Єдиний ворог, якого Афганістану не здолати, — він сам. Роман Халеда Госсейні про життя жінок за талібів і не тільки

Мультикультурних романів Халеда Госсейні не люблять в Афганістані: його книжки, які стали світовими бестселерами, приймають із пошаною в усіх країнах, окрім його історичної батьківщини. І тут є щось, окрім очевидного роздратування, що виникає, коли про тебе і твоє життя береться розказувати людина, яка прожила в твоїй країні лише перші свої роки, походить із заможної привілейованої родини і значно краще інтегрована в іншу культуру. Оскільки саме Госсейні зробив тему Афганістану, його війн і опору фактом популярної(!) літератури, то й соціальні явища, які він підсвічує, стають тим образом, за яким тепер впізнають країну. "Ловець повітряних зміїв" розказує про бача-базі — сексуальне рабство, в яке потрапляють юні хлопці. Другий зірковий роман Госсейні, котрий нині переклали українською — "Тисяча осяйних сонць" — зосереджується на шлюбному рабстві, секс-трафіку і родинному насиллі щодо жінок. Осуд злочинних соціальних практик серед західної аудиторії, боюся, межує зі вуаєричним задоволенням, чимало епігонів Госсейні не утримуються на тонкому льоду і завалюються в чисту експлуатацію, пишуть суто порно чи м’ясні жахастики про стражденних туземців. І тоді історії, котрі мають наблизити культуру Афганістану до читача з інших країн, перетворюються на фетишизм свого штибу. Це і злить афганців, природно. 

Та разом із тим Госсейні — і в цьому направду полягає його найбільший талант — має таки відчуття міри, він у своїй прозі — співчутливий свідок. Письменник всіляко акцентує: його твори — це проза соціальної дії, спрямована на соціальні ж таки перетворення. От як він в інтерв’ю 2007 року розказував, чому була написана "Тисяча осяйних сонць": "Навесні 2003 року я приїхав до Кабулу і бачив цих жінок у паранджі, які жебракували на розі вулиць з чотирма, п’ятьма, шістьма дітьми. Пам’ятаю, як вони йшли парами вулицею, за ними тягнулися їхні діти, вдягнені в лахміття, і дивувався, яке ж життя могло призвести жінок і дітей до такого становища. Я розмовляв з багатьма з цих жінок. Їхні історії справді розбивали мені серце. І коли почав писати "Тисячу осяйних сонць" , то знову і знову думав про цих стійких жінок. Хоча жодна жінка, яку я зустрів в Кабулі, не надихнула безпосередньо ні Лейлу, ні Маріям, їхні голоси, обличчя, їхні неймовірні історії виживання були зі мною — значна частина натхнення для цього роману походила з їхнього колективного духу". Чітке однозначне послання, правда ж?

Втім, формування образу однієї країни в культурі іншої країни через популярну літературу, а тим більше через літературу соціальної дії — це завжди спрощення, котрого, читаючи романи Госсейні, треба бути свідомим. 

"Тисяча осяйних сонць" — історія двох жінок, котрі змушені стати дружинами того самого чоловіка (тема багатоженства традиційно дражлива і для тих країн, де ця практика узаконена, і поготів для тих, де нелегальна, ця тема — завжди про експлуатацію жінок). Перша старша дружина в романі — Маріям, друга дружина — Лейла. Героїні не випадково носять ці імена. Передовсім то є найрозповсюдженіші імена в регіоні, нам натякають, що в їхній історії нема нічого екстраординарного, ті історії жахливі і типові. Але важить і безпосереднє значення імен. Маріям — "та, що служить Богові", в її імені наголошена ідея служіння та відданості. А Лейла — "сутінкова", "нічна", її ім’я наголошує на прихованому-врятованому від чужого ока і завдяки легенді про "Лейлу і Меджуна" — на істинному коханні. Героїні "Сонць" належать до різних генерацій, Лейла годиться Маріям в доньки (нею зрештою і стає), об’єднує їх той факт, що заміж вони йти були змушені (м’яко сказано) в дуже юному віці і за дуже екстремальних обставин.  

Маріям (на початку роману їй п’ять років, попрощаємося ми з жінкою трішки за сорок) — дитина, народжена поза шлюбом, вона живе з матір’ю-служницею на околиці в злиденній халупі, батько часом відвідує Маріям, передає їм гроші та їжу, обожнює доньку, але визнавати її не поспішає. Він — власник великого кінотеатру, має двох дружин і виводок законних дітей. Дитина напівбезумної служниці в його житті — на маргінесі, але визнати це Маріям не годна і вважає попередження матері не жити ілюзіями щодо чоловіків образами озлобленої коханки. (До речі, в книжці чимало натяків, щоби уявити: секс батьків Маріям не був добровільним, вона — дитина харасменту). Мати Маріям, якій здалося, що донька — нелюба, але єдина — обрала зрештою батька, а не її, накладає на себе руки. Родина батька терміново домовляється про шлюб Маріям із шевцем-чоботарем із Кабулу Рашидом, щоби якомога швидше здихатися байстрючки. Маріям — п’ятнадцять років, Рашиду — сильно за сорок. 

Рашид належить до середнього класу, як годиться, він політично нейтральний, патріархальний, добре соціалізований чоловік без великих амбіцій. За плечима у нього велика біда: єдиний син загинув, при чому в тому була провина Рашида. Здається, це будуть типові стосунки підкорення, але не аж те пекло, на які вони перетворилися після першого викидня Маріям (всього їх буде сім).

Лейла народилася в родині сусідів Рашида — учителя і його владної дружини, — коли Маріям була заміжня уже понад п’ять років. Старші брати Лейли були моджахедами і загинули в боях проти радянських окупантів. Мати так і не пережила цю втрату. Коли розпочалася громадянська війна — війна польових командирів 1992-го — Кабул сильно бомбардували, в одному з обстрілів загинули батьки Лейли, а вона зазнала важкого поранення. Сироту доглядав Рашид і, як тільки дівчина одужала, взяв її за дружину. Лейлі чотирнадцять років, вона неймовірно гарна. У шлюбі Лейла народила двох дітей. 

Спочатку Міріям і Лейла ворогують, а Рашид тільки підживлює цю неприязнь. Згодом жінки зближаються і утворюють союз, що нагадує стосунки матері і доньки. Вдвох вони вирішують рятуватися з дому Рашида.  

Локації в "Сонцях" дві, працюють сильно і доцільно — Герат і Кабул. Кабул тут — багаті торгівельні квартали, побудовані для іноземних бізнесменів, готелі, президентський палац; це місто торгівлі і достатку та великої політики. Герат — місто-оазис, пов’язане з Тимурідським Ренесансом, значущий осередок перської культури, батьківщина поета Джамі. 

Але ці міста ми не бачимо, ми їх чуємо часом, буває, чуємо про них, але не бачимо. Батько розповідає Маріям про сунітського поета Джамі, поховання якого вони нібито відвідували разом, коли донька була немовлям. (До речі, згадка про Джамі, розповідь батька Маріям про якого фактично відриває роман невипадкова, саме Джамі (за)писав поему про Лейлу і Меджуна, його ім’я провіщає появу другої героїні), розказує про королеву королеву Ґавгар-Шад, чий мавзолей — головна королівська усипальня ХV ст. — є архітектурна окраса Герату, тощо. Міста ми бачимо лише в таких-от розповідях чоловіків. 

Книжка написана з перспективи жінок, право пересування яких містом обмежене — це по-перше. А по-друге, культурні здобутки, які оспівують пишноти Гарата і Кабула, — принади тієї саме культури, яка зачинила героїнь у будинку чоловіка-насильника, а це знецінює ці пишноти в ніц, знову ж таки з перспективи жінок. Офіційна публічна міська сфера — не їхня парафія, місто чуже і вороже жінкам, їхні локуси публічності — хіба базар і черга за чистою водою. 

Знайомство героїнь — зараз я говорю про Маріям і матусю Лейли, Лейли ще нема — відбувається на вулиці, в черзі, що складається суто з жінок, але там же і дуже скоро Рашид наказує дружині припинити спілкування з учителевою жінкою, бо її стиль життя для Рашида неприйнятний. Простір, що на мить здався дружнім, знову стає небезпечним, він — лише вмістилище приписів, суто дисциплінарний. Далі більше. При спробі втечі з дому Лейла і Маріям прямують на вокзал, в місті панують іще не таліби, а польові командири, та жінкам самим пересуватися транспортом заборонено. Втікачки звертають по допомогу до молодого чоловіка, він їх зраджує. І там вони "переносяться" в наступний публічний вимір — до поліцейської дільниці, де їх відверто залякують. За градацією: від поганого до гіршого. Жінка народжує, її відправили до лікарні суто для жінок, де нема ліків, води, лікарів, де бруд і безкінечно багато пацієнтів. Їй робитимуть кесарів розтин без знеболення і антисептиків у переповненій палаті. Не повірите, але далі — гірше. Лейла виходить в публічний простір, намагаючись відвідати доньку в сиротинці, Рашид її супроводжувати відмовився. Це уже за талібану. Лейлу зупиняють на вулиці, б’ють, залякують, повертають додому — вона повторює спроби. І ви уже, певно, повірите, але далі гірше. Наступний раз, коли жінки роблять спробу вийти в публічну сферу (буквально), то буде стадіон, на якому відбуваються страти тих, хто порушив закони талібів. У центрі публічного-політичного в "Сонцях" жінка опиняється лише тут і зараз: в ролі остаточної жертви злочинного нібито-правосуддя.

Жінка — не політичне, жінка — приватне. Послання дуже прозоре, але втілене переконливо і акуратно. Та може ж скластися враження, що жінка вдома має бодай якусь безпеку існувати. Але ж і дім в романі — не жіночий простір. Попри те, що саме жінки тут обслуговують домашній побут в ролі служниць, а точніше рабинь. Дім належить Рашиду. Є дуже показова і важка сцена покарання жінок. Маріям побита до півсмерті, з внутрішніми крововиливами, зламаними кістками — в одній кімнаті. В іншій замкнені вікна і двері, повітря не поступає і кімнату не охолоджує, води нема, там зачинені Лейла і її немовля-донька, вони там сидітимуть і помиратимуть дві доби. Це дім. 

Що лишається? Тіло, мабуть. Жіноче тіло — простір, де приватне стає політичним і навпаки. На самому початку шлюбу Маріям і Рашида відбуваються дві події, які той шлюб узаконюють. Перший секс і Маріям вперше вдягає бурку, так, він її одягає в паранджу. При чому саме та сцена, де Рашид покриває тіло жінки з голови до ніг і пояснює, чому так вона тепер має ходити до скону більше скидається на акт дефлорації. А перша шлюбна ніч тут — перше з серії зґвалтувань. Тіло жінки в світі, котрий рефлексує роман, їй не належить апріорно.   

І що ж в сухому залишку? У малої Міріям є улюблене дерево, під яким вона бесідує з батьком і грається, і мріє. На гілці того дерева повіситься її матір. Це все, що тут претендує на звання "безпечного для жінок простору". Звуження простору свободи жінки до гілки дерева, на якій пропонують їй повіситися, — прошу: досить ненав’язливо, мушу сказати, але ефектно. 

Наприкінці роману молода жінка, яка здається сильно старшою і спрацьованою через досвід, що його пережила, фарбує стіни школи-інтернату, де будуть навчатися дівчатка теж, вона й сама збирається там бути учителькою. Госсейні придумав своїм героїнь гепі-енд, вони відбирають-виборюють собі право на публічну активність, але про цей щасливий фінал ми ще поговоримо.

У назві роману Госсейні цитує вірш Саїба Табрізі, перського поета XVII століття. В оригінальному тексті цей рядок означає красу Кабула: тисячі осяйних сон ховаються за його стінами. В контексті роману ця репліка прозвучить, коли Лейла розказуватиме про Маріям: мовляв, у тої в серці є тисяча осяйних сонць. Книжка, якщо повірити назві, написана про материнську любов. Якщо повірити оригінальній цитаті, то ця любов надійно захована за високим стінами ворожого жінкам міста. 

Як і в "Ловці повітряних зміїв", у центрі "Сонць" опиняються стосунки дитини, яку не народили, але про яку піклуються і яку люблять. Батьківська любов, котру спрямовують на чужу дитину, не любов-зобов’язання, а любов-вибір. Там була історія про батька і названого сина, тут про матір і придбану доньку. (Ті дві книжки несила не порівнювати, бо "Сонця" — жіноча версія хіта Госсейні, яка так само тут же стала бестселером, а тепер видно, що й лонгселером). І це таки міркування про любов, але на іншому і більш значущому рівні — роман обґрунтовує свободу обирати того, кому волієш віддати свою любов. І для героїв/нь Госсейні — живуть вони в воєнному Афганістані чи виїхали до мирної Америки — це єдина доступна до реалізації свобода, все інше вирішують за них, вирішують непереборні обставини чи вирішують погані люди.

Які ж чорнушні насправді його романи! Але дивина: це не відразу помічаєш. Генеральний пафос Госсені — піднесення. Це дивна річ, коли сюжети його романів складаються з відбірної жахливої гіпер-натуралістичної реальності воєнного і міжвоєнного життя, а емоційний малюнок їхній при цьому — звільнення, піднесення і розрада. Госсейні уміє розповідати певний тип історій, у яких нестерпне стає зрозумілими (ні "стає виправданим", ні "набуває сенсу", а саме "стає зрозумілим"). Госсейні прямолінійний, в його письмі нема другого шару чи великої естетичної зарядженості, він пояснює(!) кожен свій крок і рухається до фіналу-спокути, де на читача чекає катарсис-полегшення. Мабуть, зокрема тим він і приваблює.

З "Сонцями" ця авторська стратегія дала збій, але не то не була провина Госсейні.

"Тисяча осяйних сонць" вийшла 2007 року. Коли пишеш про країну, охоплену десятиліттями війною і спрямовуєш свій твір до бодай якогось відносного гепі-енду, є шанс, що цей щасливий фінал перетвориться на щось конче моторошне. Принаймні з позиції читача 2025 року саме так гепі-енд "Тисячі осяйних сонць" і виглядає. Роман фіналізується 2003 року. Родина, в якому батьки живуть у злагоді, допомагають гоїти один одному фізичні і психічні рани, що їх спричинила війна, виховують двійко дітей у котрих є мирне майбутнє: родина повертається в Кабул, в котрому владу талібів припинило вторгнення США. Будуються школи. Квітнуть дерева. Жінка чекає на дитину і знає, що її доньку зватимуть Маріям… 2021 року, коли США виведе війська з Афганістану, а таліби повернуться цій дівчинці буде сімнадцять, коли 2025 року Пакистан бомбуватиме Кабул, їй буде двадцять один. Гепі-енд, ага, він.