Ахтем Сєїтаблаєв: Після стрічки про киборгах хотів би зняти фільм про кримськотатарською Робін Гуда

Ахтем Сєїтаблаєв — кіноактор, телеведучий, сценарист, режисер театру і на сьогодні один з найбільш задіяних українських кінорежисерів. Народився в 1972 р. в узбецькому місті Янгіюль в родині депортованих кримських татар. Після закінчення школи у 1989-го з родиною переїхав в Крим, де у 1992 р. закінчив акторське відділення Кримського культпросвітучилища, в 1999-му — відділення режисури, драматургії Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

З 1992 по 2004 рр. працював у Сімферопольському державному кримськотатарському музично-драматичному театрі, де поставив спектаклі за мотивами "Бахчисарайського фонтану" Пушкіна, "Моя любов Електра" (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), "Лісову пісню" за однойменною п'єсою Лесі Українки. З 2003 р. знімається в кіно. В якості другого режисера працював на картинах "Мамай", "Татарський триптих". З 2007-го - кінорежисер.

Повнометражний дебют Сеітаблаєва "Хайтарма" (2013) — історична драма про сталінську депортацію кримських татар у 1944 р. став одним з найбільш обговорюваних українських фільмів за весь період незалежності.

Кадр з фільму "Хайтарма"

Нині Сєїтаблаєв працює паралельно над трьома проектами: закінчує зйомки драми "Її серце" про Сайді Арифовой, врятувала 90 єврейських дітей під час нацистської окупації Криму, готується до початку зйомок картини про оборону Донецького аеропорту "Кіборги" і планує екранізацію повісті Івана Франка "Захар Беркут".

ДС: Ахтем, хочеться почати з найбільш злободенних питань. Ти стежиш за ситуацією в Криму?

А. З: Звичайно, стежу. Телефоную і списуюся з родичами, зустрічаємося, коли вони приїжджають. Можу повторити те, що завжди кажу: я гордий за свій народ. Він в черговий раз показав, як в умовах окупації можна жити з гідністю. Не беру зараз до уваги різну шваль — маю на увазі тих кримських татар, які активно співпрацюють з владою, розповідаючи про те, як чудово нам живеться під окупацією.

ДС: Політика "розділяй і володарюй" в дії?

А. З: Окупанти, звичайно, хочуть досягти в цьому успіху, але у них погано виходить. Цілком очевидно, що велика частина киримли залишилася прихильниками України і Меджлісу. Тут немає нічого нового, історія повторюється: чим сильніше тиск, тим відчайдушніше опір. Коли приїжджають мої близькі, я питаю: "Звідки у вас сили?" Відповідь проста: допомагає солідарність. Тримаються одне одного.

ДС: Ти народився в Узбекистані. Якими були твої перші враження про Крим?

А. З: Ранній ранок, невелика будівля сімферопольського аеропорту посеред степу і величезне розчарування. Пальм немає, людей у білих шатах немає, гір немає, моря немає — всього того, що мені розповідали батьки. Нас зустрічав двоюрідний брат, сім'я якого переїхала трохи раніше. Три дні я жив у Гвардійському, неподалік від Сімферополя, — це рівнинна частина. А потім мене повезли в Бахчисарай — там батько купив будинок. Коли ми під'їжджали до міста, брат зупинив машину на повороті і запропонував вийти. Навколо передгір'я, Великий Кримський Каньйон і дуже багато лаванди. В цей момент стало зрозуміло, що ми нарешті вдома, а запах лаванди з тих пір асоціюється у мене з батьківщиною.

ДС: Зараз ти закінчуєш фільм "Її серце" про події в Криму під час Другої світової. Як ти знайшов цю історію?

А. З: насправді її знайшов наш продюсер — побачив програму "Жди меня" з участю Сайді Арифовой. Навіть я, кримський татарин, про неї нічого не знав. Підготовка до зйомок зайняла багато часу, я кілька разів переписував сценарій, а коли знайшлися кошти для зйомок, можливості працювати в Криму не стало. Так що ми знімали більшу частину натури в Грузії, плюс ще були два дні зйомок в Єрусалимі і тиждень в Києві. Нам вдалося зібрати чудовий акторський ансамбль: кримські татари, українці, грузини, німці, ізраїльтяни. Іноді на майданчику виникало справжнє вавилонське стовпотворіння мов.

ДС: Це дивовижний сюжет, але наскільки він актуальний сьогодні?

А.с: Там дуже багато паралелей із сьогоденням. Головний антагоніст, німець, трохи схожий з Отто Олендорфом — керівником айнзатцгрупи "Д", що діяла в Криму в тому числі. Крім етнічних чисток він шукав артефакти, які підтверджували б безперечне право Рейху на землю Криму. У Криму колись жили готські племена, їх князівство Феодоро знаходився там, де зараз середньовічне місто-фортеця Мангуп-кале. Дуже багато фортифікаційні споруди на півострові несуть друк готського стилю, а блакитноокі і світловолосі кримські татари — сьогоднішні нащадки готів. Це як раз до питання про паралелі. Правда, готи тут точно були, а от яке відношення Російська імперія має до Криму, крім брудного чобота і солдатів, — для мене досі загадка.

Зйомки фільму "Її серце"

ДС: А що таке "Її серце" особисто для тебе?

А. З: Велика історія про матір і дітей. Про те, як важливо, коли поруч з твоєю дитиною знаходиться людина, яка подбає про нього. Саїді врятувала близько 90 єврейських дітей у Бахчисараї під час німецької окупації. Вона придумувала їм імена і біографії, вчила їх мусульманськими молитвами. Через місяць гестаповцам настукали, що під боком живуть єврейські діти. Їх перевіряли, вони витримали перевірку. Саїді катували два тижні — вона не зізналася. Гестапівці її відпустили, оскільки не могли повірити, що молода жінка буде так ризикувати через єврейських дітей. Майже три роки вони жили в окупації, місцеві, хто міг, допомагали їжею і одягом. А в 1944-му вже радянська влада намагалася депортувати Саїді і дітей. Але вона показала їх справжні метрики і таким чином врятувала вдруге — адже тисячі кримських татар, у тому числі дітей, загинули в дорозі. Коли Саїді вивозили, діти бігли за машиною і просили не забирати маму. У світі є багато видатних фільмів про порятунок під час Голокосту, але наша історія унікальна цим подвійним порятунком.

Зйомки фільму "Її серце"

ДС: Коли прем'єра?

А. З: 18 травня (день пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, початок депортації в 1944 р. — "ДС"). Фільм практично готовий. Доробляємо звук, цветокоррекцию, тонування. Там же кілька мов — все треба звести до українського. Дуже хочу встигнути.

ДС: Твій інший проект - "Кіборги". На якій стадії він зараз?

А. З: Йде підбір акторів. Ми вже на 99% уявляємо, де будемо будувати інтер'єри Донецького аеропорту. Основні локації — Чернігів і Київ. Можу сказати, що наша кіноіндустрія давно не бачила таких масштабних і докладних декорацій. Для мене це дуже особиста, дуже дорога історія. Я в свій час вів телепрограму "Хоробрі серця", один з випусків якої був присвячений кіборгам, — у ньому брало участь дев'ять людей із різних підрозділів. Почувши їх історії, я зрозумів, що ми знаходимося в центрі народження нового міфу на рівні давньогрецького епосу.

ДС: В сценаристках у тебе Наталки Ворожбит — одна з найбільш, напевно, іменитих українських драматургів. Як тобі з нею працювалося?

А.с: Я її люблю. Не звик кидатися епітетами, але вона заслуговує самих захоплених слів. Для мене її ім'я — знак якості. Вона писала сценарій майже рік, зустрічалася з героями, їздила до них, слухала їх. І в підсумку написала прекрасний сценарій по конкретних спогадами конкретних людей.

ДС: Чим будуть "Кіборги" за жанром?

А. З: Військовою драмою з великою кількістю батальних сцен, з комп'ютерною графікою.

ДС: А змістовно?

А. З: Розповіддю про відчайдушному пошуку і народження нових смислів всередині співтовариства воїнів, які чітко знають, що таке дружба, зрада, смерть, кров, Батьківщина. У сценарії багато розмов між самими героями про те, навіщо вони тут, яку країну вони захищають, в якій країні хочуть жити. Там є і проблема поколінь, і питання світоглядних відмінностей. Сумно, що це дуже молоді люди, які гинуть на війні, але, з іншого боку, відрадно, що вони розуміють, за що воюють, в якій країні хочуть жити. Власне, головний герой — блискуче освічений юнак, прекрасний музикант з російськомовної родини, свідомо перейшов на українську мову. Він вирішує, що його місце там. Він приїжджає негайно всіх перемогти. І, проходячи через горнило боїв, дорослішає.

ДС: Назва твого третього проекту дещо здивувало. Навіщо тобі "Захар Беркут"? (картина стала переможцем 9-го пітчингу від Держкіно, з бюджету на створення стрічки заплановано виділити 30 млн грн при бюджеті 75 млн грн. — "ДС")

А.с: Я знаю продюсерів цього проекту. Початковий режисер "Захара Беркута" не закінчив свій попередній фільм "Максим Оса" і тому не міг брати участь у пітчингу. Зйомки запропонували мені, я погодився, оскільки цей сюжет Франко мені знайомий і цікавий. Там є хороші відправні точки для серйозної розмови. З одного боку — продажність еліт. З іншого — пасіонарність суспільства, жертовність простих людей в ім'я ідеалів свободи і Батьківщини. Ті ж самі кіборги, тільки на матеріалі минулого. Плюс великий Іван Франко, до якого сценарист дуже дбайливо поставився.

ДС: Все-таки відчувається, що ти тяготеешь до жанрового, або, як кажуть в Голлівуді, крупнобюджетному кіно.

А. З: Вірно. Поки складається так, що знімаю драми, але дуже хочеться зробити авантюрну комедію. І сценарій є. Мені здається, що це може бути яскравим і смішним. Щось типу "Афери Томаса Крауна", тільки на українському матеріалі.

ДС: Так, це було б доречно. У нас відчутно бракує масового жанру.

А. З: Дуже хочеться, щоб ті фільми, над якими я працюю, були затребувані широким глядачем. Є ідея зробити картину про один день з життя Мустафи Джемільова - 2 травня 2014 р., коли його не пустили в Крим. Це може бути з'єднання роуд-муві з класичної тричастинній п'єсою. Дуже привабливо виглядає пригодницький сюжет про Аліма — кримськотатарською Робін Гуда часів Айвазовського, з яким він був, до речі, знайомий. Герой невловимий, але сам здається, тому що еліта народу його не підтримує, а він сам мало що може змінити. Теж повчальна історія.

ДС: В інтерв'ю 2013 р., ще до анексії, ти сказав, що насправді повернення татар в Крим ще не відбулося. Як і коли воно може відбутися?

А. З: Нам потрібно пережити важкі часи. Нам ці випробування послані заради того, щоб, проливши кров, пройшовши через безліч трагедій, ми нарешті зрозуміли, що повернення — це не лише географічне, а духовне поняття.