"Голоси Black Lives Matter". Не про ненависть до чорних, але про систему, яка маніпулює різними інтересами

Давно уже такого у нас не було, останній подібний скандал вирував через "Майю та її мам" в 2017-у — дитячу книжку про різні форми родин, в яких виховуються сучасні діти, написану Ларисою Денисенко. Тоді підняли голову гомофоби. Зараз ми почули расистів, котрі мирно існують поруч із нами. І треба сказати, знання про те, що їх в Україні настільки багато, заскочило. Книжка, яку мало презентувати видавництво "Човен" — документальна проза Оксани Брюховецької, серія тематичних глибоких інтерв’ю з громадянами США, об’єднаних навколо теми антрасистських політик. Спікером на івенті мав бути журналіст-міжнародник Террелл Старр, один із героїв книжки, який багато років працює в Україні. Наскільки ця історія прикра щодо репутації країни, відзначає і сам "Човен" в повідомленні про скасування події: "Якщо невдовзі ви знову читатимете у світових медіа, що українці — нація ксенофобів, расистів, антисемітів, то варто пам’ятати, що після кожної такої ситуації це буде складніше спростувати друзям і прихильникам України".

Чому ж від репортажу про протестний рух чорних американців (насамперед, але не винятково) проти свавілля поліції так розбурхало тих наших співгромадян, хто цю книжку безперечно не читав і не збирається читати? А що є, до речі, в тій книжці, якщо її все таки уважно прочитати? А її таки варто почитати.  

Децентралізований соціальний рух BLM і однойменна організація виникли іще 2013 року як реакція на убивства поліцією трьох чорних юнаків і чорної молодої жінки майже в той самий час в різних містах США. Його започаткували три чорні жінки: Алісія Гарза, Патрсія Каллорс, Айо Тометі. Метою цього руху є подолання соціальної несправедливості, котра лежить в основі расизму, а насамперед реформування поліції. І в цьому ключі у руху є певні успіхи, окремі міста і штати скоротили фінансування поліції і усвідомлюють необхідність перегляду самої функції цього інституту, що нині є артефактом рабовласницької системи і її функція — залякувати. Гроші, які "звільнилися" у такий спосіб, скеровують на освіту і соціальну підтримку, маючи намір запобігати злочинам, а не карати за них. В ідеалі рух бачить необхідність скасувати поліцію як таку взагалі. BLM за способами і метою схожий на рухи за громадянські права (яку розкішну розмову Оксана Брюховецька записала з старшою учасницею протестних рухів 1960-х!). BLM провів масштабні акції протесту в 2014-му, в 2015-му, так само реагуючи на убивства поліцією людей із чорної спільноти. Він дуже швидко став національним рухом, а навесні 2020-го — і глобальним.

У Міннеаполісі поліцейські убили 46-річного Джорджа Флойда, він розплатився фальшивою купюрою, був неозброєним і благав відпустити, бо не може дихати. Більше 9 хвилин запису того, як троє полісменів душать чорного чоловіка і не дають перехожим втрутитися, розлетілися країною і викликали хвилю протестів. У них взяли участь до 26 мільйонів осіб (це під час пандемії, яка обмежувала в масових заходах участь старших людей), один із посутніх наслідків акції було обрання президентом Байдена, про те, як протестувальники позбавилися Трампа, говорить кожен герой "Голосів BLM" і лише один із них припускає, що МАGА може повернутися на стартові позиції. Протести були здебільшого мирні, але зафіксовано кілька випадків насильства і мародерства — і саме вони потрапляли до новин, ЗМІ висвітлювали акцію вкрай тенденційно. Понад 200 міст запровадили нефіксовану комендантську годину, а у Вашингтоні до розгону протестантів залучили Нацгвардію і військових. В серпні і протестанти стали активніше долучатися до насильницьких дій, були підпали і напади. Один із респондентів книжки порівнював BLM 2020-го з Революцією гідності, коли побиття студентів дало початок масовим протестам, а кульмінаційним моментом були бої на Грушевського, але тут же осмикує себе: будь-яка аналогія штучна і може заплутати читача. В Україні і в США відбувалися різні за способом і метою історичні події.     

Оксана Брюховецька протягом 2020-го записала 25 інтерв’ю з активістами BLM і з публічними інтелектуалами, які спостерігали за перебігом процесів і можуть їх пояснити. Метою цих розмов є якраз пояснення: вони скеровані назовні, апелюють до українського читача, котрий мало-мало знає про критичну теорію раси, про кризу політичних інститутів США (і судячи з реакції на презентацію книжки, знає не просто мало, а менше, ніж сподівалася авторка книжки). Тому такі омажі досвіду українців, як порівняти перебіг Майдана і BLM, згадати Врадіївку, тощо, звісно, штучні, але корисні. Ба більше: апеляція до системного расизму, який є проявом соціальної несправедливості, так само має звучати знайомо для нас. Кілька промовців розказують, як емігранти зі Східної Європи "біліли" в США, усвідомлювали свою расу, що ніколи не була частиною їхньої ідентичності до еміграції, а тепер стала визначним фактором (і відверто говорять, наскільки расистськими можуть бути східноєвропейські діаспори). 

Розкажу детальніше про один із сюжетів, висвітлених "Голосами", він нам на часі.

Більшість респондентів Брюховецької згадують демонтаж пам’ятників Конфедерації (структура розмов така, що питань інтерв’юерки ми не бачимо, але я припускаю, що одне з них стосувалося хвилі знесення расистських пам’ятників; а я хочу наголосити на цій темі з "Голосів", бо вона дражлива нині і для нас). Монументи Конфедерації, які вимагали демонтували учасники BLM не належать до часів війни Півдня з Північчю, це пізніші пам’ятки, зазвичай початку ХХ століття, часів Реконструкції і посилення расистських практик, їх встановили для залякування чорних і ствердження верховенства білої раси, вони не мали стосунку до процесів комеморації Громадянської війни. 

1910 року в штаті Джорджія так званий Інститут з вшанування мемі заявив, що хоче відкрити меморіал колишнім рабиням, які їх виховали. 12 років збирали пожертви на монумент і оголосили про будівництво у Вашингтоні, рішення про яке приймали на рівні Палати представників. Чорна спільнота була обурена, виступали з петиціями і газетними статтями, проводили пікети. В той час стала популярною карикатура, як білий архітектор зводить пам’ятник повішеному лінчувателями чорному. Петицію віце-президенту підписали 2000 чорних жінок. У будь-який спосіб треба було донести, що пам’ятник мемі від нащадків рабовласників — знущання.  

Мемі — чорношкіра рабиня, яка була годувальницею і нянькою дітей білих господарів. Гетті Макденіел, яка грала роль мемі у "Звіяних вітром" і перша серед чорних акторів отримала Оскар, хоча не змогла прийти на прем’єру і на церемонію через закони джима кроу, говорила, що цей персонаж їй був близьким, адже її бабуся була мемі на такій саме плантації, як "Тара". Яке жорстке повідомлення, скажіть. Одна з героїнь книжки Брюховецької розказує, в який розпач впадає від туристичних турів старими плантаціями півдня, коли бачить, як на плантаціях влаштовують весілля в тематиці "Звіяних вітром". Вона бачить в тих локаціях — смерть, катування, страждання своїх предків, на кістках яких влаштували індустрію розваг. Власне, те саме говорила й Макденіел, але м’якше сто років тому. Наша сучасниця відверто лютує, її не можна не почути. Макденіел же не почули, до речі, чорна спільнота часто її винуватила в посиленні стереотипного уявлення про чорних американців, про мемі зокрема. Якщо ви читали хітову "Прислугу", то знаєте, що стереотип Мемі живіший за всіх живих. Нібито привілейована рабиня, віддано любить своїх білих вихованців безумовною материнською любов’ю, при цьому ми ніколи нічого не дізнаємося про її власних дітей і власну родину, від яких її відірвали, щоби могла піклуватися про тих, хто стане в майбутньому її власником. Я згадала мемі, бо цей стереотип формувався під час Реконструкції, підсилював ревізіонізм (не всі раби були нещасні, деякі були другими матусями, ти бач) і тоді ж відбувся дуже гучний скандал з пам’ятником на Національній алеї.  

Проєкт зі зведення монумента закрили. Випадок довгий час був безпрецедентний, тому резонансний в історії США. 

Протягом травня-жовтня 2020 року було деконструйовано близько 60 пам’ятників Конфедерації (за рік — понад 150, але залишилося таких не менше 700), символи рабовласницького півдня прибирали або через накази місцевої влади, або з прямої ініціативи мітингувальників. Треба сказати, що в США з 2015 року діє Комісія з боротьби з опірністю Конфедерації (SPLC), яка зокрема відстежує ці символи. Понад півста скульптур і пам’яток було ліквідована під час і внаслідок протестів через убивство Джорджа Флойда, до того фіксують лише один схожий випадок: у Вірджинії скасували свято День Лі-Джексона на честь двох генералів Конфедерації, спроба там же демонтувати пам’ятник в 2017-у закінчилася смертями, в натовп протестувальників в’їхало авто. Серед демонтованих 2020-го — статуя Христофору Колумбу в Капітолії Міннесоти, до обговорення демонтажу яких знову і знову повертаються герої "Голосів BLM", очевидно, саме ця історична постать, яку вшановують навіть спеціальним днем в країні не є героєм для корінних народів і людей кольору, потребує якомога ширшого обговорення. Критики, яким апелюють "Голоси", наполягають, що знесення пам’яток Конфедерації є стиранням історії. Втім, більшість (є відповідні опитування громадян) пристають до думки, що прийшов час позбутися символів і зберігати історичну пам'ять не через вшанування рабовласницького півдня, а через критичне осмислення минулого. Скажімо, статую генерала Конфедерації Роберта Е. Лі прибрали з Капітолію США наприкінці грудня 2020 року, вона так простояла понад сто років, на її місці встановили статую на честь активістки за громадянські права Барбари Джонс.

В списках демонтованих пам’ятників є кілька відновлених, найчастіше скульптури, що мали естетичну цінність, викупило місто і поставило десь в музеях. Але є дві скульптури, котрі реставрували і повернули на постаменти, вони вшановують пам'ять білих аболіціоністів ХІХ ст. Протестувальники зазначили, що тим двом "прилетіло" на хвилі неконтрольованої люті, вони воліли показати силу гніву і привернути увагу до нього.    

В книжці є історія двох активістів — університетських викладачів. Поки зносили пам’ятки Конфедерації вони уже пару років як пробували реалізувати громадську ініціативу: встановити пам’ятний знак на місці, де лінчували двох невідомих чорних чоловіків. На початку пандемії ту табличку нарешті становили. Буквально перед хвилею протекстів, що пронеслася країною. То був випадковий збіг, — говорять ті два активісти. Якщо почитати "Голоси", то навряд випадковим, в інші роки така ініціатива не була б реалізованою. Пам’яток на місцях лінчування по всій країні — менше ста. 

Тим часом в серпні 2025 року адміністрації Трампа оголосила, що знесені пам’ятники будуть поновленні, для початку закінчують реставрацію статуї генерала, впливового масона Альберта Пайка у Вашингтоні. Цю статую роками вимагали знести борці за громадянські права. Відповідний указ президента закликає "відновити правду і здоровий глузд в американській історії". 

Більшість героїв книжки прихильні лівій ідеології, а то й відверті соціалісти, вони наполягають: капіталізм має бути подоланим, саме він є причиною расизму. Один із героїв "Голосів", лише один і що прикметно він — з української діаспори — вживає поняття "каста". Одна з критичних теорій раси пов’язує расизм і класовість саме із кастовістю, досить плідно.

Основою для кастового розподілу в США стає колір шкіри. Країна постала з того, що половина її населення була злочинно дегуманізована, виключена з категорії "людство", щоб забезпечити добробут і розквіт державі. Білі емігранти відразу включалися в цю систему. Лише у США починав важити колір їхньої шкіри, їхній соціальний статус автоматично ставав вищим, ніж був у Європі. Так само лише в США чорношкірі раби ставали чорними: в Африці колір шкіри не важив, значення мала племенна приналежність. Кастова система США — не сама розбіжність, а інфраструктура, що забезпечує нерівність. Важливий елемент у кастах: у них не йдеться про почуття чи моральні цінності. Не треба вміти зневажати жінок чи ненавидіти людей із іншим відтінком шкіри, аби відтворювати систему каст. 

Один із героїв "Голосів", професор економіки, показує як це працює на одному дуже виразному прикладі і дає рецепт виходу з проблеми: "Білі бізнеси часто покидали міста, де чорні люди з’являлися у владі. Ми це бачимо тут повсюдно, ми це називаємо втечею білих. Це трапилося у Бірмінґемі, у Детройті, у Клівленді, – не лише на Півдні. Як тільки у чорних людей з’являється політичний вплив, вони втрачають вплив економічний. А потрібно і те, і те. Потрібний чорний мер, але цей мер повинен також бути здатним залучити й економічну силу. Зазвичай це не вдається". 

А між тим кілька респонденток озвучують засади інтерсекційного фемінізму (припускаю, що їм поставили питання про розбіжність між чорним і білим фемінізмом). Нема людей, які дискриміновані лише за статтю чи расою чи класом, система дискримінації — складна і працює одночасно з кількома факторами ідентичності: якщо ти позбавлена прав як трансжінка, скажімо, то це не заважає тобі відчувати на собі ще й впливи расизму. Інтерсексційна теорія може стати атирасистською відповіддю, недарма вона з книжці виникає знову і знову та до неї більше довіри, ніж до утопічних проєктів соціалістів, що озвучені тут же.    

Найчастіше ті респонденти, які брали безпосередню участь в протестних акціях, описують рух цими трьома словами: гнів, зцілення, справедливість. 

Часом буває, коли дочитаєш книжку, аж раптом в наступній зависаєш на репліці, котра пояснить щось, що не відразу зрозумів, читаючи. Помічали? Відразу після ріки-репортажу Оксани Брюховецької я читала класичний репортаж Ентоні Шадада про початок війни в Іраку 2003-го. Там він пише: "Мене вражає, як нечасто чути слово "hurriya-свобода" в арабських розмовах про політику. Набагато поширенішим є слово "adil-справедливість" — головна концепція, яка визначає політичне самовизначення. Для тих, хто відчуває, що завжди програє, саме ідея справедливості набуває надзвичайного значення". Про справедливість найпереконливіше говорять ті, хто не раз програвав і більше не сподівається перемогти, тим більше на порозі чергової війни, в якій тріумфу перемоги точно не буде. От тут я і зависла, зрозумівши раптом, що значить "справедливість", оточена "люттю" і "зціленням", у монологах активістів BLM.   

Реваншизм — не той сюжет, який претендує бути центральним в "Голосах", але ми його в цю книжку природно вчитаємо, адже порівнюватимемо стримано-оптимістичні прогнози респондентів 2020-2021 років із нестримно-песимістичними реаліями 2025-го. Здобутки BLM нині підважені на державному рівні