Вбивця вертольотів. Що не так з модернізацією ракетно-гарматних комплексів "Тунгуска"
У цих умовах на перший план виходять не тільки дії невеликих за чисельністю розвідувально-диверсійних груп, але і масоване використання безпілотних літальних апаратів різного призначення. А відповідно і засоби боротьби з ними.
А ось з цим у нашій армії великі проблеми. У пізньої радянської армії основою системи ППО ближнього дії, яка мала прикривати армійські частини як на марші, так і на позиціях, були ракетні системи (типу "Стріла-10"), так і зенітні і зенітно-гарматні комплекси. Чисто артилерійські ЗСУ-23-4 "Шилка" до кінця 1980-х знімалися з озброєння і замінювалися на більш сучасні ракетно-гарматні 2С6 "Тунгуска", яка мала можливість супроводжувати танки в складі їх бойових порядків і мала кордон зони ураження в 4-8 км і мала работное час (8-10 сек.). В цілому за радянськими стандартами вона вважалася єдиним ефективним засобом боротьби з бойовими вертольотами (правда, перевірити це так і не вдалося ні в одній з локальних війн).
Після розпаду СРСР Україні дістався близько сотні таких установок, які безпроблемно експлуатувалися тільки перший час, так як можливостей для ремонту у нашої країни не було. Адже власне серійне виробництво комплексів було налагоджено в Ульяновську, гарматного озброєння - в Тулі, ракетного - в Кірові, прицільно-оптичного устаткування - у Ленінграді. Навіть основне шасі - і то вироблялося в Мінську.
Досить-таки швидко установки з ракетно-гарматних стали просто гарматними. РЛС супроводу цілей відмовила першої, фактично для пуску ракет залишився тільки оптичний приціл з системою наведення, можливості якого були вкрай обмеженими. А потім потроху став закінчуватися та термін зберігання ракет 9М311.
На міжнародних ринках озброєнь система у відмінності від більш дешевого зброї радянського виробництва була не затребувана. Відомі лише два випадки продажу "Тунгуски" - 1992 р. в США через Великобританію і в червні 2019 р. - до М'янми.
Хоча і "Тунгуски" і були відправлені на фронт влітку 2014 р., однак з обмеженими можливостями вони в кращому випадку використовувалися в якості стаціонарних артилерійських вогневих точок. Повноцінно боротися з безпілотниками їх розрахунки явно не могли.
Ще з 2015 р. неофіційно стала з'являтися інформація про те, що наші зброярі шукають можливості відновлення парку "Тунгусів". Причому варіантів було небагато - або напівлегальна закупівля комплектуючих в Росії, або повний перехід на західні комплектуючі.
По всій видимості, вирішили піти по другому, більш витратним варіантом. Інакше складно пояснити появу рекламного ролика в акурат перед початком чергової збройової виставки "Зброя і безпека-2019" модернізованої "Тунгуски" від маловідомої приватної контори ТОВ "Оборонні технології".
Як стверджують в компанії, нова "Тунгуска" отримала нове електронне обладнання на сучасній елементній базі. Крім того, старі індикаторні системи замінені на сучасні дисплеї, встановлена система супутникової навігації і захищений цифрового зв'язку.
Проте основне - це встановлення потужного танкового двигуна В-84 (який встановлений на основні бойові танки Т-72 і самохідної гаубице "Мста-С"), а замість застарілого генератора - надійний німецький дизельний двигун.
У ролику абсолютно немає основного, для чого призначений комплекс, - відео бойової роботи. Ні стрілянини з гармат, ні пуску ракет. Правда, якщо проаналізувати інтерв'ю директора фірми Дмитра Усенко від 2018 р., то можна зробити висновок, що в процесі модернізації була встановлена оптико-електронна система виявлення та автоматичного супроводу повітряних об'єктів з апаратурою обробки відеоінформації, яка дозволяє тільки автоматичне супроводження цілі радіолокатором супроводу при стрільбі гарматами. Про застосування ракетного озброєння комплексу було сказано мимохідь, мовляв можливо тільки при найвищій підготовки оператора (читай між рядків - неможливо).
Тим не менш, по всій видимості, військових поки задовольняють навіть такі суттєво обрізані можливості "Тунгуски", так як за відкритими даними у липні поточного року в Болгарії були куплені 75 тис. осколково-фугасних і осколково-трасуючих снарядів для комплексу. Тобто, судячи з усього, ресурс стовбура ще не остаточно вибили. Що, втім, і не дивно - судячи з усього, на фронті за п'ять років війни побували не більше 40 комплексів, причому про їх перемоги над безпілотниками майже нічого невідомо.
В цілому ж можна говорити про те, що вкладання грошей у модернізацію чисто гарматної модифікації для ЗСУ навряд чи варто назвати розумним вкладенням грошей. Не варто овчинка вичинки і в плані організації серійного виробництва ракет для них.
Все це мало б сенс при далекому прицілі на експорт та участі в модернізації парку "Тунгусів" за кордоном. Однак найбільша кількість комплексів нині перебуває на озброєнні Росії та Індії, причому остання отримує від виробника не тільки новітні ракети, але і модернізовані комплекси. А говорити про те, що наші підприємства можуть пустити на такий ласий ринок в найближчій перспективі не доводиться. Залишається тільки М'янма з її 38 одиницями і Марокко з 12-ю. Однак це явно не обсяги, які зможуть забезпечити хоч якийсь прийнятний рівень прибутковості.