Політкоректний геноцид. Чому Європа допомагає мусульманам, а не християн
Кожен третій чоловік на планеті піддається переслідуванням за віру. Найбільше таких людей серед християн. В деяких куточках світу, колись досить густо населених християнами, ця релігія майже перестала існувати, а подекуди переслідування досягли рівня геноциду за визначенням ООН.
Про це сказано в проміжному доповіді, підготовленій Церквою Англії за запитом з боку міністра закордонних справ Великобританії Джеремі Ханта.
Представляючи проект доповіді міністр Хант заявив, що фактами переслідувань християн приділяється занадто мало уваги: зокрема в засобах масової інформації. Міністр зазначив, що британський уряд проспав гоніння. Але після доповіді та вибухів на Шрі-Ланці воно має прокинутися. Доповідь ж сам міністр замовив під враженням долі пакистанської християнки Асії Бібі, яку спочатку виправдали, а потім повернули справу на повторний розгляд під тиском натовпу.
Причиною замовчування проблеми гонінь християн британський міністр назвав політкоректність. Можливо, маючи на увазі, що, згідно з даними організації підтримки християн у світі Open Doors, в переважній більшості випадків християни піддаються гонінням з боку ісламу. Політкоректністю ж пояснюють те, що деякі представники західного політичного істеблішменту, висловлюючи свої почуття у зв'язку з терактами в Шрі-Ланці, уникали слів "християни" і "католики", обмежуючись "туристами" і "людьми, які зібралися вшанувати Великдень".
Коли Хант говорить про те, що уряд "проспав проблему", але тепер воно "прокинеться", хочеться сміятися і плакати одночасно. Тому що до вибухів на Шрі-Ланці були вибухи в коптських церквах Єгипту, в пакистанському Лахорі, в Кенії, були чистки в Нігерії, був геноцид єзидів в Іраку - цей список можна продовжувати і продовжувати. І історія Асії Бібі почалася не на Різдво, коли міністр звернувся до єпископів англіканської церкви за доповіддю, - свій смертний вирок вона отримала вісім років тому. У британського уряду повинен бути дуже міцний сон.
Читайте також: Казус Бібі. Чому богохульство гірше державної зради
Тому міністру закордонних справ не варто лукавити: у нинішнього підвищеного інтересу до долі християн у світі є якісь інші причини. Може, британському Мзс просто нав'яз в зубах Брекзит і вони вирішили розважитись чим-небудь ще. Саме "розважитися", тому що нічого, крім "глибоку стурбованість", британський уряд зі своїх надр навряд чи виплюне, які б жахливі факти спливли літа в остаточній редакції урядової доповіді про становище християн у світі. У нинішній парадигмі європейської політики немає місця активним діям в допомогу розсіяний по світу християнам.
Британський міністр вважав за краще вжити слово "політкоректність". Але це підміна понять. У відмови урядів говорити на теми релігії і торкатися до тих проблем, які хоч якось з цією темою пов'язані, є кілька причин, які запросто не подолаєш. Перша і найбільша - це характерний для розгалуженої бюрократії вибір шляху найменшого опору. Ніякої "політкоректності" - чиста-затьмарена інертність бюрократичної машини. Вона може підлаштуватися під мігрантів, які "самі приходять" - тобто відреагувати на проблему, яка ломиться в двері. Але вкладатися в рішення чужих проблем - це занадто дорого.
Та й небезпечно. В Європі досить мусульман, які ревниво ставляться до питань віри і готові підтримувати своїх побратимів по всьому світу. Що скажуть численні виборці-пакистанці, якщо британський уряд почне чинити тиск на уряд Пакистану, змушуючи їх змінити того, у що вони вірять?
Що взагалі "люди скажуть", якщо Європа почне захищати християн по всьому світу? Це ж абсолютно очевидно, що вони кидаються на допомогу "своїм". Це настільки очевидно, що навіть міністр Хант був змушений наголосити: питання захисту християн у світі не має ніякого відношення до "колоніалізму".
Колоніалізм - серйозна травма, про яку не втомлюються нагадувати "білої" частини людства. Нинішній ідеологічний мейнстрім нетерпимий до всього того, що зробив наш світ таким, яким він є. Зазвичай у фокус критики потрапляють білі і чоловіки. Християнство поки за дужками, хоча християнське місіонерство вже потрапило під прес ревізії.
Треба сказати, Європа нічого не має проти того, щоб скинути з себе "тягар білої людини" та надати світ його власної долі. Їй би утримати власні кордони від ударів ззовні. Виходить, втім, погано. Колоніальна травма виявляється лазівкою, вірніше, широкими воротами, у які вільно проходять мігранти з колишніх колоній.
Цікаво, що такого роду "політкоректність" виявляють не тільки уряду і ЗМІ. Він оселився і в "системному християнстві" - в церковних інституціях. Питання гонінь на християн у світі не стоїть руба, а якщо і варто, то за цим легко читаються суто політичні міркування. Керівництво Католицької церкви прагне налагоджувати відносини з мусульманами і заради цього, здається, готова закривати очі на страждання власних чад. У всякому разі, Ватикан не акцентує на проблемі геноциду християн у світі, притому що страждають найчастіше саме католики.
Голоси східних православних патріархів тонуть в шумі. Хто звернув увагу на комюніке східних патріархів, що збиралися на Кіпрі і задавших цілком конкретне питання про долю двох сирійських єпископів, зниклих без вести? В Україні на цю зустріч звернули увагу тільки тому, що на ній повинен був обговорюватися питання визнання ПЦУ. Позиція патріархів щодо ситуації на Близькому Сході занадто очевидно йде врозріз із політичними симпатіями Заходу. Не те щоб православні патріархи обожнювали Асада. Але в ньому і його політиці вони бачать хоч якусь гарантію від тиску з боку ісламу. Традиційно в цьому регіоні скромний вибір: або диктатура, або шаріат.
Голоси патріархів Захід легко ігнорувати, тому що їх провідником і підсилювачем працює давній і природний союзник - Росія. У якої, як відомо, свої інтереси в регіоні. І голоси патріархів вона просто використовує в політичних цілях.
Те, що "гоніння на християн" для Росії - розмінна карта в політичній грі, нам відомо достатньо: "гоніння" російське церковне начальство (і підпорядковане йому українське) звинувачував українську владу, яка мало того що виклопотала Томос, так ще й стимулювала ПЦУ. Зі скаргами на "утиски" функціонери УПЦ МП їздять по Європах, а функціонери РПЦ промивають мізки своїм телеглядачам. В результаті телеглядач стурбований долею "канонічного православ'я" в сусідній країні куди більше, ніж терактами в Азії або Свідками Єгови, побитими за віру в сусідньому РВВС.
Таке розмивання проблеми переслідувань за віру цілком прийнятно для західних урядів. За всім цим страждання християн можна "не помітити". Вони і "не помічають". І не стільки через "політкоректності" - що б не говорив Хант - скільки тому, що нічого не можуть з цим вдіяти.
У Заходу не так багато можливостей відповісти на виклик та заступитися за які страждають християн: це санкції проти урядів, які допускають переслідування християн, і стимуляція міграції християн в Європу.
Перше занадто накладно. Друге занадто скандально. В обох випадках звинувачень в неоколоніалізмі не уникнути. Не кажучи вже про те, що визнати християн "своїми" - занадто революційно для Заходу. Так що Джеремі Хант все-таки правий: справа в "політкоректності". Хоча під цим словом ховається вже не стільки готовність приймати іншого таким, яким він є, скільки неготовність називати речі своїми іменами з побоювання втратити голоси виборців.
Вони все одно приречені на цю втрату - про це свідчить зростання популярності праворадикальних партій. І єдиним способом стримати це зростання була б спроба очолити цей рух - зробити хоч маленький крок назустріч "своїм". Страждають християни в цьому відношенні - прекрасний привід.
Але залучити мігрантів-християн в Європу було б занадто складно - і для зовнішньої і для внутрішньої політики західних країн. По-перше, це перенесе всі ті проблеми і протиріччя - релігійні проблеми, яких Європа боїться пущі вогню, - з світових "околиць" у саме серце Заходу. По-друге, це просто невигідно: якщо вірити Open Doors, християни, переважно, належать до бідних верств населення. Кожна мигрантская історія - маленька трагедія. Але вона хоча б частково оптимістична, тому що у людей, які досягли обітованих європейських берегів, знайшлися на це кошти. Чому, можливо, ці історії навіть більш трагічні - "втратити все" для багатого означає куди більшу втрату, ніж для бідного. Але в той же час у бідного немає навіть такого дорогого шансу на порятунок. Бідні вмирають мовчки, та їх історій ми не знаємо. Християни в "місцях страждань" відносяться саме до цієї категорії. Щоб витягнути їх, потрібні величезні вкладення - і фінансові, і дипломатичні, і військові.
Тому мати справу з мігрантами-мусульманами для Європи набагато простіше, ніж з мігрантами-християнами. Можете вважати це парадоксом, а можете - закономірністю.
