Аби не гірше. Чому Байден не хоче визнавати Росію державою-спонсором тероризму

Білий дім пручається тиску Конгресу США та розгорнутій Україною кампанії не без підстав. У нього є для цього резони

В понеділок, відповідаючи на питання журналіста, чи слід визнати Росію державою-спонсором тероризму (ДСТ), президент США Джо Байден відповів коротко: "Ні". Фактично це відповідь не тільки й не стільки представнику ЗМІ, як Україні та обом палатам Конгресу США.

Офіційний Київ – і за лінією Офісу Президента, і за лінією МЗС – почав закликати міжнародну спільноту (і насамперед – США) до цього невдовзі після початку масштабного вторгнення російських військ в Україну. Зокрема, це було одним з пунктів Плану дій щодо санкцій, запропонованого групою Єрмака-Макфола. Під враженням злочинів росіян на Київщині цю рекомендацію взяли за основу своєї резолюції сенатори Річард Блюменталь (демократ) та Ліндсі Грем (республіканець). Після схвалення Комітету із зовнішніх відносин Сенат одностайно її підтримав, закликавши держсекретаря США Ентоні Блінкена закріпити за Росією статус ДСТ. Резолюція не є обов'язковою для виконання, та Конгрес неодноразово давав зрозуміти, що може обійти спротив Держдепу, якщо вважатиме це доцільним. І в липні члени Палати представників Тед Лью, Джо Вілсон, Джаред Голден, Адам Кінзінгер і Том Малиновський представили двопартійний законопроект щодо визнання Росії спонсором тероризму. Спікер Палати Ненсі Пелосі прямо заявила, що цей крок "давно назрів". Ініціатива має сильну підтримку законодавців, тож у разі ухвалення Джо Байдену буде скрутно. Йому доведеться або ветувати закон і йти на відкритий конфлікт з Конгресом (який до виборів у листопаді лишається "своїм" – далі більшість прогнозовано отримають республіканці), або здатись, підписати – і…

І – що? Відповіді на це питання дають пояснення того, чому президент США не хоче робити такий крок.

Надання статусу ДСТ може слугувати потужним, швидким та багатостороннім санкційним механізмом. В ньому можна виділити п'ять принципових шарів.

Перший – репутаційний. Тут усе ясно: називання речей своїми іменами завжди ускладнює життя диктатурам. Тут одна річ – бойкотувати присутність Путіна на саміті в Брісбені чи Лаврова – на Балі. І зовсім інша – інструменталізувати їхню нерукоподаваність, забезпечити моральний тиск громадськості на компанії та осіб, які продовжують співпрацювати з російським режимом. У демократичних суспільствах репутація – це гроші, а зіпсута репутація – це втрачені гроші.

Другий – дипломатичний. Будь-які комунікації з ДСТ максимально формалізуються та перебувають перед дуже жорстким контролем.

Третій – власне санкційний. Якщо дуже просто, обрізаються всі можливості вести бізнес із державою, яка має цей статус. Торгівля, фінансові транзакції, включаючи перекази, операції з облігаціями та акціями, позики тощо, постачання технологій в тому чи іншому вигляді – повністю припиняються, спільні підприємства – закриваються. В порівнянні із уже впровадженими санкціями проти РФ це набагато потужніший інструмент: він, звісно, не веде до "випилювання" держави-спонсора тероризму з глобальної економіки, але кратно підвищує її розходи на протидію ізоляції: неможливість вільної торгівлі ключовими експортними товарами обертається звуженням ринків збуту, недоотриманими прибутками та істотним витратами на послуги посередників. Тим більше що внесення до чорного списку FATF, на відміну від часткового відключення від SWIFT, поширюється на всю банківську систему РФ, відрізаючи її не лише від Заходу, але й від китайських, арабських та африканських контрагентів.

Четвертий – судовий. Статус ДСТ знімає імунітет іноземної держави та її офіційних представників перед цивільними позовами. Тобто американські суди зможуть приймати до розгляду справи щодо компенсацій за матеріальну та фізичну шкоду, завдану діями ЗС РФ, урядовців та пов'язаних із Росією угруповань. Серед іншого, це передбачає можливість арешту державних активів Росії за кордоном, включаючи дипломатичні.

Нарешті, п'ятий – безпековий. Громадяни ДСТ підлягають посиленому моніторингу під час подорожей за кордон, а на їхню комерційну діяльність та покупки – зокрема, закордонної нерухомості – накладаються серйозні обмеження. Для банківських установ та страхових компаній вони є людьми з групи ризику.

Ніде правди діти, з нашої точки зору все це виглядає чудесно. Проте, як і всі санкційні механізми, статус ДСТ є двосічною зброєю. Почати можна з того, що в США нині заморожено російських активів на приблизно $30 млрд. Поки що їхня подальша доля пов'язується з Україною – Київ не без успіху лобіює їх стягнення на потреби повоєнної відбудови країни. Але статус ДСТ для РФ призведе до збільшення числа претендентів на ці кошти. Втім, Байдена це навряд чи аж так сильно турбує.

Тут куди важливіше те, що статус ДСТ вкрай складно заморозити, не кажучи вже про скасування. На дипломатичному рівні це означає неможливість будь-яких спільних ініціатив чи проектів. З огляду на те, що Росія все ще є членом Радбезу ООН, а також учасником маси чутливих для інтересів США міжнародних форматів, включаючи, приміром, боротьбу з міжнародним тероризмом, переговори щодо іранської ядерної програми, угоди про нерозповсюдження ядерних та ракетних технологій (хай би й "злегка" порушуваних), тут є про що думати. Більше того, це позбавляє США можливості дипломатичного маневру, включаючи неформальні контакти та рамкові угоди – зокрема й щодо подальшої долі України (тішачись, поставте себе на місце президента Сполучених Штатів).

Не менш важливим є й те, що впровадження статусу ДСТ запускає комплексні механізми вторинних санкцій проти її контрагентів. З огляду на масштаби економічних зв'язків РФ із країнами Африки та Азії – насамперед, Індії, Китаю, Саудівської Аравії – Вашингтон опиниться перед вкрай важким вибором: йти на загострення стосунків із цими державами або змиритися з розмиванням інструментарію санкцій. Перше – особливо на китайському напрямі – може призвести до реальної конфронтації. Врешті решт, саме взаємна економічна залежність КНР та США є запорукою того, що тайванське питання лишається сюжетом для геополітичних вистав, а не приводом для війни. Друге стане черговим кроком до зламу нинішньої системи міжнародних відносин та тріумфу права сили над силою права. Нездатність економічно карати глобальних важковаговиків за зв'язки з Росією рано чи пізно призведе й до розколу в лавах санкційної коаліції, це теж треба враховувати.

Нарешті, буде розірвано всі комунікації між міністерствами оборони та збройними силами США й РФ. Звісно, на такий випадок все одно передбачено певний перелік так званих rules of engagement, як це було в Сирії. Та одна річ – військова присутність у третій країні, де йде (за безпосередньої зовнішньої участі) локальна громадянська війна, й зовсім інша – інциденти стратегічного рівня. Приміром, зграя диких гусей, чий переліт над північною Атлантикою для радарів виглядав як виліт ескадрильї стратегічних бомбардувальників – і призводив до бойової тривоги. Звісно, відтоді системи розвідки та спостереження сильно вдосконалились, та ризикувати Білий дім не хоче. Тим більше, що останніми роками Росія в міжнародних відносинах послідовно використовує два підходи: шантаж і підвищення ставок. І які б протоколи не були в американських військових, для танго потрібні двоє. А Москва ще в липні заявляла, що набувши статусу ДСТ, припинить будь-які комунікації з Вашингтоном на військовому рівні. Так, Кремль успішно опанував Ніксонову "стратегію божевільного", але замішаний на пропаганді російський блеф може вийти з-під контролю. Простіше кажучи, парадигми "ми в рай, а вони просто здохнуть" і "ядерний попіл" лишають простір для невігластва й фанатизму, і дії російських військ на ЧАЕС та ЗАЕС змушують серйозно ставитись до такої можливості.

Ну і останнє. За повідомленнями західних ЗМІ, Росія закуповує в КНДР значну кількість снарядів та артсистем. Раніше вона уклала з Іраном контракт на придбання безпілотників, зокрема ударних. Обидві країни перебувають у статусі ДСТ багато років – і способи змусити їх відмовитись від цих угод поза межами відмови від нього виглядають досить примарно. Якщо, опинившись у їхньому статусі, Росія наважиться передати умовній Аль-Каїді пару кіло урану для створення брудної бомби (а сценарій із крадіжкою в РФ радіоактивних матеріалів із цією метою оцінювався як імовірний ще на початку 2000-х), вона отримає куди потужніший інструмент шантажу, аніж північнокорейський мільйон снарядів проти України.

Звісно, я не стверджую, що все так і буде. Але тут окреслено ті різного ступеня ймовірності загрози, на які Байдену доводиться зважати.