• USD 27.6
  • EUR 32.7
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

Пристрасті навколо Айя Софії. Як музей із запоруки дружби Туреччини і Росії перетворився на заручника

Айя Софія – занадто великий історичний, культурний та архітектурний об'єкт, щоб його доля виявилася непоміченою

Фото: Shutterstock
Фото: Shutterstock
Реклама на dsnews.ua

Майже 90 років (з 1934 р.) з подачі першого президента Туреччини Ататюрка християнський храм був музеєм, і вже після його смерті це рішення почали оскаржувати ісламісти. А при президентові Реджепі Ердогані питання раптом терміново стало руба: віддати Аллаху Аллахове.

Було би бажання, а привід юридично оскаржити перетворення Софії в музей завжди знайдеться: то підпис Ататюрка не такий, то не було офіційного опублікування постанови про музеєфікацію головного символу перемоги турків над Константинополем, то не було присвоєно серійний номер цьому акту...

Але історію з Айя Софією не варто розглядати саму по собі. У неї є і релігійна, і правова, і політична підоснова.

Непорушний вакф

Прихильники перетворення Софії на мечеть посилаються на вакф султана Мехмеда ІІ Фатіха. Вакф (вакуф) - у мусульманському праві це рухоме або нерухоме майно, віддане або заповідане на релігійні або освітні цілі. Передати майно у вакф може тільки власник. Тому султан Мехмед Фатіх, завойовник Константинополя в 1453 р., одразу ж перевів захоплену Софію у володіння і передав у вакф як мечеть, супроводжуючи текст вакфа значними прокльонами на адресу того, хто порушить його заповіт. В принципі, він міг цього й не робити - вакф вважався безвідкличним і невідчужуваним майном, і навіть власник не міг відкликати своє рішення про перетворення його у вакф. Але час минав, інститут вакфа постійно трансформувався, і вже в ХІХ столітті скасування вакфа перестало вважатися богохульством. Погодьтеся: коли 1/3 всіх земель в Османській імперії входить у вакф, доходи від використання якого не оподатковуються - це може витримати не кожна держава. Тому Мустафа Кемаль, він же Ататюрк, провів масштабну націоналізацію вакуфного майна, під яку потрапила і Айя Софія.

Цікава деталь: 2 липня Держрада Туреччини, визнавши легальною націоналізацію Софії Ататюрком, не стала приймати колективне рішення щодо зміни статусу Софії, оголосивши це одноосібним правом Ердогана. Якщо Ердоган скористається цим правом, він фактично відновить заповіт султана Мехмеда Фатіха, і тим самим символічно стане його наступником. Можна скільки завгодно сперечатися, наскільки правомірно султан Мехмед Фатіх оголосив Софію вакфом. Адже, з одного боку, у вакф за заповітом могла бути передана лише 1/3 майна, і за шаріатом завойовник міг привласнити собі тільки третину військової здобичі. Тобто, підходячи крючкотворно, до заповіту султана таки є питання.

Сьогодні в мусульманському світі відбувається поступове відновлення інституту вакфа, що багато в чому приносить незручності і призводить до юридичних суперечок. Наприклад, нещодавно Вищий суд справедливості Палестини скасував рішення Махмуда Аббаса про юридичну передачу РПЦ території в Хевроні, іменовану Мускубією (там, де знаходиться Мамврійський дуб): мовляв, це наш вакф, нічого не знаємо, вибачте, але право власності передати не можемо - тільки користування або оренди. Це при тому, що свого часу глава Російської духовної місії архімандрит Антонін Капустін всі численні надбання на Святій землі теж оформив як вакф.

Реклама на dsnews.ua

Ревізія міжнародних договорів

Розпад Османської імперії в Туреччині досі багато хто вважає штучною "найбільшою геополітичною катастрофою". Як відомо, імперія припинила своє існування після Першої світової війни, і територіально стиснулася до розмірів сучасної Туреччини на підставі цілого ряду міжнародних договорів. Головним з них вважається Лозаннський пакт 1923 р., що розмежував території балканських держав.

Туреччина давно висловлювала невдоволення необхідністю дотримуватися Лозаннського пакту, що став символом залежності колись Блискучої Порти від християнської Європи. В одному зі своїх виступів Ердоган заявив: "У Лозанні ми віддали Греції острови в Егейському морі, крик з яких чутно на нашому березі. Там є наші мечеті і наші святині. Ми досі боремося за шельф". Зрозуміло, від цього ревізіонізму не в захваті Греція, на чиї острови в Егейському морі претендує сусід. Тим більше, що поруч знаходиться Кіпр, частина території якого окупована Туреччиною. Дивно, але факт: статус собору Святої Софії теж є наслідком низки політичних домовленостей, укладених Туреччиною до початку Другої світової війни, починаючи з того самого Лозаннського пакту.

Якщо вірити спогадам третього президента Туреччини Джелала Баяра, Айя Софія стала запорукою турецько-грецької дружби у зв'язку зі створенням так званої "Балканської Антанти" ("Балканський пакт" 1934 р.). Оскільки Ататюрк конструював Туреччину як світську державу, вона вже не являла для Греції релігійної небезпеки, що зробило можливим проведення між колишніми ворогами серії переговорів про припинення взаємних територіальних претензій. "Балканський пакт" був свого роду попередником антигітлерівської коаліції і на короткий час пригальмував перетворення Балкан в німецько-італійський плацдарм. Цей політичний союз розпався в 1939 р., але навряд чи цим варто пишатися: країни-учасниці потрапили під вплив гітлерівської Німеччини та фашистської Італії. Тому, пояснюючи перетворення Святої Софії на мечеть припиненням (але не анулюванням!) "Балканського пакту", турецька сторона виступає занадто емоційно і навіть антиісторично, відкидаючи позитивну роль довоєнних греко-турецьких домовленостей часів Ататюрка.

Тому в якійсь мірі "перелицювання" Айя Софії, якщо воно відбудеться, можна буде вважати символічним оголошенням завершення кемалістського (республіканського) періоду в історії Туреччини і переходу до статусу держави, що домінує на Балканах. Але це домінування, що проходить у вигляді реставрації, а не еволюції, ще нікому не вдавалося. У тому, що Османська імперія деградувала і програла у Першій світовій війні, варто звинувачувати тільки Османську імперію. Такі були правила: переможці розтягують на клаптики переможеного. Ердоган незадоволений Лозаннським пактом 1923 р., укладеним Кемалем, який і гарантував територіальну цілісність Туреччини? Але якби не Лозанна, діяло б Мудросське перемир'я 1918 р., яке уклав султан, і за яким Туреччину повинні були просто розібрати на запчастини союзні держави Антанти. Якщо кажеш "а" - то треба говорити і "б". Ататюрк фактично врятував Туреччину - і тепер його оголошують мало не зрадником.

Грецький фактор

І якщо турки десятиліттями не залишали надій на повернення Софії статусу мечеті, то греки теж не сиділи склавши руки. Мрія про повернення Константинополя регулярно підживлювалася пророцтвами афонських старців про те, що Софія руками росіян буде відторгнута у турків і знову стане грецькою православною святинею. Найбільше православною політологією займався відомий старець Паїсій Святогорець, який фізіологічно не любив Туреччини (що, втім, цілком зрозуміло). Він часто говорив про розпад Туреччини, війни між Туреччиною і Росією, де переможе остання, після чого відбере Софію і віддасть Греції, і в храмі знову буде проходити православне богослужіння.

Так що релігійні інтереси Туреччини жорстко перетнулися з релігійними інтересами Греції. І вже якщо бити політичні горщики - то хай дзвін стоїть по всьому світу. До зміни статусу Айя Софії Ердогана підштовхує і впевненість у тому, що це принесе значне підвищення його особистого рейтингу. Такі політичні ходи зазвичай називають "маленькою переможною війною". Ердоган абсолютно впевнений, що ніхто не буде в змозі силовим методом примусити його до збереження статусу візантійського собору. Дуже зручно: якщо неможливо повернути імперію, можна спробувати повернути її символи.

І ось приходить відповідь з Афін: в Піреї закривається найстаріший мусульманський молитовний центр "Аль-Андалус", і є підозри, що це тільки застережливий жест. Не секрет, що у Туреччини давно вже є претензії до сусідів з приводу придушення прав і релігійної дискримінації місцевих мусульман. Але вона повинна розуміти, що перетворивши Софію в мечеть, автоматично приносить в жертву своїх одновірців в Європі.

Російський слід

Пристрасті навколо Софії з великим ентузіазмом були сприйняті в Росії. Спочатку Російська церква зімітувала підтримку Вселенського патріархату, закликавши Ердогана не чіпати музей. Потім від імені російського політикуму висловив стурбованість депутат Держдуми РФ, голова Міжнародної асамблеї православ'я Сергій Гаврилов: мовляв, зміна статусу Софії призведе до порушення міжконфесійного миру. Можна подумати, що Ердоган так дорожить міжконфесійним миром і, тим більше, захистом прав релігійних меншин.

З Російською церквою зрозуміло: "вписавшись" за Святу Софію, вона робить це не стільки заради самого собору і захисту історичної християнської спадщини, скільки заради отримання своєї піар-вигоди. В умовах легкодухого мовчання ряду помісних церков РПЦ намагається зобразити себе головним захисником світового православ'я і тим самим підтвердити свої претензії на всеправославну першість. Проблема тільки в тому, що хоч і сміливими, але формальними деклараціями реальне домінування тут не закріпиш. Було би більш ніж дивно очікувати, що Ердоган раптом візьме та й піде назустріч РПЦ — його як мінімум не зрозуміє та частина турецької громадськості, яка бореться за перетворення Софії на мечеть вже не один десяток років. А це - удар по рейтингу.

Що стосується політики, то Росія вже давно продає себе як єдину силу, здатну стримувати Туреччину на Балканах. Тут не зайвим буде згадати шокуючу заяву колишнього міністра національної оборони Греції Паноса Камменоса про те, що невизнання нової автокефальної церкви України (ПЦУ) входить в пакет домовленостей щодо безпеки між Грецією і Росією. Мовляв, греки обіцяють росіянам підтримку РПЦ в українському питанні, а росіяни виступають на стороні греків у разі окупації Туреччиною грецьких островів в Егейському морі. Звичайно, це виглядає відвертим блефом - шкурка вичинки не варта. Залишаються тільки гучні дипломатичні жести. Адже декларативно заступитися за Айя Софію і відбити у Туреччини грецькі острови в Егейському морі - це дві великі різниці. Але Росія, мабуть, сподівається, що греками прогин буде зарахований, і Елладська церква пошкодує, що пішла на поводу у Константинополя, визнавши ПЦУ.

У Ердогана немає жодних резонів виконувати всі ці вимоги. Сам прихід до влади Мустафи Кемаля не в останню чергу асоціюється з підтримкою Радянської Росії, яка забезпечувала кемалістів грошима, зброєю, міноносцями, паливом, зерном і військовими консультаціями. Інтереси більшовиків і Кемаля у боротьбі зі "світовим імперіалізмом" на той момент збіглися, і Росія принагідно згадує свою допомогу. Але вже коли Ердоган не проти переглянути "капітулянтський" Лозанський мирний договір, то логіка призводить і до переоцінки "благодіянь" Росії, що першою визнала Туреччину в "кемалістських" кордонах. Також не можна не згадати участь імперської Росії у вирішенні так званого Східного питання (звільнення Греції, Румунії, Чорногорії, Сербії та Болгарії від османського іга). В принципі, починаючи з XVIII століття, Росія будувала грандіозні плани щодо своєї участі в розділі Османської імперії. І дуже пишається усіма російсько-турецькими війнами, яких налічується аж 12. Так що загроза перегляду статусу Айя Софія - це ще й плювок рикошетом на адресу православної Росії, яка вперто називає себе спадкоємицею Візантії, Третім Римом і тим більше претендує на всеправославну першість.

Ось так Айя Софія із запоруки дружби перетворилася на заручницю. Тут виникає наступне питання: чи можна вважати натиск Ердогана щодо православної святині свідченням Божої кари "єретичному" Вселенському патріархату за визнання Православної Церкви України? Ставлячи так питання, злостивці забувають, скільки десятиліть на місці підірваного Храму Христа Спасителя в Москві був басейн "Москва", як більшовики перетворювали російські храми в овочесховища, автовокзали, морги, казарми і музеї атеїзму. Як монастирі були в'язницями, колоніями для безпритульних, управліннями НКВС. У 1916 р. Російська церква налічувала 77,7 тисяч храмів, до 1941 р. працювати залишилося лише 400. Про чисельність репресованих священиків не варто навіть говорити. У Російській церкві це не вважають напоумленням Божим і карою за послідовну деградацію православ'я Російської імперії. Але який був би прекрасний привід для зловтіхи, чи не правда?

Так, Вселенському патріарху, напевно, непросто спостерігати за подіями навколо однієї з двох найбільших святинь християнства (друга - Храм Гробу Господнього в Єрусалимі). Але, починаючи з 1936 р., Константинополь втратив понад 90% своєї турецької нерухомості. І це ніяк не пов'язано з Україною. І жодна помісна церква не може бути впевненою в збереженні свого майна навіть у середньостроковій перспективі.

Надії на те, що президент Туреччини не стане змінювати статус Айя Софії, невеликі. І якщо найбільший собор православного світу перетвориться в мечеть, це, швидше за все, буде мати цілком передбачувані наслідки.

    Реклама на dsnews.ua