Бум мультикультурного роману. Звідки цікавість до жанру і яка Україні від неї користь

Загальної назви для таких романів іще не придумали, але найчастіше їх називають "мультикультурним романом". Основне в них: автор і його герої, з одного боку, та читач, з іншого боку, належать до різних культур. Вони заключають між собою такий собі мовчазний договір: автор і герой зараз будуть пояснювати, що то за культура, а читач буде розважатися і учитися чути Іншого, що чинить спротив асиміляції (саме в такому порядку). 

В таких романах має бути збережено кілька вихідних умов. По-перше, достаньо екзотична, але не радикально чужа культура є не лише локацією, вона те, що формує головного героя. Речі, які умовний білий європеєць може не зрозуміти, слід тактовно пояснити: від їжі до поховальних обрядів, він температури за вікном до релігії. По-друге, це завжди романи становлення, нам послідовно розказують або історію дорослішання або історію родини. Треба показати, як культура впливає на людину, як умови життя міняють свідомість. Герой такої книжки завжди харизматичний, але завжди, бідака, багато і віддано страждає. По-третє, це є твори підвищеної драматизації, ми маємо щохвилини співпереживати стражданням Іншого. По-четверте, тлом подій є національні трагедії: занепад народів, геноцид, громадянська чи "зовнішня" війна. Такі катаклізми визначальні для становлення національного міфу — а нам якраз про такі міфи обережно й розказують. І нарешті: розповідач такої книжки завжди включений в культуру, про яку розказує. Це не будуть нотатки про подорож білого заможного гетеросексуала белебенами світу, тут фокус на малому, малих, відкинутих, непомічених.

На такі ж полички, де уже пару десятків років купчаться мультикультурні романи, зараз стали й книжки про Україну. Достатньо екзотичну і мало при цьому зрозумілу, яка переживає свою величезну кризу. А тим часом такі книжки набирають свою аудиторію і в Україні. За останні роки в Україні таких книжок перекладено чимало, і то дуже хороших книжок. Ми їх читаємо і підсвідомо навчаємося на вдалих спробах обґрунтувати свою Інакшість і пояснити грамотно себе назовні. Пропоную глянути на успішні книжки, в яких авторам це вдалося – взяти максимум від жанру і моди на мультикультурний роман.

Джаніка Оза, "Родина у вогні" (переклад Наталії Палій, КСД) 

"Родина у вогні" в оригіналі називається "Історія пожеж". Кожен розділ саги закінчується рядком, де ідеться про пожежу чи бодай словом зі значенням "вогонь". 

На початку історії патріарх мусив зробити важкий моральний вибір. Його, індуса, трудового емігранта, підлітка, фактично раба на службі британців, відправили спалити африканське поселення, щоби можна було забрати спустошену землю під будівництво залізниці. Він сподівається, що в будинках не залишилося людей, але напевно цього уже знає. Він виконає завдання. Після того Пірбгай втікає з будівництва в сусідню країну. Там він зустріне жінку, з якої започаткує рід (в документах британці втратили його прізвище, подумали, що Пірбгай — означає Пір Бгай, так і записали, тому він таки започатковує рід з нуля, прізвище свого батька він загубив). 

У фінальній сцені вся родина — воєнні біженці в Канаді — стоятиме перед будинком, який підпалили юнаки, що підняли на вулицях Торонто бунт, щоби привернути увагу до расової дискримінації. Три генерації роду дивляться на вогонь, який пожирає їхню домівку, і чомусь всі посміхаються. Між двома цими пожежами — майже сто років й історія однієї родини індусів із Уганди. 

Але перша вогненна картинка в романі — все таки не пожежа палає, а тихо горить родинне вогнище, біля якого малим розказують казки. Бо полум’яна історія родини складається з людей, які уміють розказати свої теплі інтимні історії. 

Канадійка Джаніка Оза не відтворює історію своєї сім’ї, але зводить разом чисельні спогади індусів-біженців з Уганди 1970-х, які сформували потужну діаспору в Канаді. Чотири генерації, п’ять континентів, кілька мов, шість воєн — все є в романі. Але тут розділи рублені і фрагментовані, між сусідніми історіями минають п’ять, десять, п’ятнадцять років, про які ми ніц не взаємо — так буває в родинах, що проходять через війни і втечі, — в них гинуть ті, чиї історії мали б заповнити ті лакуни.

Віті Іхімаера, "Осідлати кита" (переклад Ганни Яновської, Навчальна книга Богдан) 

Неймовірної краси книжка Іхімаера "розпадається" на дві історії, умови кожної з них ми маємо прийняти без питань, щоби ця неймовірна краса не зникла. 

З одного боку, є реальні 1980-і в Новій Зеландії. У приморському містечку Фангарі живуть переважно маорі, там зростає дівчинка Каху, оточена успішними дядьками, високими вимогами, гіперопікою і одночасно тим, що стать накладає обмеження на її соціальні ролі. Вона учиться — в школі, в родині, в казках, які їй розповідають — учиться знати, чого в цьому світі не можна робити дівчатам. А світ же навколо говорить про владу дівчат і про потребу скидати з себе гендерні обмеження. 

З іншого боку, Каха є нащадкою тих, хто умів співати з китами – Кахутіа-те-Рангі. Тепер вона має виконати свою місію осідлати кита, котрий приплив на поклик і податися з ним у мандри океаном. Крихітній (їй вісім років) дівчинці якраз пасує роль наймогутнішої і найшанованішої істоти племені, ніколи втіленням Кахуті-те-Ранги не була до того жінка. Каха зачарована покликом кита.  

Обидві ці виміри існують одночасно і на рівних умовах, легенди і міфи маорі нам розтлумачать, побут маорі у сучасному світі нам покажуть — все чесно. У цьому світі можна співати і пірнати з китами і це буде таке саме мистецтво, розчинене в твоїй крові, як і ладнати масштабні місії з порятунку китів, які викинулися бозна’ чому на берег, цьому теж навчає тебе досвід твого народу. Це екологічна в дуже широкому сенсі історія, вона — про зв’язки живого з живим, котрі підсилюють суб’єкти, а не шкодять їм. Реалістичний і фантастичний виміри книжки існують на таких же умовах.

Запускає цю історію відчай. Десь у глибинах старий кит, очільник роду, котрий має забезпечити виживання своїм жінкам і дітям, тужить за людиною-вершником, з якою спромігся пережити таку мить єднання, якої більше за все життя не знав. Десь на острові тужить один старий, він патріарх свого роду і має не менш відповідальну місію, він має убезпечити свій рід, зберегти його фізично і символічно, чужий технологічний світ все ближче підступає до їхнього будинку, нащадки все частіше не знають свого минулого. А тут, як на зло, у єдиного його сина родиться дівчинка, нема кому передати знання. Більшу частину життя дитини старий ігнорує її і злиться на неї, така його туга. Каху в тій легенді про вершника є даром, який вчасно не прийняли. Відкинутий і невчасний подарунок долі стає зрештою сумом.  

Ллойд Джонс, "Містер Піп" (переклад Анастасії Копівської, Фабула)

На одному з островів Папуа-Нової Гвінеї, на острові Бугенвіль, уточнімо, живе собі білий чоловік середніх літ, він — з Нової Зеландії, як і автор цього роману. 

Він зветься Воттс. Містер Піп — це його прізвисько, він учитель, котрий розказує дітям про "Великі сподівання" Дікенса, от і зветься іменем головного героя, що має пройти через травматичні події дорослішання і сформуватися у гідного дорослого. Розповідач в "Містері Піпі" — так само дитина, дівчинка, вона нам розказує те, що бачить, і ми маємо сподіватися, що вона спроможеться вирости в гідну дорослу людину. Чи бодай дожити до дорослих літ. На острові почалася війна, збереження контролюють бойовики, покинути острів не можна, місцеві війська пішли в джунглі, обидві сторони конфлікту системно знищують цивільне населення. Всі білі завчасно з острова поїхали, врятувалися втечею і чимало чоловіків, як-от татусь головної героїні, який знайшов прихисток десь в Австралії. Містер Піп продовжує навчати в своїй імпровізованій школі налякану осиротілу малечу. Він залишився на острові, бо одружений з місцевою жінкою і несамовито її кохає. 

Громадянська війна на Бугенвілі тривала десять років від 1989 року, за офіційними даними загинуло 15 тисяч осіб цивільного населення. Матильда виживає, бо фактично за неї гинуть Воттс і її мати, віддана і болісно-сувора християнка, дві замісні дорослі жертви, що врятують одну дитину. Воттс і Долорес, мама себто, аж до смерті, до речі, між собою ворогують. Врятована дівчинка замислиться, чи бува не ті самі дорослі, які її врятували, ту війну і почали? І що робить книжка Дікенса на її чорному острові… Бойовики знищують поселення, впевнені, що містер Піп — білий шпигун, а місцеві його покривають.

Наомі Фонтен, "Куессіпан. Маніканетіш" (переклад Ростислава Нємцєва, Видавництво Анетти Антоненко)

Канадійка Фонтен пише короткі романи, флеш-прозу, в якій одночасно звучить дуже багато голосів. Коротка насичена галаслива проза. Вона хоче дати право говорити якомога більшій кількості своїх героїв і то можна зрозуміти. Її герої довго мовчали, вони, як і авторка романів, належать до інну – одного з корінних народів Америки. Обидва романи — галереї персонажів, котрі заходять у текст зі своєю історією. 

Містечко. 20-річному юнаку відмовляє печінка, він зловживає наркотиками, тепер мусить переїхати з резервації до великого міста. Чоловік має робити лише три місяці на рік, весь рік його утримує дружина, на якій він відіграється за свої невдачі з пошуками роботи. Дівчинка ночує по сусідах, позаяк її мати знову пішла в запій, скоро малу вілдають в опіку далекій родичці. Стара, яка виростила десять дітей, помирає в притулку, бо ніхто з них не хоче підтримувати зв’язок із резервацією. Шістнадцятирічна самотня мати двох дітей. Всі живуть разом поруч, кожен сам на самоті — зі своєю бідою.

Школа. В школу для корінних народів приїхала нова молода вчителька. Серед її учнів: вагітні підлітки, і матері, які полишили були навчання, юнаки, що мусять самотужки утримувати родину, жертви родинного насилля, малолітні злочинці, люди в важких депресивних епізодах. Колись в школі перевиховували "набіло" їхніх дідів-бабів, тепер вони чинять спротив будь-якій спробі дисциплінувати їх. Хіба що можуть визнати учительку не наглядачкою, а одною з них. Ямма у відчаї, вона вагітна від випадкового чоловіка, її довголітні стосунки щойно закінчилися, болісно, вона не має професійних перспектив. Вона фактично втікає в резервацію, де воліє прихистку й укриття.

Фонтен пише герметичний світ, в якому втрачена, а точніше знищена спроможність довіряти іншій людини. Але поки що є таке бажання — довірятися. І складаються тексти щемкі та людяні.

Чімаманда Нґозі Адічі, "Половина жовтого сонця" (переклад Олександра Гординчука та Ірини Савюк, Книголав)

Сестри-близнючки народилися в багатій родині успішного батька. Одна з них стає коханкою британського журналіста, інша — дружиною місцевого, нігерійського, науковця. Ці дві пари, Кайнані і Річард та Оланна й Оденібо — головні герої зіркового роману Чімаманди про одну й найскладніших сторінок історії Нігерії, про війну з так званою Біафрою. В романі є ще один герой, Уґву — хлопчик з села, він служить в домі Оденібо і піклується про господиню. Його погляд збалансовує важкі стосунки двох сімей. Між сестрами зараз триває таки чиста ворожнеча. Оденібо зробив дитину служниці, Оланна в розпачі спокушає Річарда, розкаюється і береться опікуватися немовлям, Кайнані зради сестрі не прощає. Починається війна, всі герої опиняються в Біафрі, яка оголосила про свою незалежність від Нігерії і отримала у відповідь бомбардування і голодну облогу.

У романі чергуються розділи, події яких відбуваються напередодні війни і під час війни. Стилістично вони нібито прийшли з різних романів і різних світів. Довоєнні розділи сповнені деталей і пояснень саме життя в Нігерії, нам розкажуть про звичаї, про побут у різних класах, про їжу, про одяг, проведуть екскурс в політичну історію країни, розкажуть про її літературу. Ми мусимо навчитися відрізняти Нігерію від інших країн Африки. А потім починається війна, і авторка "Половини жовтого сонця" зосереджується на топосах воєнного часу, вона має намір показати, що всі війни однакові, бо етнічні та національні особливості не лише затираються, а й дегуманізуються в цілому. Черги за чистою водою, заклики не піддаватися на іпсо, застереження слідкувати за підлітками, бо їх вербує противник, масові зґвалтування в окупації і на території фронту, корупція, контрабанда, патріотичний підйом змінює гостра і тотальна недовіра до тих, хто поруч… просто іще одна країна вступила у ще одну криваву довгу війну, щоби втратити те особливе, чим вона була до війни.

Жаббур Дуейги, "Надруковано в Бейруті" (переклад Оксани Прохорович, Нора-Друк)

В цій книжці є рамка, вкрай вульгарна, вона тут спеціально. Історія про нібито талановитого поета, що марить своєю першою книжкою. Чоловік під тридцять, живе з матір’ю-вдовою, походить з "лівої" гілки відомого роду, молодший із трьох братів, нікчемна дитинка, бо брати уже мають родини, дітей, кар’єри, а він має невроз і мрію. Написав сто п’ятдесят сторінок ідеальних арабських віршів з назвою "Книга", які читав і визнав ідеальними лише сам автор. Юнаку відмовляють в доброму десятку видавництв, і нарешті він приходить з горе-рукописом до типографії, де йому замість письменницького визнання пропонують стати коректором, бо коректорів з арабської у Бейруті катма. 

І от тут починається насправді добра історія, заради якої роман і написали. Друкарня, де працює Фарід, кілька генерацій належить одній родині. Фуад Карам, патріарх, походить з Алеппо. На початку Першої світової вони з братом кинули жереб, хто подається до Єгипту, хто осяде в Лівані. Останнє випало Фуаду. Так почалася згодом впливова в Бейруті династія друкарів-книжників. А обладнання для першої друкарні Фуад вкрав, між іншим, так само під час воєнних дій, це було майно монахів-єзуїтів. Але хто зараз про те пам’ятає. Фарід формально належить до пишного роду абу Шаар, тільки він мало що знає про своїх предків. Він вигадує собі цілу історію, в якій постає достойним онуком великих мужів, щоб зрештою дізнатися: він є нащадком таких саме біженців, які так само рятувалися від війни в найменш придатній для цього, либонь, країні. 

Складно писати родинну сагу про таких, хто родства не знають, доводиться посилювати пародією на страждання митця. 

Мін Джі Лі, "Пачінко" (переклад Олександри Горидинчук, Артбукс)

Пачінко — популярна в Японії гра-автомат, власне, вертикальний пінбол; азартна гра, після Другої світової залами з пачінко опікалися вихідці з Кореї, то був не аж такий чистий бізнес, його контролювали якудза. Обидва сини головної героїні працюють в клубах пачінко, один сам вибрав собі цей шлях, інший не зміг чинити спротив долі. І книжка ця — почасти про долю і вже точно про волю їй опиратися. Гравець в пачінко рухає важелі і тисне кнопки, він може скерувати рух металевої кульки, але куди та зрештою залетить — суто випадкові процеси, суто примхи сили тяжіння та інерції. 

Корея окупована Японією, корейці можуть лише гарувати за копійки на важких роботах, їхні імена забирають, мову знищують, їхні діти мріють народитися японцями. На острові Чуджу донька кульгавого з вовчою пащею рибалки і дівчини зі злиденною родини, котру заміж ніхто не брав, отримує стільки любові від батьків, що її має вистачити на все її життя. (Ні, не вистачило). Санджі шістнадцять, вона зустрічає заможного старшого корейця з Осаки, у них починається роман, дівчина вагітніє, та от тільки її коханець, виявляється, має дружину із впливової мафіозної родини і двох доньок. Але Санджу оберігають небеса. Тут же нагодився протестантський пастор, який рятує Санджу і пропонує їй одружитися. Гра почалася і триватиме понад 70 років, захопивши за інерцією руху синів і онука Санджі.

Більшість творів про Корею опрацьовують ідею жорстко ієрархічного суспільства, кастового навіть, де факт твого народження визначає твоє життя, і лише дуже важка праця може перевести тебе на новий рівень гри. Цій думці й опонує роман Мін Джі Лі. 

Вондра Чан, "Сонджу" (переклад Олександра Калюжного, Книголав)

Вондра Чан — емігрантка, була малою, коли її батьки переїхали з Південної Кореї до США. Героїня її роману Сонджу вперше потрапить в США після сорока і ця подія залишиться за фінальними титрами. Початок же цієї історії — так само, як і в "Пачінко", японська окупація Кореї, котра нарешті завершилася, і та сама жорстка соціальна ієрархія, але тепер не лише класова, а й гендерна. "Сонджу" — історія дівчини, котра позичила своє ім’я назві, а через неї — історія країни, що виходить з однієї неволі, щоби потрапити акурат в гарячу війну.

Сонджу отримала добру освіту в японській школі, попри те, що там вона була людиною другого сорту. Вона закохалася в однокласника, він нині навчається на лікаря і хоче за нього заміж. Та це неможливо: Сонджу заможна, її обранець — ні. Дівчину видають заміж у заможну родину в село, тепер вона там третя невістка з великими запитами і таким же великим дефіцитом любові. Уже народивши дитину, переживши війну, Сонджу не витримує і йде з родини до того юнака, що уже став лікарем і всі ці роки її чекав… Ні, гепі-енду не буде, це лише половина історії.  

Вондра Чан пише детальний роман звичаїв і моралі, десь на межі популярної етнографії навіть із дуже-дуже чітким феміністичним посилом. Життя жінки — максимально жорстко структуроване, а дисциплінують пригноблених жінок власне інші жінки, це дуже вдалий акцент роману. Знаючи самі, як то народжувати від нелюбих, не мати можливості реалізувати свої істинні бажання, старші жінки вчать молодших стиснути зуби і мовчки жити. В романі послідовно аналізують, як втрачає свій суверенітет Корея перед Японією, потім так само детально рефлексують загрозу втрати державності у війні з Північчю. Сонджу в таких же термінах аналізує і власну несвободу та пригноблення. 

Велику Історію пишуть просто на тілах маленьких жінок.   

Аша Леммі, "П’ятдесят слів для дощу" (переклад Святослава Зубченка, РМ)

Норіко народилася в Японії 1940-го. Їй вісім, останні два роки живе у дідуся — радника імператора, мати залишила її біля брами пишного маєтку в Кіото. Щодня за вказівкою бабусі служниця виводить Норі з горища і занурює на сорок хвилин у ванну з хімічним розчином, той залишає важкі опіки, біль не вщухає до наступного занурення, але шкіра Норі від того стає трішки світлішою, тож дівчинка терпить процедури. Щотижня на горище піднімається сама бабуся, докоряє дівчинці її зухвалістю (та сказала, що їй подобається учитися), її незграбністю (поверхом нижче було чути її кроки), б’є Норі дерев’яною ложкою до синців, так, що кілька годин по тому не можна рухатися від болю, а до наступного тижня залишаються криваві синці, та підсумовує: "Така ж нездара, як її мати-шльондра". Волосся Норіко — кучеряве і некероване, кольору горіхової шкарлупки, шкіра Норі — кольору карамельного мигдалю. Її мати — японка, її татусь — чорношкірий американець. В цьому житті Норіко любить лише одна людина, її старший названий брат.

На піку подій у романі найстарший із героїв має двадцять два роки (не рахуючи генерації бабусі-дідуся, позаяк вони існують над подіями, нібито такі собі пришелепкуваті титани). Японці, британці, американці, напівкровки. Вони всі тут дуже-дуже-дуже юні. Всі ці юні люди пережили війну, програли в ній чи перемогли, але вона сформувала кожного з них. Норі дослівно фіксує: "Моя народження пов’язане з великою війною". Вони всі здаються старшими, ніж є насправді. Норі в двадцять п’ять говорить, почувається і міркує як літня жінка: її зістарили важкі досвіди. Норі намагається "нормалізувати" свою гібридну ідентичність, стаючи по суті копією-в-негативі "чистокровного" брата. І це уже щось більше і токсичніше за родинні стосунки.