Агресія у великому місті. Що хорошого в злості та як нею керувати
За статистикою щорічно 165 тис. українських жінок стають жертвами домашнього насильства і звертаються в правоохоронні органи. Буллінг в наших школах досяг такого розмаху, що держава була змушена прийняти закон, який передбачає покарання за знущання подібного роду. Але, за оцінкою експертів, 60% людей, які зазнали будь-якого роду насильства, про це не заявляють. Стала агресія нормою в суспільстві? Як з цим жити? І якщо у агресії позитивні сторони? Про це "ДС" розповіла професор, бізнес-тренер і медіаексперт Академії української преси Тетяна Іванова.
Так українці нещасні
Згідно з дослідженнями авторитетного американського Інституту Гэлапа у світовому рейтингу країн за рівнем щастя українці знаходяться на 133-му місці з 156 держав, за показником особистої свободи — на 144-м. Якщо перевести цифри в слова, то вийде, що ми нещасні і абсолютно незадоволені своїм життям. З точки зору фізіології будь-яка агресія є реакцією організму людини на незадоволеність ситуацією, в яку він потрапив. Коли людина відчуває почуття агресії, в організмі відбувається сплеск адреналіну, який посилає в мозок сигнал: тікай або нападай. І в тому і в іншому випадку людина відчуває негативні емоції. Хтось із східних мудреців сказав, що людина ніколи не захоче бути довго переможеним. Навіть якщо його повалили, "поклавши на лопатки", то прийде момент і людина обов'язково підніметься і піде вслід своєму кривднику, щоб кинути в помсту "камінь". Багато хто, правда, не усвідомлюють, що "камінь" це буде кинуто в спину. Тому будь-який прояв агресії — це своєрідний бумеранг. Спочатку агресія у людини виникає як реакція на подразники із зовнішнього середовища, а потім він вихлюпує своє невдоволення на оточуючих.
Агресію замовляли?
Щоб зрозуміти будь-яке явище, в тому числі і агресію, треба з'ясувати причину його виникнення.
Перша і на сьогоднішній день головна. Ми живемо в країні, яка п'ять років веде гібридну війну. Кожен день на фронті гинуть молоді хлопці, і це аж ніяк не додає нам оптимізму і почуття захищеності.
Наступна причина — низький рівень соціальних і матеріальних благ, на які зараз може розраховувати будь-який українець. Склалася досить парадоксальна ситуація. З одного боку, ми отримали змогу вільно їздити в Європу. І разом з цим дізналися, скільки там заробляють ті ж вчителі і лікарі, як чесно працюють судді, прокурори, поліцейські. А з іншого — повертаючись в Україну, ми ніби потрапляємо у своєрідне задзеркалля, яке ніяк не співвідноситься з цінностями сучасного демократичного світу.
Третя причина — у нас в країні практично відсутні соціальні ліфти. Багато обдаровані молоді люди впираються в "скляну стелю" лише тому, що тотальна корупція і наше знамените кумівство не дають їм можливості побудувати кар'єру і зайняти гідні посади. Вони змушені виїжджати з країни, а це також не додає оптимізму ні їм самим, ні їх батькам.
Четвертий фактор — сучасний інформаційний простір. Якщо його проаналізувати, то вийде, що 80% новин, які ми черпаємо з мас-медіа, є негативними і лише 20% — позитивними. Якщо знамениту фразу "ми те, що ми їмо" застосувати до інформаційних потоків, вийде, що ми споживаємо суцільний негатив. Американський соціолог Карл Дженсен навіть ввів таке поняття, як "інформаційний фастфуд". Ми щодня споживаємо гігабайти інформації, яку не в змозі ні обробляти, ні дати їй оцінку. Тому мозок, страхуючи себе, вибирає з інформаційного потоку все яскраве й кричуще, а там, де крик, немає логіки та аналізу. Навіщо нас напихають негативом? Та тому, що фізіологічно погані новини привертають до себе більше уваги. А інформаційні майданчики, де вони розміщені, за рахунок таких новин стають більш популярними та рейтинговими. Як кажуть, з боку медіа — нічого особистого, це просто бізнес. Саме тому, щоб бути толерантними і не агресивними, треба вибірково ставитися до свого медиаполю.
П'ята причина — це перехід комунікації людей XXI століття з формату face-to-face у формат screen-screen. Живе емоційне спілкування замінили екрани. Ми стали більше спілкуватися в мережах, а це, в свою чергу, призвело до певної асоціальності та безвідповідальності до тієї комунікації, в якій ми беремо участь. Анонімність, можливість сховатися за ніком, дозволяє безкарно вихлюпувати негативні емоції. Захотів когось огульно покритикувати — покритикував захотів образити — образив. Як кажуть, своя рука владика, і кнопка esc вирішує всі проблеми.
Шоста причина присутності агресії в сучасному українському суспільстві — спадщина радянського минулого, від якого ми за 27 років незалежності так і не змогли позбутися. Адже в совку все повинні були відповідати певним критеріям, а основним постулатом радянського суспільства було "хто не з нами, той проти нас". Звідси і прояв нетерпимості по відношенню до тих, хто не потрапляє під загальний стандарт. В такому суспільстві було прийнято вважати, що успішним може бути лише досить напористий людина, тому агресію вважали одним з найважливіших соціальних навичок та лідерських якостей. "Дай здачі", "відстоюй своє", "лидируй будь-якою ціною", "бояться — значить поважають" — це ключові посили рольової моделі, не надто обтяжені мораллю, але сповідують культ сили "успішної людини". Ця модель поведінки була досить поширеною в 1990-і роки. І хоч часи і ідеологія лідерства вже зовсім інші, у багатьох вона і сьогодні досить популярна.
Рівні агресії
У сучасному суспільстві агресія приймає різні форми, а часом може ховатися під маскою доброзичливості. Психологи розрізняють п'ять рівнів критики. Ми стикаємося з ними кожен день і навіть не віддаємо собі звіт, що подібного роду критика агресивна сама по собі, а також може викликати агресію у того, кому вона адресована. Перший рівень один з найбільш простих і нешкідливих — коли критикують не людини, а вчинок. Другий гірше — об'єктом критики і невдоволення виступає сама людина, йому кажуть, приміром, який ти повільний або який ти тюхтій. Третій рівень критики більш "витончений", він є своєрідною маніпуляцією. Агресор бере достовірний факт, який значущий для вас і що ви не можете спростувати, і знецінює його. Заодно принижуючи людину як особистість. Приміром, можна сказати журналістові: "Тебе читає стільки людей, як ти можеш писати таку маячню?" або психолога: "Ти ж психолог, як ти можеш так помилятися в людях!" Четвертий рівень — коли людину критикують, а часом навіть ображають публічно. І ось тут соціальні мережі агресорам на допомогу. Самий агресивний або, як кажуть "токсичний" — це п'ятий рівень. Це коли предметом образи є те, що людина не в змозі змінити: наявність фізичного каліцтва, соціальне походження, релігійні переваги, національність... Це найрезонансніша і образливе прояв агресії.
Позитивні сторони агресії
Лауреат Нобелівської премії австрійський психолог Конрад Лоренц писав, що агресія — це конструктивне стан людини, який допомагає йому виживати і правильно реагувати на певні проблеми. В тому числі і на стрес, який сьогодні переживають мільйони українців з-за соціально-політичної ситуації в країні. Ми ведемо себе агресивно не тому, що ми злі, а тому, що у нас спрацьовують "внутрішні запобіжники", які допомагають адаптуватися до подій.
У своїй найвідомішій роботі "Агресія, або Так зване зло" Лоренц приходить до висновку, що глибока особиста прихильність виникає лише в тих спільнотах, де спостерігається високий рівень агресії. Де немає агресії, там немає міцної дружби і справжнього кохання.
Як працювати з агресією?
Відомий американський філософ Віктор Франкл говорить, що між подразником і реакцією є колосальну відстань — це свобода вибору. Кожен з нас може вирішити, як реагувати на агресію: вороже, байдуже або навіть з гумором. А американський психолог Девід Гоулман пропонує "взяти на озброєння" його концепцію "емоційного інтелекту", згідно з якою на емоцію не варто реагувати емоцією. Якщо говорити про практику, то на своїх тренінгах я часто практикую тактику так званого "внутрішнього перекладача". Вона полягає в тому, щоб ніколи не реагувати на вчинок людини відразу. Для початку необхідно зрозуміти, що стоїть за цим вчинком? Як би переказати на свою мову емоції співрозмовника. Адже іноді агресія у людини може бути звичайною захисною реакцією.
Вже згаданий мною раніше Конрад Лоренц сформулював теорію "парового казана". На його думку, у людини завжди існує вільна енергія, яка накопичується. І коли її стає забагато, вона починає вивільнятися у формі агресії — в цьому випадку людини може вивести з себе будь-яка дрібниця. Якщо ми не разряжаем своє агресивне стан, то адреналін просто накидається на організм, пожираючи його і викликаючи різні хвороби. Тому агресію іноді треба вихлюпувати. Але, по можливості, у безпечній формі. Наприклад, зайнятися фізичними вправами, співати пісні, організувати генеральне прибирання будинку або направити агресію інше "мирне русло" — поставити перед собою яку-небудь сміливу мету і досягти її. Але якщо ситуація в комунікаціях і відносинах, як кажуть, зашкалює і всі вищеописані методи не допомагають, тоді необхідно висловити свої претензії. І тут не варто боятися — просто важливо вибрати правильну форму комунікації. Адже ми часто буваємо праві при висловленні своїх претензій або побажань, але праві за змістом, а не за формою. Відкоригувавши форму й зміст своїх критичних зауважень, ми отримаємо правильний напрямок до конструктивного діалогу. Адже дуже важливо не тільки те, що ми говоримо, але і як ми це говоримо.
На закінчення скажу, що сьогодні весь світ живе зовсім в іншій комунікативно-емоційної парадигмі. Бути агресивним, грубим, нетолерантним вже не модно, це вчорашній день тоталітарного минулого. І якщо ми хочемо змін, бажаємо жити в цивілізованому і демократичному суспільстві, то пора сформувати моду на нові, більш конструктивні моделі поведінки.
