Нарешті українською. Невипадкова світова класика нашої мовою

Святих більше, ніж висвячених. Це правило діє і в літературі: одні добрі книжки стають класикою, інші добрі книжки ідуть у тінь — часто-густо це є лишень грою випадку. Але коли твір чи не відразу після публікації отримує статус національної класики, напевно що включаються якісь процеси, котрі не можна пояснити випадком, правда ж? Перекладати і реактуалізувати класичні твори з (поза)минулого століття — завжди ризик. Вони інакше озиваються у сучасному читачі. Вони уже спізнилися на півсотні-сотню років і не застали свого автентичного читача, та й не застаріли аж настільки, щоби їх шанували мовби артефакт. Власне, питання автентичності в цих процесах і постає надто гострим. Ми, напевно, уже не вловимо, що зробило ці тексти моментальною класикою ХХ і ХІХ століття — до того ж в різних національних літературах. Але завжди є варіант: їх можна просто прочитати, поза статусами і очікуванням, прочитати як цікаві історії, що невипадково позначені увагою трьох, як мінімум, генерацій читачів. Спробуємо ризикнути і довіритися тим читачам, що були до нас, постояти на плечах попередників, що ми, зрештою, втрачаємо?  

Алі Сабахаттін, "Мадонна в хутряному манто" (переклад Олександра Кучми, Урбіно)

Неймовірної краси історія, яка нагадує одночасно сентиментальність Стефана Цвейга і онейризм Леопольда Захер-Мазоха. "Мадонну" Алі Сабазаттін видав окремою книжкою 1943-го, вона отримала чудовий прийом й осіла на книжкових поличках, про неї не забували. 2016-го вийшов блискучий, як кажуть, переклад англійською. Роман кинулися читати й перечитувати. "Мадонна в хутряному манто" стала бестселером 2017 року. 

Раїф-ефенді — дрібний чиновник-перекладач в Анкарі, проста людина з простою долею, неконфліктний, неамбітний, невиразний, нещасливий в шлюбі і батьківстві. На роботі з ним знайомиться молодий колега, років двадцяти п’яти, який опинився в глибокій екзистенційний кризі і чомусь припустив, що саме у недопроявленому Раїфі він знайде дороговказ, аби з тієї кризи вибратися. Зрештою, так і стається. Юнак стає читачем інтимного щоденника Раїфа, що старий його попросив спалити, позаяк наближається його смерть. І виявляється, що у непомітного чоловіка тривало паралельно феєрверкове внутрішнє життя. 1933 року в Берліні, де він мав би вивчати миловаріння, Раїф побачив авангардний портрет, точніше, автопортрет Марії Пудер. До того юнак нудився, витрачав татові гроші, захоплено читав Тургенєва і шукав на вулицях Берліну, що таке його може вразити. Знайшов! Раїфа зачаровує зображення, а за тим і модель "Мадонни". Чоловік несамовито закохується попри те, що Марія чітко його попереджає: те, чого він потребує, вона не має і давати йому не збирається… Ой, бути драмі.

Анонімний розповідач в Анкарі і Раїф в Берліні — однолітки, їм двадцять чотири, обидва розмірковують, чим для них є молодість. Зіставити їхній діалог через роки і через знаки цікавезно. Берлін 1930-х (Марія — єврейка) і Анкара 1940-х, де на тлі промайне пам’ятник Ататюрку, обидва міста стоять на порозі подій, з яких не вийдуть такими, як були. Історії Розповідача і Раїфа відбуваються в межовій "сірій зоні": уже не благополуччя, іще не війна, уже не дитинство, іще не дорослість. Тут можна робити, що хочеться, тут є право на помилку, позаяк скоро прийде дорослість/війна, яка "скасує" помилки молодості. Це не може не створювати особливої атмосфери в творі.

А далі більше з розмиваннями кордонів. Саббахаттін мав на думці міф про платонівську людину. Любовна історія тут — тяжіння андрогінів. Марія говорить низьким чоловічим голосом, скидається на хлопчака, про це не раз нагадають читачу. Раїфу всі навколо, з Марією включно, закидають те, що він радше юнка, ніж чоловік, зокрема, такий же сором’язливий і ніжний. Розмивається не лише стать, а й сексуальність. Раїф незайманий і не потребує сексу до зустрічі з Марією, Марія бісексуальна, але не надає значення випадковому сексу, для неї тіло і почуття — в різних директоріях. Та й стосунки їхні від початку є мезальянсом.

Межовість і комплементарність — тема роману, одна з… Пам’ятаєте визначення кохання за Лаканом? Людина намагається віддати те, чого не має, комусь, хто того не потребує. Донька автора, відомого за життя міцною "лівою" соціальною прозою, в одному з інтерв’ю підсміювалася: "Його друзі попереджали: "Сабахаттіне, тобі не слід було писати таку романтичну книгу, це кепсько вплине на твою репутацію".

Меша Селімович, "Острів" (переклад Володимира Янцура, Дискурсус)

Іван — тоді учитель — гостро переживає зраду коханої і робить пропозицію першій ліпшій, Катерині, сусідці-піаністці. Та погоджується. Нині їм під шістдесят. Двоє старих живуть усамітнено на острові, десь в Далмації, напевно, перебралися сюди, в батьківський дім, бо їх вразила історія сусідки в місті: самотня жінка померла і тіло за деякий час знайшов злодій, що заліз обікрасти квартиру. На острові такого не буде, всі на виду бо. Їм давно нема про що говорити, але замовкати хоч на мить страшно, бо тоді придавить самотністю. Сваряться цілодобово: через зачіску дружини, яка заплела волосся так, як робила в молодості, коли грала на піаніно і спокусила цим чоловіка — він злиться; через те, що дружина ходить до церкви, а чоловік в Бога не вірить, хоча нишком відвідує храм, щоби послухати натхненні співи худої чорниці — зляться обидва; через те, що чоловік ходить щодня дивитися на молоду відпочивальницю, яку таємно обожнює. У них є два дорослі сини, вони уже створили свої родини і живуть автономним життям, батьків не потребують ("невістки — кобри", — роблять висновки старі). Старі — кожен у свій спосіб — шукають відповіді на питання про сенс буття, але питання обидва сформували наразі невірно. 

Меша Селімович — геніальний (без перебільшення) розповідач, безумовний класик югославської боснійської літератури. "Острів" вийшов 1974 року, автор тоді був уже старший за своїх героїв і "Острів" став останнім завершеним твором автора. Дуже класична за формою і змістами екзистенційна повоєнна проза про втрату і віднайдення віри. Острів — прозора притча про те, як внутрішня усвідомлена ізоляція може і мусить стати способом самопізнання та синергії з Іншим-поруч. Самотність в "Острові" структурна, конституційна і фундаментальна: присутність Іншого формує етичне ставлення, ми визначаємо, що добре і погане саме по відношенню до Іншого. А якщо поруч Його нема — що буде? Не людини як Іншого, не тварини як Іншого (є там одна пронизлива новела, як стара сука прийшла помирати до старих), ні Бога як абсолютного Іншого. Що тоді? Щось схоже було в Еммануеля Левінаса. Але написав цю історію таки Селімович, а значить, бути чуду.

Десь чверть роману пройшла, в розповіді про невдалий шлюб-мезальянс старшого сина, нині покійного, і прикрої невістки, промайне згадка, так, мовби нічого важливого не повідомили: старий працював екскурсоводом, бо вивчив німецьку мову, коли був в’язнем концтабору, саме так: побіжна і на позір не значима згадка, що ми взагалі-то читаємо історію уцілілих та їхніх дітей. 

Ой як після цієї ремарки, до якої не просто не привернули увагу читача, а намагалися її втопити в намулі біографічних деталей, ой як після неї зміниться історія, що ми її слухаємо. Цілком в дусі Віктора Франкла виявляється той шлях, у який Іван і Катерина надають сенсу своєму життю, навіть час вони сприймають так, як уцілілі в’язні в описах Віктора Франкла: як той, що має тяглість, але не має визначеної мети. Тому їхній син, який в одній із перших новел гине в автокатастрофі, у фіналі виявляється іще/знову живим. 

Нам розкажуть: Іван не воював, був пекарем на окупованій території — за порадою старшого товариша, який схоже його і "заклав", аби не створював конкуренції, його затримали і заарештували через військові штани, в яких він працював. Принаймні так нам Іван розказує. Після звільнення з концтабору, де він перфектно опанував німецьку і виживав протягом чотирьох років, Іван не повернувся до роботи учителя, а став екскурсоводом для груп з НДР. (В цій байці купа лакун, заповнювати треба буде самостійно на розсуд кожного читача).  

Маргарита Ліберакі, "Три літа" (переклад Марʼяни Мокрівської, Основи)

Марія, Інфанта, Катерина — сестри. Марія старша, їй двадцять. До нас говорить молодша — Катерина, але часом чуємо голоси Марії, її свекрухи, матері дівчат, їхньої бабусі, тітки дівчат, які постають контрапунктом до Катерининих спостережень. Старе, направду одне з найстаріших передмість Афін. Три довоєнні літа, я про Другу світову говорю зараз. Юнки дорослішають, закохуються — в правильних і неправильних чоловіків, мають перший секс, виходять заміж, самі стають матусями. 

Марія фліртує з багатьма чоловіками, віддається ледь не першому стрічному, виходить заміж за сусіда-лікаря Маріоса, з яким дружили з дитинства і який її палко кохає. Міцний шлюб склався, якщо глибше не дивитися. Інфанту тітка, покинута зрадливим нареченим, виховувала як майбутню монахиню-мисткиню, вона воліє дружити з закоханими у неї чоловіками, з Нікітасом, скажімо, до якого й сама небайдужа. Катерина давно і безнадійно залюблена в астронома Девіда, судячи з усього, гея, вона марить своїм першим поцілунком з юнаком. На третє літо Девід освідчується Катерині, але вона раптом замислюється, чи брати з ним шлюб. Власне, на рівні сюжету це все, важить в романі не сюжет.

Повільна й атмосферна історія про повільний і довгий "день напередодні". Вони то там, то тут помічають, що в світі відбувається щось небезпечне, але їх, молодих і закоханих, наразі це не обходить.

1946 рік, грецькою виходить роман "Три літа" Маргарити Ліберакі, він стане візитівкою і самої авторки, і одним із найвідоміших романів Греції та французької літератури (Ліберакі жила в Парижі і писала-видавала твори двома мовами). Тут, до речі, треба уточнити: грецькою книжка зветься "Солом’яні капелюшки", під назвою "Три літа" вийшов англійський переклад. Три новенькі брилі відкривають і сам роман, природно: Маріїн — з черешнями довкола, Інфантин — з блакитними незабудками, Катеринин — з маками, червоними, наче вогонь. Черешня — дерево Афродіти і Гери, для Марії тут — пристрасть і родючість. Незабудки, які грецькою звуться "мишачим вушком" — про уміння зберігати чужі таємниці і пам’ять тих, хто пішов. Маки принесли спокій Деметрі після втрати доньки, Катерині тут пасує сила навіювати фантазії-розради. Власне, так і є: ці місії дівчата й виконують протягом трьох літ. Грецький оригінал отож наголошує на самих дівчатах, що їхні особистості запросто в очах інших перетворюються на символи, жива плоть стає метафорою. Адаптації іншими мовами, й українською зокрема, фокусуються на часі — три літа, коли юність переходить у жіночність, час достигання, вибачте. 

Авторка згодом розказувала, що Катерина втілює її саму, але Маргарита дозволила своїй героїні прожити інше життя. Маргарита рано вийшла заміж і скоро завагітніла, в перший рік життя доньки вона й писала "Три літа", коли закінчився роман, письменниця розлучилася і переїхала до Франції. Там вона змінила своє ім’я з Лімберакі на Ліберакі – на "визволення". У її Катерини була польська бабуся, яка полишила дітей і втекла з дому. Саме польською бабусею Катерина марить і воліє її наслідувати. Марія осмикує Катерину: та, мовляв, ніби хоче прожити два життя. Чому лише два, – спалахує юнка, — потребую тисячі життів! Наразі ж випадає три життя тривалістю в три літа.

Жан Кокто, "Жахливі діти" (переклад Романа Осадчука, Ще одну сторінку) 

Елізабет сімнадцять, Полю п'ятнадцять, але після цієї зими і літа він здається старшим і скидається на вісімнадцятирічного. Того року Поль сильно підріс. Взимку разом із шкільними приятелями грав у сніжки і його таємний краш Даржелос вирішив привернути до себе увагу: обліпив камінь снігом і запустив просто в груди Полю, той пів року пролежав у ліжку і до школи більше не повернуся. За цей час померла матір Поля та Елізабет. І старша сестра перетворилася на суміш доглядальниці і сторожа для брата. Їхня дитяча стає окремим світом, де брат і сестра грають довгі садо-мазо вистави. Але ж вистави потребують глядачів, чи не так? Так до Елізабет і Поля приєднується шкільний товариш Поля Жерар і колежанка Елізабет манекенниця Агата. Як і годиться, новоприбулі тут же закохуються в брата і сестру, по черзі і одночасно, та завжди собі на біду. А до всього сирітка Аґата, донька кокаїністів, — викапана Даржелос. А Жерар обожнює Елізабет, але, здається, він таки закоханий в Поля.  

"Жахливі діти" — один із найбільш суперечливих текстів Жана Кокто, ні сучасники автора наприкінці 1920-х, ні нинішні читачі, чесно кажучи, не знають, як до нього ставитися. Він вабить і спокушає, безперечно, а от полюбити його щось ніяк не складається. Кокто підготував роман до екранізації, але й екранна версія не наблизила героїв до глядача/читача.  

Для любителів відстежувати цитати та омажі "Жахливі діти" — шкатулка з прикрасами. Дарджелос — той ще пихатий дурень, палкий колекціонер отрут і зброї, скажімо, буде ще в одній прозі Кокто, у "Білій книзі". 

А є вишуканіші алюзії: скажімо, Елізабет тягне у ліжко тацю з морськими гадами, які сама ненавидить, але поїдає жадібно, бо морепродукти любить Поль, за тим вона насильно годує брата, а закоханого Жерара змушує на це дивитися. Це відсилка до Книги Левит і до заборони правовірним вживати морських істот. В цій сцені морські гади — символ чистоти та її порушення, табу та його порушення, це буквальна спокуса і примус здійснити переступ. Інше питання, ця ритуальна чистота жахливих дітей тут пов’язана таки з інцестом, чи це символічне джерело Поезії, в якій обидва кохаються (цитат з Бодлера достолиха!). 

От іще симпатична деталь. Поль зберігає фото Даржелоса в костюмі Аталі з однойменної повісті Франсуа-Рене де Шатобріяна. То була шкільна вистава. Таке ж фото є й у Аґати, саме ці світлини розкривають "діткам" очі на разючу зовнішню подібність цих персонажів. Але тут важить, що й Аґата, і Даржелос схожі не так між собою, а обоє схожі на Аталу. Атала — індіанка-християнка, яка допомагає білому чоловіку втекти з полону, у вдячність за порятунок він її палко покохає. Так, "Жахливі діти" — це історія про втечу і порятунок, щоправда, у дуже специфічному вимірі, курткобейнівському так би мовити, якщо ви мене розумієте. Ну і те, що це все — про фото вистави, важить безкінечно. Це мистецька фіксація через чужий погляд (фото) події, штучно режисованої для чужого погляду (перформанс), в основі якої — чиясь проявлена уява (повість Шатобріяна). Це спроба затримати ілюзію в тій реальності, до якої вона категорично не належить. Химера, як і весь цей твір Кокто, правду кажучи.

Полюбити роман навряд уже складеться, а-от погратися в цю головоломку цікавезно й досі.

Мирослав Крлежа, "На краю розуму" (переклад Володимира Янцура, Дискурсус) 

Оригінальна книжка вийшла в 1938 році, нині її стабільно звуть "хорватським Кафкою", але доля у роману була непроста. "На краю розуму" насправді чимось нагадає "Процес", здебільшого на рівні сюжету, але є принципова структурна відмінність: герой Мирослава Крлежа опиняється у вирі абсурдного суду й осуду, але розказує про все від Я, від чого текст стає злішим, саркастичнішим і, можна сказати, не таким жахаючим, бо зрозумілішим. Герой ніц не розуміє з того, що відбувається саме з ними тут і зараз, але схоплює щось важливе про саму систему, що його сформувала, і розказує це нам. 

Надихався югославський класик не Кафкою, до речі, а своїм земляком-екзистенціалістом: Янко Полич Камов написав "Засохле болото" в 1909-у, рукопис гуляв між своїми і видали книжку лише наприкінці 1950-х; там герой дізнається, що захворів на туберкульоз і це звільнило його від брехні, що його оточує. У Крлежі таким тригером внутрішнього (а потім і зовнішнього) бунту проти системи була не хвороба (природна причина), а виклик у суд (акурат робота системи в чистому вигляді). 

У Загребі живе 52-річний адвокат, спеціалізується на бізнес-конфліктах — так собі живе, успішний не те щоби, але гроші є, добра репутація є, запрошують у високі кола на вечері. Життя у нього неймовірно монотонне, нудне, виснажливе. Себе і таких же поруч він зве "циліндроносними". Щодня те саме: клієнти, дружина, дорослі доньки (у старшої непогане сопрано, вона готується бути відомою співачкою), звані вечері. Він не скаржиться: "Разом із людьми смердить, зате тепло". На одному з таких урочистих прийомів генеральний директор Домачинський розказує анекдот, як четверо нібито браконьєрів зайшли на його територію і він їх застрелив, оскільки давно волів випробувати нову рушницю на великій здобичі. І адвокат, який в будь-який інший день внутрішньо б покрився, але промовчав, вичитує бонзу. (В місті за пару тижнів уже розказували версію, що адвокат прийшов на вечерю в гарячці, вийняв браунінг і погрожував гостям і господарям). Наслідки не забарилися: його викликають до суду за наклеп і паплюження честі, він нього відрікається родина і відвертаються друзі-приятелі. Тепер на самоті з собою, він має знайти відповідь на питання: чому б йому було тоді не змовчати? Він приймає той факт, що захопився власною красномовством і хотів створити красиву картинку мораліста-бунтівника. Приймає і починає копати глибше: самоаналіз героя і є змістом роману.

"На краю розуму" тоді, в кінці 1930-х, дуже і дуже не сподобалася, вона насторожила радикальністю. Це безумовно жорстко сатиричний текст, який буде важкувато сприймати, якщо не знаєш з власного досвіду чи з інших книжок, як працюють репресивні системи, тоталітаризми і диктатури (скажімо, американський перед роману скоротили тому ледь не вдвічі). Справа в тому, що Крлежа і його герой багато міркують про засади сталінізму і фашизму та не бачать між ними принципової різниці. Зараз це скидається на трюїзм, але в 1938-у було викликом. Нині ця книжка, либонь, цікава саме цим: людина поволі робить собі автопсію, щоби зрозуміти, у який спосіб і у який момент він прийняв тиск диктатури як норму. Сардонічний тон "На краю розуму" дуже пасує такій задачі (Щиро пораджу читати Крлежу в парі з "Поневоленим розумом" Чеслава Мілоша). 

А що написаний і структурований роман блискуче, думаю, про це й говорити окремо не варто. Він складається з 12 епізодів, які організовують фугу: шостий — центральний, де сходяться всі герої і сюжети, останній пояснює перший, передостанній коментує другий і так далі. Його цілком можна читати, рухаючись з обох боків до шостого розділу. Цей твір — роман-конструкт, іще до того, як то стало трендом балканської прози 1990-х.  

Теодор Фонтане, "Еффі Бріст" (переклад Роксоляни Свято, Темпора)

"Еффі Бріст" — жанровий плюсквамперфект, "давно минулі" повільні детальні романи становлення. Оригінальна книжка вийшла 1895 року в Пруссії у часи відновлення після жорсткої економічної кризи. Теодор Фонтане заспокоювати свою стресовану аудиторію не планував: він пише про подружню зраду, яку спільнота засуджує так ревно, що перетворює свій праведний гнів на моральну паніку. І пише при тому роман нудний. Ні, він правда нудний, тільки зроблено це спеціально: в довгих сценах, де головна героїня неприкаяна і знервована, Фонтане вдається на прийому "нависання", текст максимально сповільнюється, читати стає нестерпно набридливо, читач синхронізуєтся в станах з героїнею (майстерний переклад Роксоляни Свято передає це дуже влучно). 

Еффі сімнадцять, вона тоненька підлітка з багатою уявою, спрагла пригод. До Еффі сватається барон Інштеттен, йому тридцять вісім, свого часу він залицявся до матері Еффі, але та обрала за чоловіка старшого і перспективнішого кандидата. Тепер в ролі старшого і спроможного уже сам барон, він заможний, робить політичну кар’єру, розумака і красень ні в року. Еффі дає згоду на шлюб, ні, барона вона не кохає, навіть боїться злегка, вона і не потребує пристрасті, вона воліє пригод і відкриттів. Після медового місяцю в Італії (де Еффі нестерпно нудьгує в музеях, поки муж читає їй лекції з історії мистецтва) подружжя повертається до маленького курортного містечка в Померанії. Там стоїть маєток барона з нежилим другим поверхом. Еффі починає бачити і чути привиди, каже, її візитиує маленький китаєць — слуга попереднього господаря маєтку, похований тут же неподалік. Дурниці, — каже барон, але реконструкцію другого поверху робити відмовляється.

Ні, це не історія про привидів, точніше: якщо це й історія про привидів, то штибу "Повороту гвинта" Генрі Джеймса, де надприродне і містичне стає метафорою пригніченої і фрустрованої жіночої сексуальності і жіночих амбіцій. Привид тут — це слід чогось, що не існує, метафора відсутності: у Еффі нема дому, де вона була б у безпеці, нема роботи, в якій вона спроможна реалізуватися, нема стосунків, де вона отримує емоційну підтримку. Еффі самотня. Привид-от є. І на певному етапі сюжету з’явиться 40+ одружений бабій майор Крампус, який почне Еффі спокушати. Нині ми маємо оптику, щоби читати історію Еффі як історію визволення з токсичних стосунків. Барон — взірець пасивно-агресивної мови, написаний ще до того, як це поняття виникло. Він не договорює жодного речення, не доказує до кінця жодної історії: мовляв, сталося щось таке повчальне і розумне, але ні, вам цього знати не треба. І Еффі раз за разом на цьому тлі повторює, мов заведена: я надто юна, щоби розуміти світ. Її зрада — не про секс і не про кохання, вона — про втечу. Тому вона зраджує не з молодшим, до речі, а зі старшим.

То тут то там в романі є образи, які показують: наступають нові часи, за яких історія Еффі мусить почати застарівати, жінки мусять понадіятися на емансипаційну силу ХХ ст. Батьківський заміський будинок Еффі — справжнісінький рай на землі, великий сад, будівлі заплетені плющем, по сусідству монастирське подвір’я і лагідний пастор там. Цю старосвітську ідилію час від часу порушує звук прямого потяга, бо й станція десь неподалік. В цьому парку в кінці роману з’явиться надгробок Еффі — акурат на місці, де раніше стояв сонячний годинник. Теодор Фонтане уміє розбивати ілюзію: послання про час і прогрес тут однозначне: часи-от міняються, а люди-от ні. Зрештою, він не дарма був улюбленим письменником іще одного скептика, Томаса Манна.