Нобелівська премія з літератури 2026 року. Як Енн Карсон перемальовує міфи

Енн Карсон — визначна канадська поетеса й есеїстка (між іншим, це лише друга літературна Нобелівка для Канади). Її ім’я роками було в списках літераторів, які стукалися в Нобелівські двері, їй було присудили навіть альтернативну премію Нової Академії, поки Нобелівка через скандали була на паузі 2018 року. Абсолютно виправдано і цілком заслужено Енн Карсон стала лавреаткою і "базової" Нобелівки 2026 року.

Енн Карсон народилася в Торонто, Онтаріо, в 1950 році. Полюбляє розказувати історію, як у старшій школі викладач латини, захоплений розумницею-дівчинкою, погодився під час обідньої перерви викладати їй греку. Антична література й стала предметом професійної зацікавленості Карсон. Вона навчалася в Університеті Торонто, було, не раз кидала навчання (розказувала, як вперше покинула університет після курсу з поглибленого читання поем Мільтона), але зрештою стала докторкою філософії з класичних наук. Карсон викладала мертві мови і античну літературу в багатьох університетах США та Канади. Перша її книжка вийшла 1986 року, звалася вона "Ерос гірко-солодкий". Серед останніх на сьогодні збірок Карсон — Nox (2010), Red Doc (2013), "Поплавок" (2016), H of H Playbook (2021). Енн Карсон обласкана поетичними преміями і відзнаками. Назву кілька найвищих (хто знає, той розуміє): стипендіатка Фонду Гуггенхайма і гранту геніїв під Фонду Макартура, лавреатка премії Ланнана, премії Т. С. Еліота (вона перша з жінок має цю премію) і премія Гріффіна, кавалер Ордену Канади за внесок у канадську літературу.

Формулювання, з яким Енн Карсон присудили Нобелівську премію, звучить так: "За сміливу та винахідливу творчість, яка, у грайливому діалозі з класичною традицією, створила нові форми для сучасної літератури". Сміливість, грайливість, переосмилення класики і робота над формою — власне, всі головні фактори творчого методу авторки означено дуже чітко, краще і не скажеш. За тим переліком пропоную і піти, відступивши від формальної біографії Карсон, тим більше, що ми дуже мало про її біографію знаємо — вона непублічна. 

Грайливість і сміливість: один вірусний вечір

Поезію Енн Карсон читають — аж до розкручених пабліків в мережі Х (самої авторки в соціальних мережах нема). Але при тому, це авторка, яка воліє уникати будь-якого визначення: популярна чи елітарна — не аргумент в розмові про неї. Енн Карсон — трікстер від високої літератури: вона легко, підсміюючись, переходить всі кордони, включно з жанровими. Поезії, які пише Карсон, — верлібри чи вільні вірші, або твори, які формально віршами можна назвати лише за вказівкою поетеси. Нині у неї дев’ятнадцять оригінальних книжок і жанр кожної з них визначити вкрай складно: це ліричні діалоги, монодрами, літературі есе, віньєтки, таки збірники поезій — хтозна.

Скажімо, "Автобіографія Червоного" (1998) — роман, мабуть, до того ж, роман дорослішання, себто романна "база". Тільки це ще й поема, складена вільним віршом. А за тим книжка є переспівом античного міфу про Геріона, того велетня, що мав три тулуба, три голови, шість ніг і шість рук, а маржину його мав вкрасти Геракл, щоби здійснити один зі своїх подвигів. У поемі Карсон Геріон — хлопчина-старшокласник, дивакуватий аутсайдер, якому вперше розбили серце. Геракл, якій тут за шкільного хулігана, замість вкрасти худобу краде невинність закоханого в нього юнака. Тож це любовно-еротична проза. Пізніше двоє персонажів зустрічаються в Буенос-Айресі, де Геріон стає третім у стосунках Геракла і його нового хлопця. Мабуть, це все ж квір-роман. А може, й вірш, але теж дивний. Сама Карсон підписала "Реда": "Роман у віршах", що навряд, бо текст явно прозовий, просто в ньому чергуються довгі і короткі рядки. І так — це відверте хуліганство, причому цілком навмисне, яке авторкам умовних "Пісень Ахілла" і не насниться, позаяк "Червоний" на рівні образів і лексики стилізований під вірші видатного лірика Стесіхора, одного з Великої Дев’ятки. Отож, це ремікс. Або ні.

А от "Якщо ні, то зима" (2002). Тут простіше з жанром: це переклади поезій Сапфо, а там, де збереглися лише фрагменти, Карсон реконструює втрачене. Та оскільки вірші Сапфо розказують історії з її життя, про яке ми ніц не знаємо точно, то заповнюючи лакуни, у такий спосіб Карсон пише біографію грецької поетеси. Ок, і що це тоді? Книжка перекладів? Збірник переспівів? Оригінальний поетичний збірник? Роман-автобіографія у віршах? Іще якісь варіанти? Автогінографія, може. 

І пачлайн, прошу: "Краса чоловіка" (2001) — переспіви всіх віршів Джона Кітса, які до нас дійшли. Той же прийом, що й з Сапфо, але пише Карсон уже не про невідому біографічну жінку, а працює з творчістю і біографією поета, котрі знаємо достеменно. Альтернативна історія, де вірші Кітса сам Кітс не написав би і тепер їх треба за нього переписати? А на тлі розповідь про тата, який через хворобу Альцгеймера втрачає свої спогади і треба за нього тепер пам’ятати. Бо ж бідкаються регулярно, що Кітс мав би стати канонічним класичним поетом, якби не помер таким юним (зрештою, він ним все одно став). І раптом книжка перетворюється на роздуми про поета-незайманця і про сучасний шлюб. І розповідачка згадує, як після важкого розлучення колишній чоловік вкрав її зошит із віршами і тепер їх треба переписати по пам’яті, яка слабне. Це іще поезія, чи уже есе? Воно про Кітса, чи уже ні? І до книжки доданий підзаголовок: "Вигаданий есей у 29 танго". То це танець, отже.

А от есей, класичний "Скляний есей" (1994) — поетична біографія Емілі Бронте, тільки більша його частина — верлібр, що описує обід авторки з матір’ю, тож якось поїдання салату треба ув’язати з "Буремним перевалом". Карсон насправді роздумує, наскільки риторичним може бути вірш, поки не перетвориться на есе-біографію, і що треба, щоби біографія стала поезією на зворотному шляху. І салат, і роман їй той до нічого. 

Тексти Енн Карсон — інтелектуальна провокація, потужно інтелектуальна. І при цьому її охоче розтягують на цитати в Твітері.

Розкажу анекдот, хоча й не дуже смішний, вибачте.

Кілька років тому завірусився один вірш Енн Карсон. Невеличкий вільний вірш, трагікомічна замальовка. У травні 2017-го його опублікували в "Нью-Йоркері", згодом він увійшов до збірника "Хибна норма" (2024). Saturday Night as an Adult написаний про дорослішання, або про втому, або побутове виснаження, відверто і взагалі без романтизації написаний, радше зі злістю. Власне, через тему та через інтонацію вірш і став хітовим: всім треба було обговорити, чому суботній вечір героїв не вдався так, як вони планували.

Вірш — сценка: вечеря в ресторані, молода пара має там зустрітися і провести добре час зі старшою парою, відомими митцями. Перші дні спекотного літа. Молоді люди чемні і охайно вбрані, їм дуже хочеться сподобатися. Старші запізнюються, приходять вдягнені ледь не в білизну, втрачають бронь в ресторані, їдуть в кафе поблизу, бо митці знають його власника, там шумно, вони кричать один одному через стіл якісь порожні репліки про їжу. Митці виснажені: у них багато роботи і мала дитина. "Їмо зосереджено, ніби їжа і є розмова". Хліб і риба (очевидна алюзія весілля в Кані, правда ж?). Невиправдані очікування розбивають серця. Коли вони виходять на вулицю, молода пара очікує побачити сніг.

Зблизитися не вдалося, провели черговий суботній вечір нібито дорослі. Молоді ображені: "Ми думали, що будемо Ніком і Норою, а не їхніми розмитими друзями в пальтах". Нік і Нора — герої детективного роману Дешила Геммета "Тонка людина", таке собі дотепне і стильне подружжя, що веде гламурне життя (Ви часто бачили в високій поезії відсилки до маскультного нуару? Так отож. Тут іще треба знати: Геммет був гультяєм, вечірки, алкоголь, звинувачення у спробах повалити уряд США і ув’язнення за часів маккартизму, а доживав життя у повній самоті. Тут біографію того, на чий твір посилаються, треба знати).

Ну не склався вечір, бач. І як же цей твір раптом зачепив читача у 2023 році! Грайливість тексту люди уже не побачили — в 2020-х бачити легковажність в літературі взагалі стало важкувато. Вірш прочитали як повідомлення про ексклюзивність і про розрив поколінь. Картинки Карсон не схвалили, вони не-інклюзивні, вони написані про виключення досвідів. Напевно, так і є. Старші люди з дітьми і роботою, яку не можна поставити на паузу. І молодше подружжя, яке хоче чудес, нарядів і гламуру. Це різні досвіди. За кілька тижнів ретвітів віршу читачі почали обмірковувати терапію і встановлення особистих кордонів, і те, як старші люди забороняють їм отримувати радість від життя. Все це до Енн Карсон уже не мало стосунку. Один із оглядачів красиво підсумував цю твітер-ворохобню, включивши Карсон до переліку поетів, у яких "фанатів більше, ніж читачів", починаючи з Гомера.

У поезії Енн Карсон насправді є така річ: якщо окремий її рядок висмикнути з контексту, він буде виглядати трюїзмом на зразок "шви болять" чи "світ — щось більше, ніж ти", або "що не можна сказати, можна виплакати" (це цитати), її вірші — не ті твори, котрі треба розбирати на цитати. Вона ретельно і дуже уважно пасує з формою, її коротенькі нібито банальні речення таки припасовані одне до одного так, що й не розірвати. От в цьому вірші Нік і Нора не спрацюють без риби і вина, а дві пари, що перегукуються посеред галасу, можна сміливо назвати "фракціями крикунів". Але спрацює це лише в комплексі трьох цих факторів. Пошарпай той вірш, розбери на твіти і вийде вульгарне повідомлення про анти-інклюзивність. Та ні, не скаржиться Карсон на людей, які мають інші життєві сценарії, а не беруться вдовольняти її власний, як те припустили мешканці твітеру.

Збірник "Хибна норма", звідки цей вірш про суботній вечір, одна з двох книжок Карсон, які скидаються на порядну поетичну збірку великого поета, — є назви, є озвучена концепція і навіть хронологія творів вказана (друга така книжка — "Плейнвотер" (1995) і між книжками півторадесятки років минуло). Уже б насторожитися. А далі більше: "Хибну норму" закриває вірш "Тодтнауберг", містечко в Шварцвальді. Це колаж: малюнки плюс ліричний діалог. Карсон відтворює розмову Пауля Целана і Мартіна Гайдеґґера в хижі посеред гір в 1967 році. Уцілілий єврей і філософ-антисеміт, два генії посеред Ніде, "на горі в долини смерті", якщо буквально прочитати назву місцевості. І кожен обмірковує обмеження і спотворення поетичної мови, які притаманній їй апріорно. Після цієї зустрічі Целан написав вірш, який зветься так же, як і поезія Карсон. Він описує місцевість — топоніміка всуціль пов’язана з гниттям і помиранням, і завершує цей опис словом "надмір". Про надмір — колаж Карсон і цей програмовий її вірш. Про надмір очікувань, насамперед, від людей і від їхніх слів — ні слова, ні люди на одкровення не спроможні. Ну і відкриває "Хибну норму" вірш, який зветься "1=1", і то вірш про тугу за абсолютом, теж іронічний… Про що тепер той вірш про суботній вечір і дорослість?

Поезія Енн Карсон одного дня стала шалено затребуваною, вірусною і того ж дня провалила текст на маскультовість (для поезії це добра новина, для читачів погана), втім, вона була і залишається найбільш читаною поеткою англомовного світу. Та попри позірну простоту надто складна, адже вимагає не аналітичного, а синтетичного читання. А це мистецтво давно, але не безнадійно нами втрачене. Енн Карсон завжди про цілісність.

Діалог із класикою в пошуках форми: змішати, але не збовтувати 

Енн Карсон — фахівчиня з класичної античної літератури: вона від самого старту літературної і наукової кар’єри викладає давньогрецьку мову і перекладає пам’ятки античності англійською. Вона ерудована і начитана до якогось нелюдського просто рівня.

В 2000-х сильного розголосу набули два її переклади, два збірники античний трагедій. Це були часи після 11/09, вторгнення в Іран і війни в Афганістані, тож Карсон виданням цих п’єс робила політичну заяву, і її непогано зчитали. До книжки "Уроки горя" (2006) увійшли чотири п'єси Евріпіда, а "Орестея" (2009) містила три історії про проклятий дім Атрея, розказані Есхілом, Софоклом і Евріпідом. Це було антивоєнне висловлювання, тому в самих перекладах критики звернули увагу на дещо знижений пафос, на надто сучасну лексику і виказали сумнів: чи варто настільки осучаснювати античних трагіків, щоби вони, бідаки, ще й з нашими актуальними війнами тепер раду давали.

Але з цими перекладами, коли пройшло уже півтора десятка років, сталося те ж, що й з найпершою книжкою Карсон: вони виявилися добрим вином. "Ерос гірко-солодкий" (1986) так само викликав побоювання щодо осучаснення античності. А далі я наведу цитату з відомого критика Джона Д’Агати, який через тридцять років "Ерос" перечитав: "спочатку приголомшила спільноту класичної літератури як твір грецької науки; потім книжка приголомшила спільноту документальної літератури як натхненне повернення до ліричних есеїв, які колись писали Сенека, Монтень та Емерсон; і тільки потім в 1990-х роках перевидана як література та перероблена для абсолютно нової аудиторії вона нарешті приголомшила поетів" ("Ерос" нині входить до списків 100 знакового нонфікшн ХХ ст.). 

Й "Уроки горя" в 2020-х нарешті приголомшили поетів, коли їх перестали читати як переклади. Карсон, будучи перекладачкою й есеїсткою, є поеткою насамперед. Вона використовує твори античних поетів як матеріал для власного висловлювання. Трішки цинічно прозвучало, але ні, це не цинічно, радше раціонально.

От гляньте. У "Хибні нормі" (щось я часто її згадую, просто це недавня книжка і вона іще на слуху) є великий цикл POVERTY REMIX (Sestina). Це міркування над бідністю, як назва і обіцяє. Але насправді — це переспів/перечитування поезії Гіппонакса, який наприкінці VI ст. до н.е. писав про зубожілих і вразливих. Гіппонакс був людиною з інвалідністю, через що наражався на насмішки і побої, натомість мстився кривдникам їдучими піснями. І Карсон пише цикл про сором, про гнітючий сором бути цапом відбувайлом, на якому спільноти зганяють свою лють: "Бідність — це офірний цап! … Ми відрізняємо відносну бідність (якісь-от зуби є) від абсолютної (катма зубів), нам допомагає алгоритм". А от далі вона показує, що то за алгоритм такий. До шести коротких афектованих віршів Карсон додає сім розлогих коментарів, в яких пояснює ритуали чистоти і сакральної жертви, та поспіхом згадує, як Водсворд не стидався красти вірші у своєї сестри Дороті, тоді як її тітонька Ширлі соромилася ходити в штанях до церкви… Бачите, як вона це робить? Пояснення викривляють послання. Вона й пояснює, і місцями відверто глумиться з того.

2005 року вийшла книжка Карсон, де запозиченою є уже назва, — Decreation (2005). То була категорія з філософської концепції Сімони Вейль: "decreation" — щось на зразок знищення істоти в самості, тієї істоти, що замкнена в тобі самій та визначеної тобою ж". І Карсон міркує про зникнення себе, яке розчиняється в чужому вірші, в чужому погляді, в чужій історії.

Карсон — пастишизаторка, одна з найвидатніших, а пастиш — це не просто копіювання стилю іншого автора чи іншої доби, це вшанування оригіналу і збереження його цілісності, і уже на цьому ґрунті формується оригінальне висловлювання сучасного поета. Це до біса складна техніка. Коли вона воліє говорити про своє письмо (а таке нечасто буває), то порівнює сам процес письма з малюванням, точніше, "малюванням думками і фактами". Її Nox (2010) дуже буквально цю аналогію втілює — це поетична книжка колажів, де не лише на погляд і слух, а й на дотик треба відчути поєднання різного за фактурою матеріалу, це поетичний скрапбукінг. 

Процитую інтерв’ю, яке Карсон дала колезі Стефані Берт, важливо, що це розмова двох поеток (Карсон взагалі інтерв’ю не дає і воліє не з журналістами бесідувати): "Я не писала років до двадцяти років, мабуть, тоді я малювала. Просто малювала картини, а іноді й писала щось на них, але здебільшого мене цікавило малювання. Я ніколи не вважала себе письменницею! (…) Та я все ще не знаю, чи вважаю це письменництвом. Я знаю, що маю щось створювати. І це зручна форма, яка є в нашій культурі, книга, в якій можна щось створювати, але вона стає все менш і менш задовільною. І я ніколи не відчувала, що це вичерпує будь-яку ідею, яка в мене була". І ні, це не показна скромність, це пошана до того, що зробили в літературі ті, хто були в ній до Карсон, і пошук власного голосу, що триває.

Ми уже знаємо з преси, як Енн Карсон відреагувала на присудження їй Нобелівської премії з літератури. Повідомлення застало її в Ісландії (вона живе там з чоловіком від 2008 року, останні роки є громадянською Ісландії). Карсон гуляла і слухала вітер, коли їй зателефонували. "Ну, знаєте, це божевілля. Я думаю, вони всі там збожеволіли", — відповіла поетеса по привітання журналістів.