• USD 27.8
  • EUR 33.5
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Яке "подолання минулого" підходить для української реінтеграції ОРДЛО

Україну та українців ще довгий час буде турбувати пошук відповідей на питання щодо "травматичного минулого". На додачу до питань у звʼзку з московсько-совєтським колоніалізмом додаються запити, які стали актуальними через агресивну війну, яку з 2014 року веде РФ проти України. Який шлях можуть обрати Україна та українці? Який є іноземний досвід в цьому надважливому питанні?

Резервісти так званої "армії ДНР" під час військової підготовки, 2017 р.
Резервісти так званої "армії ДНР" під час військової підготовки, 2017 р. / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Матеріал є частиною дослідження "Донбас 2021: Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять?", реалізованого спільно виданням "Ділова столиця" та Українським інститутом майбутнього

Чистки по-французьки

Почнемо із того досвіду, який мають різні країни Європи після падіння «Третього рейху». І тут денацифікація всіх окупаційних зон Німеччини, включно із радянською, а також Австрії, виглядає досить мирно порівняно із стихійними проявами деокупації тієї ж Франції, де широко застосовувалося насильство у переслідуванні місцевих колаборантів. Із моменту висадки союзників у Нормандії в червні 1944 року до повного звільнення французьких земель від нацистів у грудні 1944-го в країні відбулося, за офіційними даними, понад 6 тисяч страт за підозрою у співробітництві з окупантами, а після – ще близько 4 тис. Неофіційно окремі французькі чиновники оцінювали кількість страчених до 100 тис. осіб. 

Це не кажучи про покарання десятків тисяч француженок за так звану «горизонтальну колаборацію» — романтичні або сексуальні стосунки із німцями. Цим жінкам публічно голили голови, гнали вулицями у нижній білизні, обливали смолою, били та всіляко принижували, іноді не зважаючи навіть на те, чи вступали вони у стосунки добровільно, вимушено або взагалі примусово. Та, що найголовніше, найбільш відверті колаборанти зуміли уникнути покарання, а то й очолили відповідні екзекуційні команди.

Втім, такий період «дикої чистки» (фр. épuration sauvage) тривав недовго, і тимчасовий уряд Французької республіки на чолі із Шарлем де Голлем зумів приборкати народну стихію та перевести її у правове русло. Так почалася «юридична чистка» (фр. épuration légale): судові процеси в основному проводились з 1944-го по 1949 рік, а деякі розгляди в судах розтягнулися на десятиліття. Загалом було розслідувано близько 300 тис. справ, більшість з яких закрили без обвинувачення.

Офіційні суди Франції засудили до смертної кари 6763 людини (заочно 3910) за державну зраду та інші схожі правопорушення, але фактично було здійснено лише 791 страту. У тому числі стратили ключового діяча уряду Віші Пʼєра Лаваля та «главу міліції» Джозефа Дарнана. Натомість до самого засновника колаборантського режиму Віші, маршала Філіппа Петена, смертна кара не була застосована через його похилий вік – він отримав довічне ув’язнення і помер у 1951-му не у тюремній камері, а в лікарні. 

Набагато більш поширеною для тих французів, які співпрацювали з німецькими окупантами, cтали обмеження громадянських прав в межах практики dégradation nationale. В результаті майже 100 тис. осіб втратили право голосу та можливість бути обраними, були позбавлені військових звань та керівних посад не лише у державних органах, а й у юридичних фірмах, банках, закладах освіти, пресі, профспілках і багатьох приватних компаніях, їм також заборонялося зберігати зброю. Крім цього, суд міг конфіскувати майно засуджених або його частину та призупинити їм виплату пенсій.

Реклама на dsnews.ua

Цей здебільшого тимчасовий комплекс заходів (у 1951-му та у 1953-му були ухвалені два закони про амністію щодо фактів співробітництва громадян Франції з окупаційною німецькою владою) – єдиний із французької післявоєнної політики щодо колаборантів, вартий того чи іншого наслідування в деокупаційних реаліях ОРДЛО.

Адже повторення «диких чисток» по-французьки в сучасному цивілізованому світі неможливе в принципі. Натомість суто правовий формат «подолання минулого» у кінці 1940-х був більш якісним в процесі денацифікації самої Німеччини. 

Денацифікація по-німецьки

Очищення німецького післявоєнного суспільства від впливів нацистської ідеології від самого початку не було ініціативою, власне, німців. Необхідність денацифікації всієї території колишнього «Третього рейху» ухвалили на Потсдамській конференції у серпні 1945 року лідери трьох країн антигітлерівської коаліції – Великої Британії, СРСР та США, які також встановили нові кордони в Європі та визначили зони окупації (в Німеччині та Австрії почали діяти чотири таких зони – американська, британська, радянська та французька). Денацифікаційні заходи на початковому етапі втілювали в життя за рішенням союзницької чотиристоронньої Контрольної ради спільно з місцевими комісіями.

Головним викликом для союзників-переможців у Другій світовій війні було визначити коло осіб і найбільш критичні сфери, які підлягають денацифікації. Адже в усіх окупаційних зонах налічувалося приблизно 8,5 млн членів НСДАП та ще приблизно 40 млн перебували в Німецькому робітничому фронті, студентському, доцентському і жіночому союзах, Гітлерюґенді, Юнґфольку та інших організаціях, безпосередньо пов’язаних із націонал-соціалістами. Плюс до всього з владою Гітлера активно співпрацювали багато промисловців та підприємців, значна частина з яких масово використовувала примусову працю.

У жовтні 1946-го союзницька Контрольна рада видала директиву №38 «Арешт та покарання військових злочинців, нацистів і мілітаристів; інтернування, контроль та нагляд за потенційно небезпечними німцями», ввівши санкції щодо чотирьох категорій функціонерів режиму, співробітників каральних і військових органів, членів НСДАП тощо. А саме: головних злочинців; злочинців (представників цих двох категорій ув’язнювали або інтернували на термін до десяти років із конфіскацією майна та подальшим обмеженням у правах включно із виборчими й правом на пенсію); другорядних злочинців (проти них застосовували випробувальний термін на два-три роки, впродовж якого їх обмежували в правах); послідовників (під цю категорію, зрозуміло, підпадало найбільше).

Від останніх вимагалася періодична явка в поліцію за місцем проживання, їм не дозволялося залишати окупаційну зону або Німеччину без дозволу, їх відправляли у відставку або переводили на нижчу посаду. Послідовників нацистів також змушували виплатити одноразовий чи кількаразовий внесок в рахунок репарацій, вони не могли виставляти свою кандидатуру на будь-яких виборах, але їм самим дозволялося голосувати. Якщо ж доводилося, що такі послідовники були не лише просто формальними, а й «активно чинили опір націонал-соціалістичної тиранії в міру своїх сил, терплячи внаслідок цього невигоди», то вони потрапляли під повну реабілітацію із припиненням щодо них любих санкцій.

Впродовж 1945 – 1949 років через трибунали союзників пройшли приблизно 10 тисяч колишніх активних гітлерівців. Лідирувала в цьому процесі американська зона окупації – загалом у 545 судах військовим командуванням США було розібрано понад 900 тис. справ. Американці також змушували в рамках денацифікації буквально всіх чиновників та посадовців, у тому числі приватних підприємств, заповнювати спеціальні анкети про своє минуле в нацистській Німеччині із понад 130-ти пунктів. За результатами цього анкетування його учасники або звільняли свої крісла, або зберігали посади із висновком про відсутність доказів нацистської діяльності чи навіть про наявність свідчень антигітлерівської діяльності.

Застосований в американській зоні окупації досвід денацифікації стали широко наслідувати як в британській і французькій зонах, так і в радянській. Водночас британці та французи у порівнянні з американцями дещо звузили перелік осіб, які підлягали обов’язковій перевірці, приділяючи основну увагу освітній галузі, сферам державного управління та судочинства. Там же, де хазяйнували сталіністи, тобто на території майбутньої НДР, нові органи правосуддя, поліції, освіти й управління майже повністю складалися з комуністів та інших політично «надійних».

Щоправда, кадрова криза таки вдалася в знаки, відтак вже у лютому 1948 року радянська адміністрація оголосила про закінчення денацифікації, а номінальних членів НСДАП реабілітували та відновили у громадянських правах. Було також амністовано багатьох активних нацистів й навіть деяких винних у вчиненні тяжких злочинів, колишнім же націонал-соціалістам дозволили створити «свою» партію, при чому саме під тією назвою, яку запропонував Сталін: Націонал-демократична партія Німеччини. Зрештою, почалася Холодна війна, внаслідок чого програма денацифікації виявилася значною мірою згорнутою як на східних, так і на західних німецьких теренах, де під процедуру амністії потрапила молодь, особи, що мали «тяжкі соціальні обставини», а також колишні військовополонені.

Втім, німецьке суспільство зрозуміло головне — неприйнятність нацистської ідеології з її расовою політикою, зовнішньою експансією та тоталітарними методами управління суспільством. Для цього ті ж американці у Західній Німеччині проводили примусове ознайомлення населення із злочинами нацизму та навіть змушували німців розкопувати масові поховання жертв гітлерівського режиму. Тож зі зміною поколінь у 1960-х у ФРН почався процес осмислення німцями своєї колективної вини за дії нацистів, і виник сам термін «подолання минулого» (нім. Vergangenheitsbewältigung), що стало ключовою частиною національної та культурної самоідентифікації сучасних німців. У підсумку засуджені або навіть формально усунуті з колишніх посад нацистські функціонери й за умови подальшої амністії так і не змогли повернути собі колишній вплив.

Тим не менш, після початку "Холодної війни" проблема денацифікації як в східних, так і в західних німецьких землях відійшла на другий план. На відміну від ФРН, в Східній Німеччині ці питання часто просто замовчувались. Результати помітні й тепер. Основне розповсюдження ідеї неонацизму мають саме в східних землях Німеччини.

Корейський приклад: як із визволителя стати ворогом

В цілому використання багатьох денацифікаційних практик в умовах майбутньої української реінтеграції ОРДЛО не викликатиме серйозних заперечень ані всередині нашої країни, ані за її межами – скрізь це сприйматиметься практично як всім зрозуміла норма. Більше того, денацифікація з її виключно правовими підходами до політичних чисток була покладена в основу люстрації в Польщі, Румунії, Чехії, Угорщині та країнах Балтії після падіння там комуністичних режимів. До речі, є в Україні хоч і недосконалий, але власний люстраційний досвід минулих років, що також в цьому контексті важливо.

А ось чого наслідувати навряд чи варто, так це американські деокупаційні методи, застосовані в Кореї після поразки у Другій світовій союзниці нацистської Німеччини – Японії, які призвели до того, що у 1945 -1948 роках корейці ставилися до США не як до визволителів від японських окупантів, а як до чергових завойовників своєї країни. Причиною такої реакції стали дії командуючого американським 24-м армійським корпусом генерал-лейтенанта Джона Ходжа, котрий де-факто очолив американський військовий уряд в Кореї.

Не маючи чітких планів, що саме робити в своїй новій управлінській іпостасі, Ходж на початку сперся на наявні японські адміністративні структури включно із японським губернатором Абе (подейкували, що американський генерал взагалі не міг розрізнити японців від корейців, стверджуючи, що «всі вони зліплені з одного тіста»). Паралельно великої ваги при адміністрації американців, де ніхто не володів корейською мовою, набула окрема каста перекладачів-корейців, котрі у власних меркантильних інтересах використовували свої знання англійської, відверто маніпулюючи далекими від місцевої специфіки, а то й часом геть безпорадними американськими військовими.

За кілька місяців такої практики хитань і фактичної легалізації старих японських окупантів під новою вивіскою «розбудови демократії» та великої хвилі протестів місцевого населення, яке вимагало створення повноцінної корейської державності, на особистому літаку «некоронованого імператора Японії» американського генерала Дугласа Макартура прибув в Сеул вже суто корейський політик антияпонського спрямування – колишній голова тимчасового уряду Кореї в китайському Шанхаї у 1919 – 1925 роках Лі Синман. Проте дуже швидко останній увійшов у жорсткий конфлікт із Ходжем, почалися масові страйки, до того ж ситуацію ускладнювали як глибока економічна криза на межі голоду, так і спроби північнокорейських комуністів на чолі з Кім Ір Сеном за підтримки СРСР розповсюдити свій вплив на весь Корейський півострів.

Лише завдяки особистим контактам Лі Синмана із президентом США Гаррі Труменом безпосередньо у Вашингтоні той зумів на тлі напруження американсько-радянських відносин доказати свою необхідність, і у серпні 1948-го в якості першого президента Південної Кореї прийняв владу з рук американського військового уряду (залишався на цій посаді до 1960-го, коли пішов у відставку в результаті корейської Квітневої революції). На цьому корейські експерименти США імені генерала Ходжа, нарешті, завершилися, американські війська були виведені з півострова, але ненадовго.

У 1950 році досі віртуальна Холодна війна наповнилася реальним змістом саме у Кореї, де в результаті бойових дій за участю південнокорейських сил і військ ООН під командуванням вищезгаданого Макартура з одного боку та армії КНДР з іншого, підтриманої радянською авіацією і сотнями тисяч «китайських народних добровольців», загинули, за різними оцінками, від двох до п’яти мільйонів осіб. Не можна сказати, що ця трирічна кривава бійня, яка надовго розділила корейський народ по 38-й паралелі, була наслідком лише невдалих дій окремих американських військово-цивільних адміністраторів у нетривалу міжвоєнну п’ятирічку (з вересня 1945-го по червень 1950-го) – жорстокі умови створила тодішня геополітика. Проте історія могла піти іншим шляхом, якби не очевидні управлінські провали в Кореї генерала Ходжа і компанії.

Зрештою, використання цього короткого недолугого корейського досвіду США із ставкою на тамтешні адміністративні структури вчорашніх окупантів-японців стало би в сучасних умовах ОРДЛО відвертим подарунком для нинішнього хазяїна Кремля. Адже Путін всі роки російської окупації частини українського Донбасу не втомлюється лізти зі шкіри, аби хоч в якомусь вигляді легимітизувати існуючі російські окупаційні адміністрації в Донецьку та Луганську.

Чи є універсальна формула очищення від наслідків тоталітарного окупаційного режиму?

Під час майбутньої деокупації нині захоплених Росією окремих районів Донецької та Луганської областей України однією з найглобальніших постане проблема очищення буквально всіх сфер життєдіяльності від наслідків відверто злочинного режиму, де-факто встановленого країною-агресором в ОРДЛО з весни 2014 року. Та й реінтегрувати доведеться геть не порожні території, а людей, котрі на них зараз проживають під шаленим тиском агресивної ідеології «русского мира», яка домінує буквально всюди – і в місцевих жорстко пропагандистських ЗМІ, і в квазіполітичній діяльності тутешніх колаборантів та окупаційних репресивних органів, і в сфері освіти та культури, і навіть у звичайній соціально-економічній площині.

Однак єдиної формули подолання проблем минулого немає, а його прикладів безліч.

Починаючи від зовсім неуніверсальної політики денацифікації в європейських країнах після поразки гітлерівської Німеччини у Другій світовій війні й закінчуючи схожими процесами в Азії внаслідок краху японського імперіалізму.

Є також кілька азійських та африканських прикладів у пошуку точок дотику після падіння вже окремих постколоніальних режимів кінця XX століття. Приміром, Південна Африка і дотепер намагається примирити частини свого суспільства, хоча практика апартеїду припинена в ПАР майже 30 років тому. А сучасній Камбоджі досі гикається кривава хода Пол Пота у 1970-х, яка в своєму апогеї тривала всього якусь п’ятирічку. Проте подібні зразки «подолання минулого», як і занурення іспанцями голови в пісок після смерті каудільйо Франко та половинчасті постдиктаторські заходи у кількох країнах Латинської Америки, є все ж таки переважно виходом із внутрішніх конфліктів, а не спричинених зовнішньою військовою агресією.

Історія свідчить, що будь-які спроби навʼязати людям сценарій памʼятевої амнезії "забыть и простить" — а такі пропозиції часто-густо можна почути і від тих, в чиєму патріотизмі нема сумніву — будь-які спроби політичних та неурядових інституцій "під соусом" забезпечення загальнонаціонального спокою примусити людей викреслити символи минувшини з памʼяті, не визнавати своїх героїв в підручниках, не шанувати їх в музеях, назвах вулиць та памʼятниках, не віддавати належне тим, хто боровся спочатку проти антинародного режиму і проти збройної зовнішньої агресії, тим самим не засуджуючи катів наших вʼязнів-патріотів і посібників поневолення нашої землі, не стираючи символи тоталітаризму та диктатури в назвах вулиць і в якості памʼятників з громадських місць — такі штучні спроби примусити суспільство до "пакту мовчання" призводять лише до формування "підпільної" або "контрабандної памʼяті", висловлюючись в термінах соціологів та політологів, яка нестиме тягар несправедливості і передаватиме його нащадкам, буде причиною затаєнної злоби в суспільстві.

Подібна сплюндрована памʼять, що під приводом "не ятрити ран", викинута на узбіччя як стара шина, обовʼязково колись буде вишвирнута знов на дорогу і потрапить під колеса історії нашої країни, спричинивши вибух.

Крім того, будь-які карколомні для розвитку суспільства і держави соціально-політичні події, які не віддзеркалилися в літературі, освіті і мистецтві, будь-яка непокараність злочинців, будь-яка невідновлена справедливість, будь-яке затягування розслідування трагічних подій у Криму та на окупованому Донбасі, будь-яка спроба закрити або ускладнити доступ до історичних архівів, призведе лише до того, що ці події стануть інструментом шантажу в руках нечистоплотних політиканів, які задля "вигідної" позиції на електоральній арені вибудовують собі карʼєри, живлячи розбіжності і роздмухуючи їх до катастрофічних масштабів, спотворюючи історичні події, експлуатуючи ті чи інші історичні образи чи суперечки певних регіонів, етнічних та інших груп населення.

Французький соціолог та директор Паризького інституту політичних студій Жорж Мінк радить не робити європейських помилок у реалізації заходів з "примирення", а саме — не допустити перетворення цих заходів на політичне змагання в тавруванні, дискредитації опонентів, заангажованому перегляді історичних матеріалів, використанні "пам’яті, якій заважають, через пам’ять, якою маніпулюють, до пам’яті вимушеної".

Тим не менш, при повній просякнутості культурно-соціальної, освітньої та медійної галузей російською імперською, сталіністською пропагандою та в умовах колосального спотворення минулих та сучасних історичних подій згідно з путінським баченням світу, повна денацифікація ОРДЛО, яке і в умовах реінтеграції з Україною не позбудеться присутності російських ЗМІ та пропагандистів в соціальних мережах, неможлива без денацифікації, десталінізації та депутінізації РФ.

    Реклама на dsnews.ua