Картопляний ритуал. Коли українці припинять гуляти нещадний Бульбафест

Місцева легенда на Галичині свідчить, що одного разу прямо на засідання чи то рай, то міськради раптом увірвалася рішуча незнайомка похилого віку і від дверей гаркнула на голови: "Сидиш, бідо? А хто бульбу за тебе буде копав"? Легенда на цьому не закінчується. У ній йдеться, що голова то рай-, то міськради густо почервонів, швиденько закрив засідання, стрибнув за кермо свого дорогого — навіть як для голови — автомобіля і зник у напрямку рідного села.

З тих пір його ніхто не бачив. Майже місяць.

Майже на місяць міське населення в наших містах кілька рідшає. Заробітчани повертаються в село. Сільський фельдшер з завклубом синхронно беруть відпустку, знехтувавши розклад кульмассовой роботи і спалах вірусної інфекції у молодших школярів. Розсварені смерть чоловіки і дружини, невістки і свекрухи, діти і батьки оголошують "водяне перемир'я". Сім'ї воссоединяются. Зазвичай пустельні путівці тремтять дрібної благоговійної тремтінням під колесами дорогих позашляховиків і презирливо кидаються щебенем з-під коліс в менш породистих побратимів. Округу заволікає димком скупо горить бадилля.

Це Бульбафест. Головний свято осені.

Мені б хотілося продовжити замальовку пасторальними сюжетами, але замість пастухів і пастушок з їх райськими забавами я спостерігаю битву, сенс якої вислизає від мого розуміння. Справа в тому, що на наших важких, "гончарних" грунтах картопля росте з рук геть погано, а обробляється переважно популярним в неоліті мотичним методом. Але мої односельці все одно щороку вперто закопують її в землю, не знаючи напевно, садять вони її або ховають.

Є в цьому щось від ритула. Який не має нічого спільного ні з господарством, ні взагалі до яких-небудь тверезим розрахунком.

Протягом місяця я можу спостерігати, як на грядках лопатами і сапами викопують картоплю люди, які приїхали на дорогих автомобілях, з дорогими гаджетами в кишенях хороших костюмів. Вони привозять з собою в село гостинці (адже сім'я збирається!), які за вартістю, можливо, перевищують ціну всього зібраного урожаю картоплі. Це не рахуючи витраченого бензину. Цей неолітичний променад трапляється два рази в рік: навесні — на посадку, восени — на копку картоплі. На нього виходять всі. Навіть ті, хто ігнорує сільські похоронні процесії, — молоді, старі, зрілі, з діточками. Я бачу свою сусідку, маму трьох дітей, яка під приводом саджати/копати картоплю кидає свою гучну камарилью "на бабу" і вигулює новеньке бікіні на довгій смузі картопляного поля. З такою непідробною радістю, з якою топ-менеджер київського банку могла б показувати свої 90-60-90 на пляжах Малібу.

І ось що цікаво: у багатьох моїх сусідів і особливо сусідок у віці до 30, які святкують свій щорічний Бульбафест, є вища освіта. Всі вони бухгалтери, юристи, економісти, фахівці з банківської справи, митники і таможенницы. Але ні один митний коледж у світі, та що там — жоден економічний університет не переконав їх у необхідності закопувати картоплю. Якщо ви запитаєте, для чого вони отримували ці дипломи, я не змогли з відповіддю. Можливо, в поході "за дипломом" вони бачили примарну надію на вихід з нещадною циклічності Бульбафеста. В яку, насправді, не вірили — і виявилися праві.

Так, з мого вікна відкривається прекрасний вид на українську вищу освіту. Тому що саме в моєму вікні найбільш часто миготять володарі дипломів, які коштують менше, ніж папір, на яких надруковані. Хоч оплачені вони незліченними килоджоулями сірячинної м'язової енергії батьків, вкладеної в худобу і землю заради грошей дітям на навчання. З мого вікна я бачу, у що впирається і звідки бере початок наша освітня шахрайство.

Тим, хто ламає голову над проблемою знецінення вищої освіти, слід було б іноді підходити до мого вікна. Просто щоб подивитися на ту "кормову базу", на якій годуються продавці дипломів, які іменують себе вузами. Залишимо осторонь міркування, за яким дипломи купують, — запевняю вас, що більшість аргументів на кшталт посадці картоплі: must be. Але всі вони зводяться до одного, сходяться в одному — ніколи не висловлюється вголос — якій точці: вирватися. Позбутися від села.

"Позбутися села" — парадоксальним чином в цій точці сходяться і село, і місто.

Результат молоді "за освітою" в місто тільки прискорився з кінцем колгоспів і настанням незалежності. Проблема в тому, що він не змінився по суті: прагнення до внз у більшої частини сільської молоді пов'язано не стільки з покликанням і взагалі вибором майбутнього, скільки з пристрасним бажанням позбутися від цього. Вони не задаються питанням куди або навіщо, їм важливо — звідки. Вони виходять на "дорослу дорогу" з зав'язаними очима і передбачувано стають донорами "продавців дипломів".

Що ж, у них немає особливого вибору. Все, що пропонує ринок освіти для сільських жителів, — замшілі ПТУ (пардон, коледжі) з нафталіновими спеціальностями типу "механізатор" або "оператор машинного доїння". У кожного другого чоловіка у селі — диплом "механізатора". Але коли в село заходить агрофірма та оголошує набір трактористів, комбайнерів, грейдеристів, виявляється, що ніхто з дипломованих механізаторів не відповідає вимогам. Вони просто не мають уявлення ні про новій техніці (на стенді ПТУ, пардон, коледжу, все ще царює трактор "Білорусь"), ні про сучасні методи агротехніки, ні навіть просто про те, як написати заяву на роботу. Я не кажу — грамотно, саме просто написати. Нічого, — бадьоряться менеджери агрофірми. — За кермом сидіти вміють, решті навчимо. Але виявляється, що велика частина тих, хто вміє відремонтувати "Білорусь" в умовах чиста поля, неможливо навчити в умовах, що диктуються Джон-Дирами. А та — менша частина, яка обучаема, одного разу в розпал жнив, після того як керівництво відмовило у наданні відпустки, просто не виходить на роботу.

Ви, звичайно, здогадалися, чому?

Ну, так! Бульбафест! Поки він там оре за 10-15 тис. грн. в місяць (за сільськими мірками — цілий статок), хто за нього "бульбу буде копав"?
Але може, агрофірмам коли-небудь набридне вічний кадровий голод? Вони викуплять ПТУ і зроблять-таки з них коледжі, які будуть готувати не "механізаторів", а водіїв — операторів сільгосптехніки? Адже спеціалізовану освіту "для села" могло б стати величезним кроком в оздоровленні ситуації — і в селі, і в агрофірмах і навіть у вищій освіті. Для цього навіть вигадувати нічого не треба — існували ж тут, на Галичині, ще зовсім недавно — перед "першими совітами" — сельхозшколы, навчали селян-господарів розбиратися в грунтах, сортах, породах, хворобах, гігієнічних нормах і простих економічних розрахунках, необхідних для організації сімейного господарства.

Подібні школи могли б відкрити безліч самих різних можливостей не тільки освітнього, а й соціального спрямування. Я далека від толстовських мрій про "освіченому селянина", але необхідність змінювати життя в селі мені видно прямо з вікна — я не бачу ніякого іншого шляху, крім освітніх і кредитних програм для сільських господарств. Можна, звичайно, чекати і сподіватися, що село, нарешті, вимре — і про нього можна буде не думати. Але можу вас запевнити, воно все ще цілком жваво.

Можна сперечатися про те, чи потрібно індивідуальне сільське господарство в наш постіндустріальний століття. Я не беруся судити про економічну обґрунтованість. Цілком можливо, що ні, не потрібно і не обґрунтовано. І потрібно просто зняти мораторій на продаж землі, і дати можливість її скупити великим агрофірмам, щоб не заростала бур'яном. Це, можливо, так само правильно, як закриття сільських шкіл і в перспективі — бібліотек.

Але "вмирає" воно підозріло довго. Село ж не "з вчерась" стало соціальним наривом, який нікому не хочеться розкривати. Ідея віддати колгоспникам паспорти і відкрити хвіртку в місто — через квоти у вузах та ліміти на виробництвах — була не напівзаходом навіть, а жестом відчаю з боку радянського керівництва. Але це був хоч якийсь жест, який видавав, що проблема села десь нагорі усвідомлюється. Тепер все простіше. Економічно село — просто камінь на шиї бюджету. Просто камінь. Про те, що це котел соціальних проблем, воліють не думати. Про те, що, вирішивши хоча б частину цих проблем, тиск села на бюджет можна послабити, теж воліють не думати. Тому що для того, щоб вирішити проблему, потрібно спочатку на щось витратитися. Ось хоча б на сельхозшколы, наприклад, в яких селянам нагадають, що копати колодязь поруч з гнойової купою, м'яко кажучи, не здорово.

У моїй бібліотеці є раритет — примірник сельхозжурнала, який видавався на Галичині "до перших совітів". Не "Присадибне господарство", спрямоване переважно на дачників-шестисоточников, а журнал для справжніх "сільских газдів". На жаль, не можу підібрати аналога на вітчизняному журнальному ринку. Так ось, мій номер цього журналу — за 1937 р., товщиною і форматом з "Науку и жизнь" — напханий рекламою, як паска родзинками, і текстами, які не соромно і навіть місцями цікаво читати. У ньому, до речі, є й про картоплю — сорти, грунтах, агротехниках. Зі статті абсолютно ясно випливає, що вирощувати її в нашому регіоні немає сенсу — це зрозуміло для кожного, хто здатний відрізнити пісок від чорнозему, а чорнозем від глини. Коли виходив цей часопис, в нашому селі картоплю і не вирощували. Обидва береги нашого сільського потоку були щільно закутаний яблуневими садами. Яблука складали основну статтю "сільського експорту". Нинішні "картопляні газди" люблять зітхнути про ті часи — коли "яблуко аж до Кракова возили". Ось так повздыхают-повздыхают — і гайда на "бульбу".

Тепер яблунь немає — пали жертвою воєн, колгоспів, депортацій. Тепер на їх місці пустирі, зарослі осинниками і роз'їдені ерозіями. То там, то сям цей фронт наступає на село дикої природи перерізають розорані смуги, на яких мої односельці щороку дають цегельній грунту бій за картопляний урожай.

Бульбафест — безглуздий і нещадний.