Фельдфебель Штайнер. Яких героїв Другої світової малює німецьке кіно

На що дивляться переможені

"Пікірувальники"

Воєнна інерція

"Зірка Африки"

Поступово, проте, з'єднання були і фільми, більш проблемні та віддалені від пропагандистських чи виправдовувальних схем. Передусім йдеться про переосмислення безглуздої загибелі на Волзі 6-ї армії Паулюса ("Лікар Сталінграда" 1958-го та "Собаки, ви хочете жити вічно?" 1959-го).

"Лікар Сталінграда"

На більш приземленому рівні, у стилі популярних тоді "хайматфільмів" ("картин про батьківщину" - пасторалей про чесне життя простих німців) цю тенденцію означила знакова стрічка "Міст" (1959). Вона розповіла про героїчну самопожертву групи школярів, покликаних до війська в останні дні війни, при обороні мосту у їхньому рідному містечку від американських танків. Але згодом з'єднання з'ясовується, що об'єкт був призначений для підриву і загибель юнаків виявилась абсолютно нікому не потрібною, ба навіть шкідливою.

"Собаки, ви хочете жити вічно?"

У воєнних фільмах СРСР у тій годину панували сталінські монументальні кіноепопеї - з мудрими вождями і генералами, марксистською неуникненністю війни "всього доброго проти всього поганого", карикатурними фашистами та незламними і відданими червоноармійцями ("Рядовий Олександр Матросов" 1947-го, "Сталінградська битва" 1949-го, "Падіння Берліна" 1950-го тощо). Мілітаристський пафос не припускав півтонів і рефлексій та нагадував ідеологічну обробку населення перед новою війною.

Тотальна війна без тоталітаризму

Однак з настанням хрущовської відлиги Сталін зникає з кіно майже повністю, а воєнні драми показують просту людину у складних обставинах. Мало того, радянське кіно про війну починає набувати помітного антивоєнного звучання, що найяскравіше проявляється у стрічці "Батько солдата" 1964 року.

Звичайно, потім була брежнєвська "ресталінізація", що в кіно відбилась у кіноепопеях "Визволення" та "Солдати свободи", генеральських байопіках (на зразок "Контрудару" про Миколу Ватутіна) та у купі пропагандистських однотипних картин про "наших і німців" ("Якщо ворог не здається" 1982-го, "Екіпаж машини бойової" 1983-го тощо). Альо на звання епохальних претендують не ці витвори, а "Доля людини" (1959), "На війні як на війні" (1968), "Вони билися за Батьківщину" (1975), "Ати-бати, йшли солдати" (1976) та радянська версія "співочої ескадрильї", яка набагато перевершила оригінал - "У бій ідуть одні "старики" (1973). Тут червоноармієць стає тривимірним, думаючим та іноді навіть фрондерським, його частка не завжди типова і зразкова, а найбільшим злом стають не стільки фашисти, скільки сама війна і її ініціатори.

Варто зауважити, що нове німецьке кіно після своєрідного застою і зміни поколінь у 60-х приходити до подібного бачення. Батальні кіношедеври 70-90-х - німецько-британський "Залізний хрест", "Підводний човен", "Сталінград" - набагато гостріші як за свої місцеві попередники, так і за тогочасні фільми колішніх опонентів. Солдати тут напиваються, лають вождів та партію і навіть випорожнюються на машину командира (такий звичай). Вони продовжують виконувати свій обов'язок, але "не завдяки, а всупереч", а головними антагоністами для них є власне начальство. Тому головний герой "Човна" капітан Леман-Вілленброк у кінці гине, всупереч долі свого історичного протагоніста, який переживши війну. А герой "Залізного хреста" фельдфебель Штайнер змушує воювати і загинути свого керівника - пихатого пруського офіцера, який звик посилати на смерть інших.

Сюди включається і запізніле осмислення співучасті у злочинах тоталітарного режиму. Згадати хоча б фоторяд на тлі фінального реготу Штайнера або ще один фільм - "Із одного німецького життя". Це своєрідний байопік коменданта табору смерті Аушвіц, у якому головний герой, він же головний злочинець, показань не як патологічний убивця чи ідейний антисеміт, а просто як людина, яка згодна бездумно виконувати злочинні накази.

Кіновійна 70-річної витримки

А сучасна епоха, на відміну від попередніх, різко розмежовує подачу війни у кіно в Берліні та Москві.

У першому зроблені табу - наприклад, на зображення Гітлера у вигляді центрального персонажа ("Бункер", 2004), висвітлення масових зґвалтувань на окупованих Червоною Армією теренах ("Безіменна - одна жінка в Берліні", 2008) та показ того, на що обертається життя простих людей, які не борються проти тоталітарної держави, а стають її гвинтиками ("Наші батьки, наші матері", 2013). В останньому випадку прості солдати теж "просто виконують обов'язок", але бачать наслідки цього одразу - у вигляді масових страт "визволеного" ними населення. При цьому автори наважуються натякнути, що і противники були не кращі та чинили злочини, і нариваються на обурені вигуки з Москви та Варшави.

Російське ж кіно після "чорнухи" 90-х років швидко та звично повернулася на рейки інструменталізованої історії та пропагандистсько-мобілізаційної ролі "найголовнішого з мистецтв". Тому російсько-український фільм "Незламна", знятий у 2013-2014 роках, в РФ перейменовується на "Битву за Севастополь", хоча битви там майже і нема. Тому суть нацизму у "Брестській фортеці" (2010) та бондарчуківському "Сталінграді" (2013) ілюструється не реальними злочинами тоталітаризму, у яких багато спільного із СРСР, а фантасмагоричними сценами зґвалтувань і страт цивільних просто під час бою на лінії фронту. І саме тому російський держфонд кіно фінансує екранізацію давно розгромленого істориками міфу про 28 панфіловців, а всіх, хто із цим не згоден, сам міністр культури РФ обзиває "мерзотами закінченими". Антивоєнний пафос кращих фільмів пізнього СРСР геть зникає, змінюючись варіаціями на тему "можемо повторити". Для закріплення ефекту малолітніх глядачів цієї кінопродукції потім заганяють у "юнармію" та кидають на штурм Райхстагу - поки що бутафорського.

Тож нічого ще не закінчилось - Друга світова кіновійна триває.