Перша половина незалежності

За плечима дві революції, навколо - війна з Росією, частина території окупована, біженці, гарячковиті пошуки військового обладнання як частина повсякденності.

І, головне, якби зараз запитали: якби ти знав, що так буде - проголосував би тоді, у 91-му, за незалежність? І ти, не замислюючись, відповідаєш: так. І знаєш достеменно, що це не просто звичка дорослої людини виходити з того, що є, не зважати на умовний спосіб, який не діє у реальному житті - це справжня впевненість у тому, що так було правильно.

Цієї впевненості не було у 91-му - був тільки натяк. На те, що від СРСР, який вмирав, але при тому ставав тільки злішим та агресивнішим, варто відійти подалі. "Подалі від Росії" - тоді багато українців голосувало за цим принципом. Не зважаючи на етнічну, партійну, мовну приналежність.

Звісно, ми знаходили для себе позитивні мотиви. Ми вважали, що Україна годує весь Союз - і без цього баласту ми швидко розбагатіємо. Ми намагалися не думати про дешеві вуглеводні. Тобто в масі - були люди, які дуже навіть думали, і дуже швидко прибрали цей бізнес до рук. Ми бачили нові перспективи для місцевих еліт - без втручань парткомів, довгої руки Москви, без наслідування московських зразків та засилля їхнього менеджменту. Частково ці надії справдилися - в деяких галузях місцеві еліти постали. Але звільнитися від комплексу провінціала виявилося зовсім не так просто, як від справжнього диктату чужого менеджменту. Бо ми й дотепер від цього комплексу до кінця не звільнилися - подивіться, скільки московських-перебурзьких хлопчиків і дівчаток на провідних посадах.

Втім, люди не надто прагнули справжніх змін. Тобто прагнули, звісно. Кінець вісімдесятих - початок дев'яностих - це були скрутні часи для пересічного українця. Людини, для якої СРСР був не чистим міфом, як для більшості сучасників - а часом справжньої стабільності та відносної майнової рівності. Це були доволі похмурі, депресивні часи для радянських людей, які свою ностальгію настійливо передавали дітям. Тим самим "ровесникам Незалежності", якими ще донедавна дуже цікавилися соціологи - їхніми поглядами, настроями, електоральними перевагами. Які не вражали ані радикалізмом, ані взагалі якоюсь оригінальністю. Радянські міфи вправно перероджувалися у пострадянські, "колишні" еліти дивним чином виявлялися знову і знову актуальними, так само, як "братство народів" та інші радянські химери.

Можливо, так воно й було. Але ті, хто творив цей міф, виявилися жертвами поганої - традиційно й принципово поганої у СРСР - гуманітарної освіти. Міфи, звісно, не вносять корективи у рух світил і розташування континентів. Але вони здатні вносити немалі корективи у свідомість. В тому числі, масову. Якщо українська незалежність і була міфом, який вигадали пізні радянські еліти задля більш ефективного дерібану залишків народної власності, це був вдатний міф. Він зажив власним життям і протягом двадцяти років просто в нас на очах під спудом, попри опір радянської системи, він змінював нас зсередини.

Тобто не треба зітхати про "двадцять втрачених років" - вони зовсім не були втрачені. І не треба чекати ще "сорока років у пустелі" - принаймні, двадцять з них ми вже відходили. Наразі у "пік фертильності" входить покоління ровесників Незалежності. І це куди як важливіше, ніж те, що "народжені в рабстві" все ще живі.

Коли вам нагадують про "втрачені роки", вам є що відповісти. Якби ці роки були направду "втрачені", звідки в історії України три Майдани - з кожним разом все масовіші, все жорсткіші? Не кажучи вже про сам початок війни, який повністю прийняла на себе громада, пересвідчившись в нездатності влади виконувати свої прямі обов'язки. Якщо ці роки були "втрачені" - звідки з'явилися Україна, яка без будь-яких наказів, без будь-якої підтримки з боку держави протягом довгого часу чинила опір гібридній російській агресії? І лише коли стало остаточно зрозуміло, що цей опір не тільки не "розсосеться", що рух волонтерів та добровольців лише набирає обертів - влада оговталася та поспішила очолити.

Так, для української влади також стало сюрпризом те, що Україна, попри все, існує.
І ця Україна є неабиякою проблемою для влади. Яка лишається частиною радянської системи управління у нерадянській вже країні. Тобто першим і головним кандидатом - разом з цілою цією системою - на декомунізацію. Розлучення України з тим минулим, яке все ще міцно її тримає і н дає жити на повну силу власним життям.

Система захищається, як може. Вона веде війну ззовні - гібридну війну, яка суміщє в собі бомбардування мізків міфами і міст "Градами". Вона веде війну й зсередини, використовуючи всі свої державні структури, які в Україні чудово зберігалися і відтворювалися всі ці двадцять чотири роки під солодкий спів про "незалежну". Нічого дивного - радянська система собаку з'їла на міфотворчості та імітаціях.

Наприклад, декомунізація. Яка мала би стати ударом по самому серцю цієї системи - по кадровій політиці, по системі державного управління, системі освіти. А натомість ціла гуманітарна політика нашої держави перетворюється на справжній серіал про опір радянської системи декомунізації України. Влада продовжує "імітувати Україну" - і її декомунізація така ж імітативна, як і всі решту реформаторські рухи.

Система вже звично, намагається захиститися створенням нових міфів. Так, замість реальних змін у радянському бюрократичному монстрі, ми маємо непримириму боротьбу з серпами та молотами на автобусних зупинках, замість реформування системи освіти - перейменування першого уроку першого вересня (святкова лінійка також нікуди не зникла - як можна?), замість люстрації для службовців, які працювали на радянський режим - ритуальні шоу-побиття дурнуватих поп-зірок, які не туди поїхали і не з тими заспівали.

"Роздвоєність" нашого нинішнього життя дивовижна. Ми ніби живемо у місці розриву, суміщаючи протилежності. Ми суміщаємо війну та мирне життя, усвідомлення власної сили - з безпорадністю перед ЖЕКом, рух у майбутнє - з виродженою радянською школою, почуття гідності - з щоденним зануренням у чергову владну брехню. Ми все ще намагаємося вмістити в своєму житті своє і чуже. Те, що вже відмерло і має бути відкинуте, і те живе, заради чого варто боротися.

Можливо, це теж необхідний етап дорослішання. І ми з ним впораємося. Часи розриву зміняться часами єднання. І як би там не було, цей, останній, рік, який дався нам важче за всі попередні, ні в кого не повернеться язик назвати "втраченим".