Село, кіно і люди. Як "Припутні" замість трилера стали комедією
Вихід у прокат чорної комедії "Припутні" — помітна подія вже тому, що не так часто в новітній історії України з'являються фільми на сільську тематику. Режисерів можна зрозуміти: в радянський час таке кіно знімали за рознарядкою і по одним і тим же шаблонами. Тим не менш "сільське" кіно дуже різноманітно.
Самий, мабуть, знаменитий фільм сільського кіно — "Пісня дороги" (за однойменним романом Бибхутибхушана Бандьопадхяя, 1955) знято індійським режисером Сатьяджитом Раєм. Завдяки йому про індійському кіно дізналися у всьому світі. Фільм в манері, близькій італійського неореалізму і поетичного реалізму Жана Ренуара, оповідає про дитинство хлопчика в індійській селі. Критики пишуть: "Образний ряд картини витримує порівняння з роботами Гріффіта і Мурнау; діалог часом здається зайвим". Особливо знаменита сцена, в якій двоє дітей біжать зустрічати паровоз серед заростей очерету, — її незмінно згадують у всіх мислимих "десятках" та хіт-парадах всіх часів і народів. Фільм був показаний на Канському кінофестивалі 1956 р., де був зустрінутий оваціями і удостоєний призу "Кращий людський документ року". Про молодого режисера писали: "Його нехитрий око бачить життя і людей. Композиція його кадрів настільки віртуозна, що її можна порівняти з манерою небагатьох видатних режисерів у всій історії світового кіно... Але не в ракурсах камери і не в монтажі планів криється головний секрет його успіху. Сила Раю в тій легкості, з якою він проникає у саме нутро своїх героїв і показує, що відбувається в їх умах і серцях". З цієї картини почалося сходження Раю до вершин світової слави.
Втім, про село можна знімати і трилери. Дія культового фільму Сема Пекінпи "Солом'яні пси" (за романом Гордона М. Вільямса "Облога ферми Тренчера", 1971) розгортається в селищі на узбережжі Англії, куди в свій новий будинок приїжджають молоді подружжя — американський математик Девід Самнер і його дружина-красуня Емі. У останній, втім, виявляються свої скелети в шафах, місцеві конфліктують з парою все більше і більше, і врешті-решт напруга досягає апогею в жахливої бійні з півдюжиною жертв. Пекінпа точно схоплює типажі і звичаї глухий британської провінції і при цьому абсолютно некомплиментарен до них.
Частіше, звичайно, про село знімають комедії. Зрештою, кінематографісти — люди все-таки міські і мають достатню дистанцію, щоб помітити не тільки страшні, але і смішні сторони сільського життя.
Так, "Витівки старовини Неда" (Кірк Джонс, Великбританія–Ірландія,1998) — це комедія положень про ірландської селі. Один із селян виграв головний приз національної лотереї і на радощах помер. Його сусіди, двоє старих друзів, переконали односельців в тому, що їм необхідно видати Майкла о'саллівана за покійного Неда і отримати гроші. Після звістки, що джекпот склав майже 7 млн фунтів, згоду дали все, крім відомої сільської склочницы Ліззі Куїн, заявила претензії на більшу частину яка належала премії. Подальша войнушка за напівміфічне спадщину небіжчика, зіграна плеядою блискучих акторів, призводить просто до гомеричним результатами.
У 2014-му сенсацією фестивалю стала "Зимова сплячка" — драма живого класика турецького кіно Нурі Більге Джейлана за мотивами оповідання "Дружина" Антона Чехова. Картина, удостоєна "Золотої пальмової гілки", розповідає про колишнього актора Айдыне, який відкрив невеликий готель в Анатолії. Взимку, коли на анатолійська степ падає сніг, він залишається один на один з двома жінками — недавно розведеною сестрою і дружиною, яка давно вже його не любить. У фільмі є відсилання до сюжетів і діалоги не тільки Чехова, але також Достоєвського і Толстого. Власне, Айдин (Хайлук Билгинер) і його дружина Нігаль (Меліса Сезен) — це типові чеховські інтелігенти, яких потроху заїдає повсякденна рутина. Вони по-різному на це реагують: Нігаль займається благодійністю, Айдин пише книги й потопає в почутті переваги і снобізмі. Відчуження між головним героєм, його сестрою і дружиною вторить конфлікт з незаможними селянами-орендарями, які заборгували Айдыну плату за житло. Соціальний компонент тут важливий, але фільм залишається в першу чергу витонченої психологічної драмою, до того ж заворожуюче красиво знятої: у картинці" відчуваються впливу Тарковського і Бергмана, живопис Брейгеля і взагалі майстрів Північного Ренесансу.
В СРСР про селі знімали переважно комедії. Це була зворотна сторона пропаганди: радянським громадянам дозволялося відпочити від славослів'я на честь партії і Леніна, спостерігаючи за пригодами милих сільських недотеп. Так, саме цій меті служила "За сірниками" — фіно-радянська екранізація однойменної повісті Майю Лассіла авторства Леоніда Гайдая (1980). Антті Ихалайнен щасливо жив на хуторі, в громаді Липери, зі своєю дружиною Анною-Лізою. Одного разу, коли в будинку Ихалайненов скінчилися сірники і нічим було розпалити вогонь для приготування так улюбленого фінами кави, Анна-Ліза відправила його до сусіда Хювяринену за сірниками. Далі починається ціла круговерть смішних ситуацій з несподіваною п'янкою, фальшивої еміграцією, несправжньої смертю і цим сватанням. Кожен епізод тут — чиста насолода завдяки приголомшливому тріо тодішніх зірок, здатних розсмішити і мертвого: Євгену Леонову, В'ячеславу Невинному, Галині Польських.
Природно, в цьому огляді не можна обійтися без "Кохання і голуби" (1984). У своєму роді фільм Володимира Меньшова — еталон радянської комедії. Чарівні селяни живуть гармонійної сімейним життям, і найбільшою їхньою проблемою може бути тільки курортний роман в цілому позитивного батька сімейства Василя Кузякіна з ексцентричної, але насправді не дуже розумною міської дамою. П'ють тут помірно, дотепно жартують, а совхозников грають досить несподівані, але всенародно улюблені актори — Сергій Юрський, Ніна Дорошина, Олег Табаков, тоді як роль городянки дістається ексцентричної Людмилі Гурченко. Хепі-енд тут неминучий, любов і голуби перемагають, аудиторія плаче від розчулення.
В українському кіно радянського періоду село в деякому роді було останнім притулком для режисерів, які не бажали брати участь у загальних пропагандистському оглуплении глядачів. Може бути, тому наші найвидатніші фільми — "Земля" Олександра Довженка (1930), "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (1964), "Кам'яний хрест" (1968) Леоніда Осики — зняті про село. Про кожну з цих картин можна писати сторінки, але безсумнівно одне: все це — високі драми з героями і сюжетами, гідними древньогрецьких трагедій. При цьому якщо у Довженка в основі сюжету все-таки класовий конфлікт в сучасних режисерові обставин — більшовицький активіст проти односельчан, що чинять опір новій владі, то "Тіні..." і "Хрест", зняті відповідно за повістю Михайла Коцюбинського та новели Василя Стефаника, йдуть вже фольклор, полумифическую сільську Атлантиду. І Параджанов, і Осика заворожені красою ритуалів, що займають у цих фільмах важливе місце, — усі герої в будь-яких ситуаціях одягнені в національні костюми. При цьому обом режисерам вистачає розуму і таланту не впасти в умилительную псевдонародность, з обрядів та звичаїв вони зшивають неймовірної сили і краси візуальну кінематографічну тканина.
У пострадянський час сільська тема відійшла на другий план. Більш-менш вдалу спробу зробив брат оператора "Тіней забутих предків" Юрія Іллєнка Михайло, у 1993-му випустив історико-романтичну притчу "Фучжоу" (повна назва фільму "В очікуванні вантажу на рейді Фучжоу біля пагоди"). Іллєнко влаштовує справжню комедію, задіює легенду про бермудському трикутнику, який закидає нащадка українських емігрантів з-за океану в українське село. Сюжет являє собою лиху суміш народної містики, всілякої веселій чортовини і влучного гумору у дусі Гоголя.
Спробу зробити на тому ж матеріалі психологічну драму зробила Віра Трофименко. Її
(2015) — історія про двох ворогуючих братів-гуцулів, яких намагається помирити заїжджаючи письменниця. Знову багато етнографічного антуражу, а от психологічні перипетії занадто перевантажені пафосом і мелодраматизмом. Однак львівська актриса Наталя Половинка в головній жіночій ролі цілком переконлива і відзначена кількома призами.
"Припутні" — повнометражний дебют 50-річного Аркадія Непиталюка, якому на Одеському кінофестивалі присудили лише спеціальний диплом журі, але за великим рахунком цей фільм став однією з сенсацій конкурсу.
Назва картини — це одночасно і назва породи диких голубів, які живуть біля людей, і реальне село на Чернігівщині. Туди в гості до грунтовної та господарської бабі Зіні їдуть галаслива перекупка Людка з дочкою Світланою. Там же по сусідству живе старий Станіславович з несамовитим сином Славком. Мати і дочка таксист підвозить Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчитель Христі. У певний момент всі ці лінії перетинаються, що призводить до справжнього вибуху та інших доленосних наслідків.
Це міг би бути неабиякий трилер. Сам Аркадій родом з села і добре знає, про що знімає. Жодних вишиванок. Ніяких пісень і танців. Тільки небагата життя зубожілого, непоказного селища в чернігівській глушині. Багато злості. Багато скандалів і ділення на рівному місці. Дикий, але цілком органічний суржик. І все-таки Непиталюк знаходить ракурс, в якому безперервний скандал і конфлікт всіх з усіма на екрані виглядає смішно. З іншого боку, режисер не сприймає своїх героїв з їх дивацтвами і суржиком як екзотику: вони несуть в собі і власний біль, і насмішку над самими собою, і насправді гідні кращого. Фільм хороший по всім компонентам: робота оператора Олександра Рощина, прекрасний акторський ансамбль, соковиті діалоги, яскраві характери, а саме класне досягнення — жанрове. Непиталюку вдалося створити дійсно смішну комедію, а це для сучасного українського кіно щось з розряду фантастики.
Колись село на екрані було резервацією для режисерів, які не хотіли миритися з цензурою. Потім стало просто небажаним пережитком. Поява таких фільмів, як "Припутні", показує, що нарешті-то ця тема займає у нас рівно те місце, яке їй відведене у будь-якій нормальній кінематографії. Тобто одна з багатьох інших. І на цьому цілком родючому тематичному грунті у нас будуть, як і в усьому світі, виростати самі різні квіти — від комедій до фільмів жахів, від драм до трилерів. Було б кому знімати і дивитися.
