• USD 28.4
  • EUR 33.8
  • GBP 38
Спецпроєкти

Скрєпи і пропущені сторінки. Які фільми насправді варто вважати українськими

Український кінематограф схожий на Нарциса — настільки зачарований власним зображенням, що десятиліттями не рухається з місця. І не помічає, що сам став схожий на постарілого Доріана Грея

Режисер Олександр Довженко на зйомках фільму "Земля"/tribuna.pl.ua
Режисер Олександр Довженко на зйомках фільму "Земля"/tribuna.pl.ua
Реклама на dsnews.ua

У жовтні цього року вітчизняні кінокритики разом з Довженко-центром вирішили визначитися зі списком найкращих українських фільмів. Мета: «перша масштабна спроба репрезентативної структуризації національної кінематографічної спадщини».

Історія нагадує гру в пазли, коли комбінуючи в тому чи іншому порядку шматочки мозаїки (фільми) гравець сподівається, врешті-решт, скласти вдалу композицію, яка і стане основою відродження українського кінематографу. Але якщо уважно поспостерігати за тим, як саме переосмислюється вітчизняна кіноспадщина, то перед нами скоріше перекладання з однієї кишені в іншу. Наприклад, поряд з Довженко-центром, який, власне, і привласнив собі монополію на переосмислення, існує архів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного — більш повний і існує вже багато років.

Та й в цілому виникає запитання, наскільки корисно перетрушувати кошик зі столітніми довженківськими яблуками, які хоч і не прогнили, але так і не дали нових плодів? Так, всі чули про сотню кращих фільмів Великобританії і, тим більше, сотні кращих фільмів США. І той, і інший список, до речі, довгий час очолювали картини, до яких доклав руку Орсон Уеллс — «Третя людина» і «Громадянин Кейн». Але кінематограф і Великобританії, і США стрімко розвивався, зʼявлялися нові «бунтарі без причини», сміливі експериментатори перетворювалися в класиків чи просто застарівали, а гроші на фільми приходили з різних джерел, що теж впливало на кіномову. В Україні ж гроші, в основному, отримують на державній основі і найчастіше під патріотичний порядок — це, безсумнівно, говорить про бездоганний духовний і душевний стан наших кінематографістів, але самі фільми до цієї високої моральної планки доростають рідко.

І головне: які культові картини можна назвати українськими, а які — радянськими, знятими на території України?

Земля Довженка

Довженко — справжній феномен, перш за все, для сучасної України. Хоча б тому, що ми не відмовилися від нього і не віддали Довженко Росії, як це останнім часом відбулося з більшістю культурних явищ.

Головним фільмом режисера по праву вважається «Земля», яку розтягли і продовжують розтягувати на цитати. Монтажні рими шедевра Довженка відлунюють у картинах Бунюеля і Відора, інші кінематографісти насичуються смаком знаменитих яблук, а соняшники Довженка за частотою екранних згадок можуть змагатися хіба що з ейзенштейнівською коляскою.

Реклама на dsnews.ua

Однак практично у всіх авторитетних кіноджерелах і світових кіноархівах фігурує відреставрована версія «Землі» 1971 р. з музикою Овчинникова. Іншими словами, мосфільмівська версія, зроблена під керівництвом дружини режисера Юлії Солнцевої. Існує ще й український варіант з музикою «ДахаБраха», який вражає тим, наскільки звук і зображення живуть окремо один від одного.

Картина була знята в період, коли кінематограф тільки починав виліковуватися від мутизму — за твердженням Хічкока, саме тоді Великий німий досяг своєї досконалості. Акцент був зроблений головним чином на візуальний ряд. Чи кожен сучасний глядач може пояснити собі, чому «Земля» — шедевр. І музика зовсім не допомагає дати відповідь на це запитання. Тим часом, якщо відключити звук, то можна побачити, що практично в кожному кадрі три чверті займає небо — людські фігури як вирізані силуети розташовуються на тлі відкритого простору. Цей факт не лише демонструє нам почуття гумору майстра — нагадаємо, що картина називається «Земля», а глядач бачить в основному небо, але і спробу злетіти за межі екрану. Можна фізично почути спрямовану за горизонт тишу.

Але сьогоднішні керівники українських кіноархівів не є фахівцями в галузі кінематографу і заробили собі репутацію на фестивалях, де роблять реверанс сучасним музикантам, даючи їм можливість «озвучити» який-небудь шедевр.

«Земля» Довженка викладає нам головний урок: залежність геніального художника від того, кого один із західних кінокритиків назвав «ультрарепресивним державним спонсором». Довженко переживав за художній процес і результат, його пригнічував ідеологічний контроль — частина кадрів в підсумку не була схвалена цензурою. Наші ж кінематографісти образилися після заяв про те, що добре б контролювати окупність їх картин. Тим часом, так працюють у всьому світі — неважливо, дає тобі гроші Держфільмофонд або приватна студія.

Поетичне кіно або Нова хвиля

У 2012 р. Довженко-центр створив проект презентації кращих короткометражних фільмів вітчизняних режисерів «Українська нова хвиля». Будь-яку людину, яка хоч трохи розбирається в кінематографі, ця назва спантеличує. Адже «нова хвиля» в кінематографі — це конкретне явище. Приблизно в 60-і роки минулого століття режисери різних країн, не змовляючись, стали придумувати нову кіномову — в кожній країні свою власну.

В Англії зʼявилися «сердиті молоді люди» — Ліндсей Андерсон, Тоні Річардсон, Карел Рейш, Джон Флетчер. У США — «бунтівники без причини», а головною зіркою став Джеймс Дін. Польський «Джеймс Дін» актор Збігнєв Цибульський серфів на новій польській хвилі («Попіл і алмаз», «Загадковий пасажир»). У Чехословаччині відповідно виникає «нова чеська хвиля» — «Маргаритки», «Ось прийде кіт», «Хто хоче вбити Джессі». В Італії епоха «білих телефонів» змінилася неореалізмом: Вітторіо Де Сіка, наприклад, перестрибнув з однієї течії в іншу. Знаменита "французька нова хвиля" не тільки дала життя молодим режисерам, а й своїми бризками оживила інтерес до американського нуару. Нове дихання проникло навіть через «залізну завісу» — в СРСР зʼявилося кіно, яке прийнято називати «відлига» або «шістдесятники».

Новий кінематограф народжувався після Другої світової війни, коли збите трагічними подіями дихання стало відновлюватися. І якщо говорити про «українську нової хвилю», то це, зрозуміло, зовсім не фільми нашого десятиліття, а «поетичне кіно». На Одеській кіностудії режисер Марлен Хуцієв зняв свою «Весну на Зарічній вулиці» — один з основних фільмів періоду «відлиги».

Головним же фільмом «українського поетичного кіно» вважаються «Тіні забутих предків» — шедевр, відомий у всьому світі під назвою «Вогненні коні». Цікаво, що вітчизняна кіноскріпа була створена випускниками ВДІКу — режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Часом згадка картини вітчизняними кінокритиками звучить як замовляння мольфара: чим частіше ви вимовляєте «Тіні забутих предків», тим менше шансів, що українське кіно коли-небудь зможе вийти з цього зачарованого кола і виробити новий настільки ж якісний продукт.

Хтось порівняв «Тіні» зі східним килимом, натякаючи на вірменське коріння Параджанова. У Юрія Іллєнка була своя версія, хто насправді створив цю видатну картину — операторський почерк Юрія Герасимовича і справді забезпечив «Тіням» світову славу. Щоб не виникало ніяких запитань, в «Білому птасі з чорною ознакою» Іллєнко виступає вже як повноцінний автор.

«Білий птах» — ще один яскравий представник «поетичного кінематографу». Але ця картина 1971 р. нагадує стрічку литовського режисера Вітаутаса Жалакявічюса «Ніхто не хотів вмирати» (1965). Тільки якщо «лісові брати» діють спільно, то сімʼя Леся Дзвонаря існує в постійних протиріччях.

Польоти уві сні і наяву

Ще однією характерною рисою «поетичного кіно» стала українська мова — московські актори для зйомок у фільмах опановували українську. Тим часом картина, яку прийнято записувати в десятку кращих вітчизняних фільмів, не просто знята російською, а й по суті своїй є російською, радянською та вторинною. Йдеться про «Польоти уві сні і наяву» Романа Балаяна.

Спочатку сценарій писався для Микити Михалкова, а виконавець головної ролі Олег Янковський категорично не хотів зніматися на студії Довженка, у якої була не найкраща репутація. Але головне, що сам сюжет «Польотів» підозріло схожий на фільм «У четвер і більше ніколи» Ефроса і особливо на вампіловську пʼєсу «Качине полювання», екранізовану як «Відпустка у вересні» — і в тій, і в іншій стрічці знімався Олег Даль.

Герой «Відпустки» Зілов і Макаров з «Польотів» — по суті, ескапісти, які спілкуються з оточуючими за допомогою гіршого варіанту самого себе. І у того, і в іншого є дружина, якій вони зраджують, і молода безпосередня коханка поряд зі звичною вже бувалою коханою. Є друг, який насправді не друг, а так, приятель. І все завʼязується на спробі самогубства, яке начебто і не самогубство, а жарт. Такий докладний опис сюжету тут не заради спойлерів відомих фільмів, а щоб продемонструвати, що схожі вони як розлучені брати-близнюки з індійського кіно. Того самого Боллівуду, який робив кальку голлівудських фільмів. Звичайно, існують і позитивні приклади адаптації — наприклад, «Чудова сімка» і «За жменю доларів», зняті по слідах Куросави. Тому будемо сподіватися, що це якраз наш випадок.

Одеська кіностудія

Чомусь заведено говорити про український кінематограф, зосереджуючись виключно на продукті студії Довженка. Одночасно існує не дуже втішний вираз «є погані фільми, а є фільми студії Довженка». Але не варто забувати, що Україна довгий час існувала в складі Радянського Союзу, більшість картин покликані були нести національний колорит, а вимушене існування в такій парадигмі в довгій перспективі не особливо корисне.

Втім, фільми знімалися ще й на Одеській кіностудії. Всі ми знаємо творчість Кіри Муратової, але багато стрічок, що їх прийнято вважати російським, знімалися в Україні.

Екранізація Фрідріха Дюрренматта «Остання справа комісара Берлаха» демонструє, що крім німецького експресіонізму, існував ще й одеський — головний герой полює за доктором Нелє, не менше небезпечним, ніж доктор Калігарі. Саме на Одеській кіностудії Марлен Хуцієв зняв не тільки «Весну на Зарічній вулиці», а й «Два Федори» — ще одну картину "нової хвилі".

Незрозуміло, чому в Радянському Союзі дозволили показ «Чарівного голосу Джельсоміно». Цей дитячий фільм існує в традиціях "нової чеської хвилі" і дуже нагадує казку «Ось прийде кіт». Тільки в одному фільмі брехня викривається за допомогою проникливого погляду кота, а в українському варіанті — і завдяки і коту, вірніше кішці, і голосу.

Фільм «Приходьте завтра», як і його головна героїня, ледве вижив, оскільки звинувачувався в боротьбі з соцреалізмом. Починається він як комедія, але поступово жанрове дзеркало викривляється. Тут можна знайти все — від «Музею воскових фігур» до «Юхи» Каурісмякі і самому заблукати.

Один із західних кінокритиків, розмірковуючи про творчість Довженка, припустив, що, можливо, український режисер зміг би втілити свої найсміливіші мрії, якби у нього була можливість творити на Hammer Film Productions. Тим часом Юнгвальду-Хилькевичу не потрібні були ніякі студії «Хаммер», щоб зняти один з найбільш дивних фільмів українського кінематографу «Формула веселки». У той час на Заході роботи активно розвивали жанр фантастики. І в своїй першій картині 1966 р. молодий режисер інтуїтивно взаємодіяв з усіма канонами жанру. По-перше, робот — це двійник вченого, який створив його (як в британських «Месниках»). По-друге, згідно з франкенштейнівською традицією, він — небезпечний. Зупинити одеського Голема практично неможливо — всередині нього закладена функція зміни зовнішності, як і у Термінатора.

Якщо і цього вам мало і ви до цього часу не зрозуміли, що перед вами шедевр, то ось останній козир: один з героїв фільму виробляє дивних ляльок — вусатих гермафродитів в спідницях. Основна ознака, за якою намагаються розшукати робота, — дивина. Але виявляється, що серед радянських громадян майже всі люди — з дивацтвами. Через рік на "Ленфільмі" була знята схожа стрічка «Його звали Роберт».

Звичайно, потрібно памʼятати свою історію — кіноісторію в тому числі. Але варто памʼятати і про інше: Орфей не повинен був озиратися на свою кохану, щоб вивести її з пекла.

    Реклама на dsnews.ua