Шевченко в Африці. Як пам’ятники можуть стати зброєю нашої дипломатії
Загальновідомо, що Тарас Шевченко — найбільш вшанований пам’ятниками діяч української культури. Але бюст поета в університеті Ботсвани став першим в Африці. Важливо, щоб це був не поодинокий позитивний приклад культурно дипломатії
Про пам’ятники Шевченку та кволу дипломатію
За кордонами України на вшанування Шевченка встановлено 128 пам’ятників у 35 країнах. Більшість — за часів незалежності України, але не всі коштом нашої держави, частину оплатили меценати із середовища діаспори. За президентства Володимира Зеленського за межами України відкрили 6 пам'ятників Кобзарю. У вересні 2019 року погруддя встановили в Лісабоні з ініціативи Спілки українців Португалії та за підтримки нашого посольства. 19 листопада 2020 року перший пам’ятник Шевченку в Сербії спорудили в місті Нові-Сад, де мешкає чисельна українська діаспора. Під час російського повномасштабного вторгнення вандали осквернили монумент символом путінської агресії — літерою Z.
9 березня 2021 року подарований київською мерію пам'ятник Шевченку встановили в італійській Флоренції. Того ж року, в серпні, за ініціативи ліванських випускників українських вузів та місцевої української громади у місті Баабда встановили перший пам’ятник Кобзарю на Близькому Сході. В листопаді 2021-го погруддя Шевченку з'явилосяу словенському місті Крань. За час великої війни пам’ятник у Ботсвані став першим за межами України.
Як повідомив на своїй сторінці у Facebook очільник МЗС Андрій Сибіга, урочисте відкриття монументу відбулося в університеті Ботсвани за участі керівництва, викладачів, студентів, іноземного дипкорпусу, української громади та журналістів. Міністр розповів, що монумент створений з ботсванської бронзи скульптором Франсуа Котеце, а під час церемонії декан гуманітарного факультету Тапело Отлохетсве зачитав власний переклад "Заповіту" національної мовою Ботсвани — сетсвана. Сибіга висловив подяку директорці департаменту Африки та регіональних організацій Любові Абравітовій, послу України в Ботсвані Олексію Сиваку та команді посольства, керівництву Ботсванського університету та нашій громаді. Ботсвана — невелика за чисельністю населення держава на півдні Африки (всього 1,6 млн), яка має значні поклади алмазів та традиційні для африканського континенту проблеми з продовольством. Тож Київ і Габороне можуть мати взаємну вигоду у відносинах.
Цікаво, що пані Абравітова була попереднім послом в Ботсвані, її Зеленський звільнив 19 серпня 2024 року, признавши послом Сивака. А саме посольство у цій африканській державі почало роботу у квітні 2024-го. Тож цілий пам’ятник Шевченку за менш ніж два роки — гідний приклад культурної дипломатії. Особливо з огляду на те, що в України з африканськими державами відносини далекі від належного рівня. Дипломатичні представництва існують у багатьох країнах Африки, але, мабуть, слово "існують" — найкраще характеризує їхню роботу. Добре, хоч без гучних скандалів, подібних до нещодавнього з послом України в Омані Ольгою Селих, якій закинули порушення дипломатичного дрес-коду в ісламській державі.
Не секрет, що Росія активно вербує африканців на війну проти України, заманюючи високими виплатами та громадянством. Не дуже поінформовані громадяни країн "чорного континенту" ведуться на це, потрапляючи у пастку. У жовтні минулого року Кенія заявила, що її громадян утримують у військових таборах Росії. А вже у лютому цього року кенійський депутат Кімані Ічунгвах озвучив кількість кенійців, яких завербувала Росія — понад тисячу. Серед інших африканських країн, які стали мішенню для вербування, депутат назвав Уганду та Південно-Африканську Республіку. Він розкрив схему, як африканці через місцевих корумпованих чиновників опиняються в Росії, а там після короткої військової підготовки — на війні з Україною. Добре, що в Кенії є такі свідомі політики, проте першими подібну інформацію мали б озвучити наші дипломати в цій країні та звернутися для роз’яснення ситуації до офіційних осіб у Найробі. Посольство України в Кенії є, воно одночасно опікується й дипломатичними відносинами з Угандою.
Окрема історія з Південно-Африканською республікою. Ще в листопаді минулого року там вибухнув скандал через вербування росіянами громадян ПАР, які звернулися по допомогу щодо повернення додому. У лютому президент цієї держави Сіріл Рамафоса доповів про повернення частини своїх громадян. Під час розслідування шляхів вербування у причетності до нього запідозрили Дудузіле Зума-Самбудлу — доньку експрезидента Джейкоба Зуми. Чоловікам нібито пропонували навчання для подальшої роботи охоронцями, однак згодом їх змусили підписати контракти на військову службу.
Що може відкрити очі африканцям на причини війни в Україні
Пам’ятниками Шевченку та культурною дипломатією незаконному вербуванню громадян інших країн на війну проти нашої держави не завадиш? Це не зовсім так. Звісно, робота посольств має бути ширшою, але почнемо з того, що про Україну та війну Росії проти нас знають в Африці? Інформація, яку вони отримують, дуже поверхова, якщо вона взагалі у них є. Цікаві дані оприлюднив Robert Lansing Institute, на них звернули увагу в Центрі протидії дезінформації: якщо раніше вербуванням рекрутів росіяни займалися через месенджери чи агентства з працевлаштування, то нині роль рекрутингових центрів виконують дипломатичні та культурні представництва Росії на континенті. Коли так, тоді запитання: чому наші представництва не ведуть роботу з інформування африканців через співпрацю з урядами та місцевими ЗМІ про ризики опинитися на війні замість навчання чи роботи? Або якщо така робота ведеться, вона — недостатня.
Дослідники згаданого інституту перелічили країни, де найбільш активно працюють російські вербувальники. У списку, до речі, і Ботсвана, так що це ложка дьогтю в діжку меду для нашого посольства. Але у більшості із перелічених країн наших посольств взагалі нема, не кажучи вже про культурні представництва. Серед них Малаві (це також сфера відповідальності посольства у Кенії), Замбія, Зімбабве (інтереси України в цих країнах представляє посольство в ПАР), Того і Бенін (з цими країнами працює посольство в Нігерії). Відсутність повноцінних дипмісій у багатьох країнах світу можна пояснити тим, що Україна не така багата, щоб їх утримувати. Але це той випадок, який підтверджує прислів’я "скупий платить двічі".
Дипломатія, особливо з африканськими та азійськими країнами, обов’язково має передбачати потужний культурно-освітній та релігійний напрямки, адже про Україну там мало знають. Можна згадати, як у червні 2023 року Київ відвідала делегація африканців на чолі з президентом ПАР Рамафосою. Вони привезли навіть власний мирний план, суть якого зводилася до того, що пора завершувати війну, бо вона негативно впливає на ситуацію з продовольством. У квітні 2025-го до Південної Африки вже літав Володимир Зеленський. Проте, це був радше епізод у наших стосунках із ПАР. Вище згадувалося, що південноафриканці повернули своїх громадян, яких обманом заманили в російську окупаційну армію. Так от, Рамафоса подякував Путіну за "сприяння у поверненні" 17 громадян ПАР.
За президентства Віктора Ющенка Україна мала сильний інструмент культурної дипломатії — визнання Голодомору актом геноциду. Ця тема піднімалася завжди і всюди у дипломатичних відносинах. Станом на зараз Голодомор визнали 32 країни світу та окремо Євросоюз. В Африці — жодна. Хоча для африканців проблема голоду зрозуміла як ні для кого у сучасному світі. За президентства Зеленського — геноцидом українців Голодомор визнали аж 20 країн та міждержавних інституцій. Тобто нашій дипломатії навіть не потрібно придумувати інструменти просування свого порядку денного в культурно-освітній сфері — у нас є данина пам’яті Шевченку та загиблим під час Великого голоду. Звичайно, є найболючіша зараз тема — війна, але не всі країни світу хочуть про неї чути, особливо у нашому баченні. Та якщо розповідати не прямо, а через історичні паралелі, шанси бути почутими зростуть. Російська імперія боролася з Шевченком, бо боялася його слова. Радянська Росія морила голодом українців, щоб зламати їхній дух. А зараз путінська Росія вбиває війною. В цій тріаді, на перший погляд простій, зрозуміле для всіх пояснення першопричини сьогоднішньої війни — Росія.