Чи варто звинувачувати дружину Кириленка за лептони

Скандал з дисертацією Катерини Кириленко почався як досить звична для наших широт академічна сварка, яка досягла неймовірних висот через втручання фізиків у справи ліриків: фізики заступилися за лептони, яким професор Інституту культури приписала "поки невідомі науці" властивості носіїв "психічної енергії". Фізики про всяк випадок перепитали ліриків, як на предмет адронів та інших "бозонів Хіггса" — вони що, теж володіють властивостями, невідомими фізикам, але вже відображеними в наукових роботах ліриків? Фізикам у цій суперечці можна закинути вибірковысть. Чому вони не обурюються "біоенергетикою", приміром, хіба такий вид енергії вже відкритий фізиками (крім тих випадків, коли йдеться про отримання енергії з відходів життєдіяльності живих організмів)? Або, скажімо, "ентропія художнього тексту", поширена в деяких вельми шанованих авторів філософських праць. Або "Дао фізики". А ми у них, у фізиків, запитаємо, яке право їхній Лейбніц мав на "монади", а Максвелл з Лапласом на "демонів".

Наукова робота Катерини Кириленко не має до науки ніякого відношення. Як і левова частка інших так званих "наукових праць" написаних, опублікованих, захищених в системі Української академії наук

Механізму фільтрації текстів немає. Тому що в ньому у нинішній академічній системі немає необхідності. Ні, навіть більше — він буде заважати. Наукові збірники, наприклад, — ті, які "акредитовані ВАКом", які повинні були виступати фільтрами хоча б для відвертої нісенітниці та плагіату, виявляються розсадниками нісенітниці і плагіату. Не тільки тому, що редактор — людина Системи і змушений їй підігравати. Але і з тієї простої причини, що майже кожен автор наукового збірника платить за власну публікацію.

Ця ситуація цілком "нормальна", прийнята повсюдно в українській науці, перетворює науку в посміховисько. Коли автор оплачує власну публікацію, будь-які фільтри відключаються. А замість них включається чисто комерційний механізм, відомий як "будь-який каприз за ваші гроші". Або, у випадку з науковою публікацією, будь-маячня.

Не беруся судити про становище в природних і точних науках, хочу зберегти віру в те, що в їх Ваківських збірниках ще не друкують статті про вічні двигуни та інформаційних властивості води, але надія на це у мене дуже крихка. Просто тому, що одного разу довелося вислухати майданної лайку з вуст одного дуже відомого українського академіка в адресу колеги з Академії медичних наук, який винайшов шарлатанский препарат і готувався отримати за неї Державну премію. Так що з гуманитаристикой ситуація не така вже страшна. Від поганих текстів, принаймні, не вмирають.

Таке становище української гуманітаристики напевно пов'язано не тільки з важким спадком СРСР і "лихих 90-х", але і з колосальним провінціалізмом. Тим одиницям, які домоглися визнання хоча б у близькому зарубіжжі, доводиться нелегко у вітчизняній академічному середовищі. Система їх відкидає. Яскравим прикладом цього наукового провінціалізму стала заочна полеміка між Грабовичем і Квітом. Міністр освіти запевняв усіх у "Фейсбуці", що "у нас" є цілі натовпи куди більш цікавих і глибоких літературознавців, ніж цей "гарвардський невдаха". Думаю, багато хто зі мною не погодяться, особливо в українських академічних колах , але за гамбурзьким рахунком для справжнього вченого краще значитися "невдахою" в Гарварді, ніж "успішним науковим співробітником в Інституті літературознавства НАНУ. Але кого цікавить гамбурзький рахунок?