Каламутна візантійщина. Як вплине сварка турків з Вашингтоном на український Томос
Ще вчора здавалося, що візит патріарха Кирила на Фанар у переддень Синаксиса Константинопольської церкви, на якому, швидше за все, буде обговорюватися доля української церкви, що б він ні віз — умови капітуляції або ультиматум — це жест відчаю. Але от політичні обставини різко змінюються — і під ногами патріарха Московського знову утворюється твердь.
Різкий розрив Туреччини з США через мита на метал — вірніше, з-за ображеного султанської величі президента Ердогана — серед іншого, поставив під сумнів долю український автокефалії. Адже посварившись з одним "полюсом", Анкара неминуче потрапляє в поле тяжіння іншого "полюси" — Росії. Не даремно незабаром після скандалу, що коштував Туреччини просідання економіки, в Анкару вирушив глава російського МЗС Сергій Лавров, а в пресі заговорили проб зміцнення союзу між Туреччиною, Іраном і РФ. Враховуючи те, що церковне питання Кремль нерідко вкладає в один пакет з іншими політичними питаннями, і те, що Москва зазвичай використовувала турецьку владу для тиску на Вселенського патріарха, хвилювання з приводу автокефалії виглядають небезпідставними.
Однак не варто поспішати з побоюваннями, ні перебільшувати їх. Зовсім не виключено, що слідом за Грецією, яку ще недавно "зодчі" русского мира" використовували, як хотіли, Москва втратить і останні важелі тиску на Фанар.
Анкару і Кремль, як і раніше, більше роз'єднує, ніж об'єднує. Прічем це такі принципові для обох сторін питання, як Сирія і намір Асада остаточно "зачистити" повстанців в Ідлібі, а також Крим, інтереси якого Ердоган здавати не поспішає — тому що після цього ні про яку "місії пантюркізму" мови бути не може. Та й просто двом таким експансивним фігур, як Ердоган і Путін, за одним столом і в одному союзі обов'язково буде тісно. Нарешті, грошей, які так потрібні Анкарі в цей кризовий момент, у Москви просто немає.
Так і з дипломатією все поки виходить "по-російськи". Приїхавши в Анкару, начебто готову до нового антиамериканському союзу, Лавров з усією властивою йому суворістю дав зрозуміти, що в Сирії Росія буде поступати так, як вважає за потрібне — а всі інші повинні з цим просто погодитися. Ніяких компромісів: Росія беззастережно підтримує Асада. Прокремлівські ЗМІ поспішили дещо уточнити і заодно підлити масла у вогник — глава МЗС РФ пояснив, мовляв, туркам, що Ідліб — не Туреччина. Після (а можливо, і внаслідок) чого зустріч Ердогана з Путіним, яка повинна була відбутися на початку вересня, виявилася перенесена в часі (невідомо наскільки) та просторі — з Анкари в Тегеран. Іншими словами, "дружні обійми" скасували.
Впевнений тон Москви, здатний викликати роздратування у Ердогана, виглядає дещо натягнуто. Якщо союз з Туреччиною не складеться, а Греція продовжить свій антимосковський дрейф, вплив Кремля в досить великому, стратегічно важливому регіоні буде під великим питанням. Особливо враховуючи той факт, що конфлікт з Вашингтоном, всупереч очікуванням, не погіршив відносин між Туреччиною і Грецією. Вони, звичайно, і так традиційно неважливі, але Греція — частина ЄС, в якому Ердоган сподівається знайти стратегічного партнера. І якщо партнерство з Кремлем не заладиться, Ердоган може уважніше придивитися до того, як "еллінський світ" бореться в себе зпро щупальцями світу "русского".
Треба сказати, є на що подивитися: Греція взялася за справу з дивним азартом. Крім світських заходів — висилки дипломатів і припинення спроб російських агентів корумпувати церковних і світських чиновників — у грецької церкви вирішили "зміцнити вертикаль", різко скоротивши автономію монастирів і скитів. Монастирі традиційно користуються високим духовним авторитетом у віруючих, що робить їх зручним важелем впливу на громадську думку. А їх автономія, з одного боку, ускладнює для ієрархії можливість скорегувати месседжі, виходять з монастиря, а з іншого, відкриваютьсяет занадто широкі можливості "все порішати" прямо на місці, з настоятелем.
Монастирська вольниця — характерна для православної традиції — дратує як ієрархію, так і влади Греції, де церква є державною. "Російська загроза" могла стати радше приводом, ніж вичерпної причиною "зміцнити вертикаль" в грецькій церкві, в чому зацікавлена і церковна влада, і уряд, якому, по всій ймовірності, набридли нападки з боку церковної опозиції, котра утвердилась в монастирях, що вислизають з-під прямого державного контролю.
Згортання монастирської вольниці може виявитися сигналом і мати в кінцевому підсумку основною метою Афон, з яким то і справа виникає дуже багато проблем як в уряді, так і у "безпосереднього начальника" — Вселенського патріарха. Афонські монастирі — "держава в державі" і "церква в церкві" — не соромляться критикувати владу, і світські, і церковні. Але останній виступ "чернечої республіки" проти консенсусу з Македонії стало останньою краплею: за ним пішли дипломатичний скандал з Росією і удар по монастирській вольниці.
Рішення було прийнято — і Афінами, і Константинопольською церквою — під явне схвалення з боку ЄС, який чекає можливості прийняти Македонію. Якщо зацікавленість ЄС щодо України не буде викликати сумнівів, швидше за все, президент Туреччини точно так само не стане чинити перешкод Вселенському патріархові в його бажанні навести лад в українській церкві. І чим більше впливу буде мати Вселенський патріарх в Україні, тим більше зацікавлений Ердоган. Зрештою, у України і Анкари є спільні теми для розмови — про долі Криму, наприклад. Або про "10 мільярдів товарообігу" і зону вільної торгівлі, обіцяних Порошенко і Ердоганом на попередній зустрічі. Не кажучи вже про те, що Україна — скалка для "заклятого друга" Путіна.
Взагалі, складність гри, яку ведуть всі члени і наближені "візантійського двору", важко переоцінити, тому не варто піддаватися спокусі простих відповідей і простих рецептів. Звичайно, турецький президент неодноразово чинив тиск на Вселенського патріарха — в тому числі, в інтересах Москви. Але рівно настільки, наскільки це було вигідно йому самому. Те, що йому не було вигідно, він спокійно пропускав повз вуха. Як сталося, наприклад, два роки тому, одразу після невдалого перевороту в Туреччині, коли були зроблені спроби скомпрометувати Вселенського патріарха, оголосивши його прихильником Фетхуллаха Гюлена. Сліди провокації вели - ви не здивуєтеся - в Росію. Однак турецька влада, в той момент демонстрували напад паранойяльной гарячки, ніби не помітили цього відвертого наклепу. Жертвою став інший релігійний лідер — протестантський пастор Ендрю Брансон. Який, за задумом Анкари, повинен був стати важелем економічного тиску на США. Але це викликало зовсім не ту реакцію, на яку розраховував Ердоган. Захід є захід, схід є схід: для американців невід'ємні права людини не можуть бути предметом торгу. Це шантаж, причому самого грубого властивості.
Знаючи, що історія не терпить умовного способу, все ж не можу втриматись: а якби на місці протестантського пастора все-таки виявився Вселенський патріарх — як на те, судячи з усього, розраховували автори сфабрикованої доносу? Це було б занадто навіть для Ердогана. Але насправді, це було просто не потрібно. Президент і патріарх грають в одному полі і за правилами, які склалися не одне століття тому. На відміну від американського пастора-протестанта, який не вписується ні в політичному, ні в символічний контекст, а тому запросто стає розмінною фігурою на чисто візантійської шаховій дошці. Контекст, в якому патріарх Варфоломій, залишаючись у своєму вже частково міфічному Константинополі, бере владу турецького султана (також міфічного) і підпорядковується їй, як влада імператора (міфічного, само собою). І "султанат", на який претендує Ердоган, і Константинополь, який легітимізує претензії Вселенського патріарха на статус "першого серед рівних", та імперия, до якої апелюють обоє, — фізично не існують.
Але в цьому і полягає їх основна сила — з тим, що не існує фізично, дуже важко боротися і майже неможливо перемогти. Ілюзії правлять світом — "російською", "еллінським", "пантюркским", "західним" і "глобальним". Неіснуючий Константинополь — Церква-Матір, і на нього вся надія в облаштуванні наших церковних справ. І самолюбство, капризи, образи, завдані неіснуючого султанського величі, грають в цій партії чималу роль — ось тільки результати їх передбачити майже неможливо.
Тому не поспішайте стверджувати, що патріарху Московському під час зустрічі зпро Вселенським патріархом тепер є на що спертися. Швидше за все, немає, як і раніше, не на що. Ситуація стала навіть дещо складнішим — те, що турецький президент знаходиться в даний момент в "творчому пошуку" і демонстративно розпатланих почуттях, тільки ускладнює партію. Адже поки що зрозуміло тільки одне — у списку потенційних союзників Росія, здається, займає передостанню сходинку, відразу перед США. Все це розв'язує руки Вселенського патріарха щодо України: Сінакс пройде раніше, ніж ситуація проясниться, а в каламутній воді умілий рибалка може наловити чимало риби.
Але навіть якщо на вересневому Синаксе про Україну чомусь не згадають, не варто поспішати з "зрадой" та звинуваченнями на адресу Вселенського патріарха, який "нас злив". Ситуація розвивається в користь української автокефалії — нехай повільно, але вірно.
