Букер-2026. "Невдахи" з довгого списку розказують про ескапізм

На відзнаку за найкращий роман, написаний і виданий англійською мовою, у 2026 році претендували тринадцять творів, шість із них вийшли у фінал, сім буцімто залишилося за бортом. Втім, не слід недооцінювати романи з довгого списку. По-перше, потрапити до нього ой як нелегко і дуже престижно. Скажімо, новий довгоочікуваний роман Джорджа Сондерса, як і новий роман Меггі О’Фарелл, і новий роман Енн Петчетт до шортлісту навіть не наблизилися (це було неочікувано, до речі). По-друге, саме романи довгого списку повідомляють нам загальні настрої премії, а відтак фокусуються на читацьких очікуваннях і побоюваннях 2026 року. І ба ширше: саме за довгим списком можна "діагностувати" літературну політику англомовної Європи. Те, які книжки "зняли" зі змагання за Букер, не менш показово за те, які твори і які повідомлення в них продовжили боротьбу. 

Довгий список Букера-2026 дуже еклектичний насправді, аж складно уявити наскільки різноманітний. Вся проза дуже технічна і дуже різновекторна. Але в усіх романах є спільний компонент: вони генераційні. 

Кожен твір міркує про людей, яким зараз 30+, навіть у тому випадку, коли головні герої до цієї вікової групи не потрапляють. Це та генерація, яка мусить зараз в цьому-дурдомі-навколо ловко приміряти на себе халат головного лікаря, але чомусь не поспішає це робити. Автори знакових англомовних романів 2026-го відчайдушно шукають посеред свого народу дорослих. І що, є хороші новини? Ясно шо нема. Таких розгублених і вразливих героїв, колекцію з яких зібрали сім романів довгого списку, ще треба уміти здибати в одному місці. Скидається на групову терапію людей із тривожним розладом. І я не дарма весь час вдаюся до порівняння з практиками збереження психічного здоров’я: до цих метафор самостійно звертаються й романи довгого списку. Ті ж, яким призначають бути дорослим у цьому житті, планують втечу і реалізують план: розгублені герої романів довгого списку у різний спосіб із цієї реальності вшиваються.

Отже, кому пасуватиме халат психіатра і чому це не має бути вибірна посада серед пацієнтів лікарні? — десь так я собі й сформулювала головне питання довгого списку Букера 2026 року. На роль призначених добровольців претендують "цифрові міленіали", бережи їх боже.

"The Vivisectors", Міссурі Вільямс (Англія і Чехія)

Якщо хочеш розказати чиїсь жахливу історію, то пиши від першої особи, ніхто не повірить, що ти здатен на таку підлість. З цієї поради починається другий роман Міссурі Вільямс. На цю книжку очікували, дебют Вільямс був свого часу вибуховим. Хаотичний стиль "чужих історій" Вільямс зачарував тоді і продовжує чарувати. За жанром "Вівісектори" — університетський роман: в центрі подій — кампус. А жанр цей штормить люто, він був на черговій хвилі початку 2000-х, і уже цим викликає легку ностальгію аудиторії 40+. Для них книжка, здається, і написана, риторика генерації Х в ньому дуже впізнавана. До університетського роману Вільямс прирощує дистопію-метафору. Місто, в якому універ є центром, майже безлюдне, народжуваність давно впала, тоді відкрили кордони і почалася міграційна криза. Місто це відверто звуть некрополем. Спустошене місто поволі захоплює рослинність. Ради з рослинами дають садівники — високо організована група агентів впливу. Життя в місті складається з протистояння садівників, що дисциплінують всесвіт, та університетської професури, що вимагає природних умов розвитку. Піклуватися про рослини — це завжди тиранія садівника. Чому має бути іншим піклування про людину, га?

Розповідачка-аспірантка Агата, котра після невдалого самогубства матері живе зі старшим дядьком-літературознавцем, влаштовується вихователькою до дитини Бос. Бос — емігрантка, у неї проблеми з мовою і адаптацією, вона молода матір і дружина багатого чоловіка. Поступово розповідачка стає її асистенткою, а за тим — авторкою Босових наукових розвідок. Бос отримує завдяки цьому місце на кафедрі університету. До неї на курс з містобудування записується студент-політолог Адам. Адам — немісцевий, надто вітальний для цього міста, надто агресивний, домагається свого або сексом, або бійкою, шалено амбітний, "ніби будівничий імперії". Адам вступає в конфлікт з викладачем Джейкобом, кожен апелює до історичної травми й історичної ж провини іншого: Адам — єврей, Джейкоб — чорний. Бос, закоханій в Адама, університет відвів роль тієї, хто зможе розрулити конфлікт політики, бо хто ж, як не жінка-мати, яка отримала науковий ступінь у зрілому віці і не маючи громадянства навіть, зможе все владнати там, де зачепили тему меншин. Налякана Бос передоручає місію Агаті: та має подружитися з Адамом. Агата ж благополучно в Адама закохується.

"Вівісектори" — точний і досить злий профайлінг Чужого. Кожен замість самоідентифікації майструє собі поруч того, ким не є ні за яких умов. Зрештою, вівісектори — це назва генерації нинішніх тридцятирічних, вони стають такими-от абсолютними чужинцями в романі. Молодь завжди перебуває у збудженні, у всьому шукає подвійний сенс, боїться маніпуляцій, препарує все сказане і всіх співрозмовців. Чужинець має бути знищеним, свій має бути скасований. Агата належить до цього покоління. Якщо коротко: пасивне цинічне покоління. Агата буквально говорить: намагатися керувати своїм життя — нижче людської гідності. І в романі цій репліці буде красивий омаж: садівник за визначенням не має любити рослини, та має їх контролювати. Агата в цьому світі намагається здаватися байдужою: вона політично нейтральна, вона байдужа щодо етичних конфліктів і емоційно загальмована.  

Так, саме ця людина має розрішити конфлікт, викликаний конкуренцію жертв у світі, побудованому на конкуренції каст. Побажаємо їх успіху. 

Про що книжка? — Безкінечні суперечки різних соціальних груп, що ділять між собою некрополь. 

"Switzy", Емма Клайн (США)

"Солодощі" включили до букерівських списків іще до того, які роман вийшов друком: довіра до Емми Кляйн завжди була високою — як від звичайних читачів, так і від експертних. А може, її просто бояться, га? Ну бо ця жінка майстерно відтворює, як працює голова у всяких егоманіяків-і-психопатів. Новий роман не виключення, герой ще той мерзотник.

Красива деталька. Девід Гастінгс, фінансовий директор великої корпорації, принаймні дуже довго він був на цьому пості і звільнився лише недавно, він — сильно літня і дуже багата людина, щойно звільнив економку, бо та викинула його старі светри, а не розпорядилася зашити в них дірки, Девід — дуже багата людина, яка знає ціну грошам. І от він на приватному літаку колишнього боса прибув до Лондона. Стюардеса подає Девіду дорогуще брендове індпошив пальто і пропонує пригоститися м’ятними цукерками. Девід бере не один бонбон, а жменьку цукерок і ховає в кишеню пальта — знадобиться, треба брати, раз дають, занадто солодко не буває. Він давно уже не потребує безплатних солодощів (тим більше із запасів приватного літака людини, що завдячує Девідові статками), але він іще пам’ятає цю потребу, фіксує її автоматичний відзвук: бери більше, бери з запасом.

Ми проживаємо з Девідом його останні дні. Він лелить зі США до Лондона, де зустрічається з донькою і онуком. Потім буде переліт до Швейцарії. Звідти автом до Франції, де Девід хоче поговорити з колишнім однокласником Томом, перед яким чимсь страшенно завинив і з яким вони півстоліття не контактували. Потім назад до Швейцарії, де за смішні насправді гроші (кілер, каже, був би дорожчим) він купив собі послугу — евтаназію. У Девіда хвороба Альцьгеймера, зараз вона загострюється. Про рішення чоловіка знає його колишній бос і його особистий помічник Коді, хлопець під тридцять, відкритий гей, який живе у щасливому шлюбі. Коді — та людина, яка буде з Девідом до кінця.    

В фокусі оповіді — Девід: ми в потоці свідомості, яка втрачає орієнтири. Жодна історія не буде до кінця розказаною. Монологи складаються з цитат із віршів та кіна, із мнемонічних шкільних правил, із випадкових заголовків… ні, всі вони, якщо розшифрувати, будуть ключами до істинного змісту того, що Девід уже не пам’ятає, але ребусів доведеться відгадати чимало. Всю подорож Девід розкладає пасьянс на телефоні, нон-стоп, весь час йому випадає чирвовий король, списаний з Франциска І, який викупив себе з полону, ледь не втративши королівство, того, хто сказав: "Втрачене все, окрім честі". На цій карті — король-самогубця, на картинці його кинджал скерований на нього ж. Ця картинка переслідує Девіда… Що ж він вчинив тому бідаці Тому, га?

І так, цей роман теж про Чужого. Девід хоче піти, поки сам він не став чужим, поки такі, як він у світі не втратили опори. І тут на сцену виходить юний Коді, це книжка про нього насправді. Це молодий чоловік живе те життя, якого Девід собі дозволити не міг і тепер він розводиться про генерацію 30+, що сприймає світ надто спрощено, вони усвідомили, що системи оголилися, мета їхня очевидна, сюрпризів не буде, за кулісами — маски і старі афіші. Давід не воліє світу, де не треба прикидатися, такий світ скоро закінчується. Смерть неілюзорна.

Про що книжка? — У мить, коли ти упевнюєшся, що можеш контролювати лишень власну смерть, ти повністю і добровільно втрачаєш будь-який контроль.

"All Them Dogs", Джаміль Вайт (Ірландія)

Дебютний роман ірландського автора прожогом стрибає відразу у Букерівський вагон з романом про гангстерів, бійки і бухло, з красивим коктейлем "На голці" і "Клану Сопрано". (І читати його доведеться зі словником, якщо ви не володієте говіркою ірландських робітничих кварталів, я не така, тому, про що книжка — радше здогадуюся, ніж знаю).

Тоні Ворд народився в самому кінці 1990-х, він чимало часу провів у "прохолодних місцинах" Англії, де переховувався після убивства в бандитській розборці не того чувака, і тепер повертається в Дублін. Він молода людина, десь до тридцяти. Але дуже досвідчена, уміє вибивати душу і борги, мав справи з торговцями кокаїном і іншими цікавими штуками. Все в місті змінилося: старий бос загинув, на вершині ієрархії нова банда, роботи для Тоні нема, а він же був ледь не другою людиною після Боса на темних вулицях. У Дубліні Тоні бачить друга юності. Той став люблячим порядним татусем, зав’язав із криміналом. Тоні ним гидиться. А другий чолов’яга, новий силовик з нової банди, міцно замаскований серед полісменів, сивий велетень, пропонує Тоні жирну роботу свого помічника (Дарен Волш закоханий в Тоні, між іншим, здається, взаємно). О, це Тоні подобається. Тоні поступає на службу до наркобарона Енгуса Лавелля, щоби кришувати спортзали і тату-салони. Тоні не має нічого проти убивств, але мотиви мають бути чистими. В минулому у нього вбивство через ревнощі, Тоні вважає його ганебним у своїй біографії. Першої справою у Енгуса для Тоні буде якраз убивство, без "чистих мотивів".  

Ніяких рефлексій, токсична маскулінність не рефлексує, навіть власну гомосексуальність не рефлексує. Чоловіки не танцюють. Чоловіки убивають… В деяких розмовах головних героїв взагалі неможливо розрізнити, де вони говорять про секс один з одним, де про скоєні разом убивства.

Про що книжка? — Акули рухаються, щоби жити, кажуть круті чуваки. Кожна рибна фрикаделька в цьому океані вважає себе акулою, відповідають іще крутіші.

"Helen of Nowhere", Маккена Гудман (США)

Другий роман Маккени Гудман "Єлена нізвідки" є вільним переспівом Троянського міфу, дуже-дуже вільним, боже-яким-вільним. Та цій книжці важливо з самого початку визначити своє "паперове" походження: вона взорує інші книжки, а не позахудожню реальність і якщо й здається соціально прозою, то це відверта обманка. Роман Гудман сатиричний, гротескний, риторичний. 

Формальна структура твору така: тривають чотири монологи і за тим будуть два діалоги, в яких сходяться ті персонажі, чиї монологи ми уже почули. Очевидно і дуже ефектно. А сюжетний рівень при цьому свідомо спрощений. Важать самі голоси, а не те, про що вони розказують.

Викладач літератури закохується у свою студентку, вона нереально красива, а до того ж ще й розумна та талановита. З відчуття конкуренції між двома талановитими людьми на різних щаблях ієрархії спалахує пристрасть, згодом вони стануть подружжям. Дружина, стаючи старшою, втрачає свою красу; мужчина переживає втрату її краси як зраду самої природи, до котрої він так закликав повернутися своїх студентів. Його зрадила дружина, бо зрадила сама природа. До того ж професора чомусь раптом звільнено, на нього подала скаргу група жінок і його попросили на вихід, позаяк у нього з академією тепер різні цінності. Суть конфлікту не уточнюється. Але ж теж зрада, ви ж бачите! Бідний-бідний чоловік. Чоловік шукає будинок за містом, куди міг би переїхати, злизувати сіль з ран. На одному з показів він потрапляє до будинку, де раніше жила Гелен — скульпторка-містичка. Тепер вона в будинку для літніх людей, але до того сама обробляла свою землю і жила з плодів її. Під час огляду будинку дух Гелен використовує рієлторку як медіумку, щоби розказати професору, що не так із ним і з його шлюбом і яка це колосальна брехня — та ідея Природи, що Перетворює, сама ідея божественної істини, тобто.

Учитель в цьому романі — послідовний неотрансцендаліст, він залучає до цих поглядів своїх студентів. Кожна людина індивідуально й інтуїтивно пізнає істину. А природа є відбиттям цієї істини. Учитель закохується в молоду жінку (їй іще нема тридцяти), коли вона розбиває його аргументи про "світову душу" в Природі, мовляв, людина у контакті з природою шукає не її, а лише проєктує на природу свої бажання існувати поза політикою, бездумність і безсловесність природи ніколи не буде вирішенням проблем, які люди створюють одне одному в прямій комунікації. До цих монологів (а з проповідей і лекцій цей роман переважно й складається) є дуже симпатична деталь. Гелен проєктувала для замовників меблі, але ніколи не бралася за дзеркала. Вона казала: нікому не слід дивитися на себе, погляд на себе позбавляє пам’яті, коли ти дивишся на об’єкт, ти запам’ятовуєш його, коли ти дивишся на суб’єкт, ти забуваєш себе. (Автор роману стібеться якщо ви не зрозуміли).      

"Всі наші помилки — наслідок того, що ми надто пильно вдивляємося у власне відображення". Тисячі слів гротескно-філософському роману, щоби озвучити жахливо банальну річ: все в твоєму житті залежить від привілеїв, які тобі надали тієї чи іншої митті життя… Будинок він не купив, до речі.

Про що книжка? — Люди, чия робота безпосередньо полягає в тому, щоби множити версії уявного і уславлювати вторинне, тужать за чимось істинними. 

"The Palm House", Гвендовін Рейлі (Англія)

Едмунду Патнему сорок дев’ять (народився 1968-го, а час події в романі 2017-й). Він чверть століття пропрацював в одному журналі і зараз звільняється, позаяк прийшов новий редактор, змінилася політика медіа і Патнему там уже немає місця, а він направду блискучий редактор. Півроку тому помер від раку Едів батько. Над робочий місцем Еда була пришпилена світлина: та саме будівля, в якій вони зараз працюють, але понівечена вибухом під час одного з нічних бомбардувань Лондона в 1940-х. Фото він забирає з собою. І стрімко занурюється в депресивний епізод із суїцидальними настроями. 

Лора Міллер є позаштатним автором "Sequence", де працює Ед. Молодша за Патнема, вона у пізніх тридцятих. Ед з тодішньою нареченою і колегою-редакторкою Кетрін (до шлюбу у них не дійшло) прийшов до коледжу, де навчала Лора розказувати про переваги роботи випусковим редактором. Так Лора вирішила пов’язати життя з культурною журналістикою, а за одне і з Едом. Вони насправді близькі друзі. І тепер Лора вирішує рятувати приятеля із сильної кризи. Одних вихідних їй же має на те вистачити, еге ж? Патнему її допомога сто років треба.

Лора щиро обурюється: Патнем прожив майже 50 років, все життя він читав, дивився кіно й аналізував те, що прочитав і побачив. І от, він став перед лицем реального життя, не побачив в ньому чіткого наративу і причинно-наслідкових зв’язків, на яких будуються історії в кіно й літературі, і тут же зламався. Невже чужі історії, навіть якщо ми без кінця аналізуємо, як саме вони зроблені, не підказують нам спосіб, через який можна годно реалізовувати власну історію?! (Не знаю я, хто в цих міркуваннях скидається на наївного, Ед чи Лора, чесно, хіба що це лише слабке нюансування оранжерейних людей тут). Виживають самі міфоборці! До такого висновку приходить Лора, а фото оте зі зруйнованим війною Лондоном, воно ж було невипадкове, воно буквально показує, як допомагає вижити міфотворчість. 

Твір дуже скупий і зовсім несентиментальний, радше чорнушний. Лора в дитинстві втратила батька. Ед свого недавно поховав. І це історія двох розгублених дітей без Батька поруч, які намагаються погратися один для одного в Того, хто знає відповіді. Кожна спроба цих двох зблизитися з Іншим закінчується насиллям, про яке вони один одному ніц не говорять. Їх нівечить досвід, який вони негодні артикулювати. Люди, які навчені розказувати історії, що ж тут іще скажеш… Який же тривожний текст Рейлі написала, не продихнути.  

Про що роман? — Покоління Х живе з відчуттям "ми останні на цій землі, всі померли іще за попередньої війни" і замітає під килим своє сміття, сподіваючись, що їм самим в цій квартирі ремонту робити не доведеться; марні ці сподівання. 

"The Renovation", Кенан Орхан (США і Туреччина)

Кенан Орхан робить ставку на алегорію, підморгуючи своєму американському читачу, мовляв, я прийшов до вас із Туреччини з неблагою звісткою, оскільки бачу у вас ту саму біду, давайте разом поміркуємо про диктатури і обмеження свобід. І може бути в межах Пулітцера така ставка і спрацювала б, Пуліцер цього року весь перейшов на езопову мову. Але Букер залишився байдужим, в його короткому списку є відверто антитрампістські твори та алегорія за Букером — жанр, либонь, надто беззубий для такий тривожних часів як європейський 2026-й.

У розпал різдвяних свят родина емігрантів з Туреччини наймає бригаду відремонтувати ванну кімнату, ті випадково переобладнують її під тюремну камеру. І не просто якусь в’язницю імітують, вони відтворили камеру зі стамбульської "Сіліврі" (з 2022-го вона зветься "Мармара"), найбільшого такого закладу в Європі. І власниця відремонтованої ванни дуже добре впізнає цей інтер’єр, знаєте, саме ж в "Сіліврі" утримують політичних в’язнів. Дитячий клінічний психолог в Туреччині, чоловік бухгалтер там, в Італії він – автомеханік, а вона безробітна. Зараз до них має переїхати літній і ослаблений хворобою Альцгеймера її татусь (там він був науковцем-політологом), який до того жив окремо, тому власне і треба нова ванна. 2013 року під час протестів навколо парку Ґезі батько розповідачки почав стрімко втрачати пам’ять, донька вважає, що протести запустили хворобу. Власне, ванна кімната не є імітацією камери, вона виявляється цілком функціональним порталом у "Сіліврі". Жінка вирішує нікому з рідних про це не розказувати. Вона переносить у ванну килимок і книжки та часто усамітнюється там, бесідуючи з тюремником (так, тюремник до ванної додається).

У Туреччині побутує фразеологізм "у Сіліврі холоднішає", його використовують, коли хочуть розказати про страх, що наростає через зовнішню загрозу, через репресії від держави. Ремонтники і охоронці м’яко натякають господині: "З чого ви взяли, що це в’язниця опинилася у вашій ванній, а не навпаки?". Ну бо ця історія, що її розказує Орхан, вона звісно що політична, але по суті дуже інтимна (як це і буває з політикою), вона про страх, що наростає. Батько героїні втрачає себе, дуже стрімко. Діляра спостерігає, як відшаровується щосекунди від особистості те, що здавалося засадничим, як виявляються штучними всі, буквально всі фрагменти пережитого досвіду. Вона намагається міркувати так: всяка дія має результат, а поруч її татусь демонструє буквально: наслідки будь-якої дії необв’язкові. Можна просто забути. А за батька їй зможе побути її тюремник, якщо вже дуже треба.

Про що роман? — Людина сама себе ув’язнить, дайте їй лише вільну кімнатку.  

"The Shadow of the Object", Хлоя Арідхис (США і Мексика) 

Одна з лідерок обговорень не вийшла у фінал і це щиро здивувало, майже шокувало критиків принаймні. Обласкана численними преміями Хлоя Арідхис прицільно написала твір, який, використовуючи термінологію кінематографа, можна було б назвати чудовим "фестивальним романом". "Тінь об’єкту" — концентрат Букерівського роману, що залишився без Букера.

Мати, вітчим і доросла донька дивляться телевізор, дівчина рік збирала гроші на квитки до Мехіко з Лондона, щоби побути з батьками ці десять днів. Флора втомлена і йде до своєї дитячої кімнати спати, на прощання махає батькам рукою, в блакитному світлі цей рух стара німецька вівчарка Діоген сприймає як загрозу і впивається дівчині у зап'ясток. Вісім глибоких ран, зачеплені кістки, операція, некроз, остеомієліт. Пса за порадою ветеринара кастрували. В лікарні Флора знайомиться з Вільгельміною, іронічно, що саме тут стається їхня зустріч, бо в Лондоні ці двоє живуть в чотирьох кварталах одна від одної. 

Вільгельміна — старша дослідниця-колекціонерка (Флорі, тій трішки за тридцять), приїхала на конференцію, але потрапила до шпиталю з гострою пневмонією, вона з дитинства страждає на легеневі хвороби і курить міцні цигарки при тому. Вільмельміна — фанатка досинематоргафічних світлових іграшок: зоотропів, чарівних ліхтарів, фенакістископів, тощо. Після другої операції Флори Вільгельміна влаштовує їй виставу з чарівним ліхтарем і, поки дівчина бореться з післяопераційною інфекцією, літня пані помирає. У неї в Лондоні залишився дорослий син — Макс, він телефонує Флорі і просить, аби дівчина прихопила до Лондона особисті речі покійної: колекційні іграшки крихкі. Ну і прах матері прихопити. Флора погоджується. Рука її гоїться погано і повільно, повернення до Англії буде важким. А Діоген? Він помирає від післяопераційної інфекції.  

Неймовірного напруження і тривоги роман. Закриті клаустрофобні простори: лікарня, аеропорт, літак, квартира померлої жінки, тощо. Ніколи нема денного світла, це завжди світло від екранів. І щоразу Флора питає: оце тут я маю перетворитися? Оце саме тут на мене щось вплине так, що я трансформуються до невпізнаваного? Кожний досвід переживає як екстремальний і пороговий, кожен досвід робить зрештою таким. Вона з Максом витрачають своє життя на те, що намагаються створити такий собі алгоритм розпізнавання катастрофи. 

Ні, не щоби уціліти, а щоби не пропустити чогось "справжнього". 

Ой, я не знала, що в лікарні — самі непересічні люди! Вигукує Флора. Якщо ми одружимося, ти будеш Флора Блаук, каже Макс. Голуба квітка, себто, Новаліса, містичний ідеал романтиків, котрі воліли безболісно поєднати два світи так, щоби розширити свідомість обивателя. Вони вмощуються поруч із прахом Вільгельміни в дивляться у чарівному ліхтарі протокіно "Катастрофи": "Слайд А: людина з обличчям закінченого жеруна береться за різдвяний пудинг. Слайд B: різдвяний пудинг перетворюється на жахливу голову на ніжках; замість рук у нього — ніж та виделка. Він кидається до ненажери, вгризається йому в живіт, ніж у того вилітає з рук. Здавалося, нам натякали: як швидко все може перетворитися на похмуру свою версію… Особливо якщо допомагати з усіх сил цьому перетворенню, бо в вашому житті вам нудно, бо бракне відчуття Реального. Яка апокаліпса, такі їй і вершники.  

Про що роман? – Молоді люди народжуються спустошеними катастрофами, які іще не сталися. 

Таким був довгий список Букерівської премії цього року. У короткому ж списку Букера-2026 іще більше розгубленості і бентеги… Вартує окремої розмови, дасться чути скоро.