Декоративна країна. Чому протести у Вірменії нагадують бунт Буратін
Отже, протести в Єревані очікувано увійшли в пат. Серж Саргсян пішов з поста прем'єра. Лідер протестів Нікол Пашинян набрав у парламенті 45 голосів при мінімально необхідних 53 і на посаду прем'єра не пройшов. Проти Пашиняна голосували 55 депутатів від правлячої Республіканської партії, яку очолює Саргсян.
Останні новини з Єревана
Протестувальники продовжують тусуватися на вулицях, перекриваючи то залізницю, то рух в Єревані, то дорогу в аеропорт Звартноц, і погрожуючи загальним страйком, але це нікого і ніяк не схвилювало. Причина проста: у Вірменії немає нічого такого - ні транспортного хаба, ні виробничого підприємства, ні чого-небудь ще, здатного своїм дією чи бездіяльністю впливати на навколишній світ.
Проблеми ж вірменів, що живуть у Вірменії, тим більше ті, які вони створюють собі самі, в ході розборок один з одним, нікого за її межами не хвилюють. Нікого, включаючи вірменську діаспору, населення якої перевищує населення самій Вірменії як мінімум втричі. Іншими словами, країна виключно декоративна - і революція вийшла такою ж: найбільше вона нагадує бунт ляльок в театрі Карабаса-Барабаса.
Заклики Буратіно-Пашиняна до "тотальної страйку" і наступне "перекриття вулиць, метро, аеропорту, міждержавних і міжобласних трас і взагалі всього, що можна перекрити" не вплинули взагалі ні на що. Зате Пашинян, відчувши, що трохи перегнув палицю, закликав не зупиняти все ж роботу аеропорту Звартноц. Якщо хто не зрозумів, чому він здав назад, - пояснюю. Єдиним підприємством у Вірменії, що мають реальну цінність, є російська база в Гюмрі. Звартноц забезпечує її зв'язок із зовнішнім світом. Якщо робота бази буде порушена, звідти вилетять ввічливі, але сердиті шершні і сильно покусають всіх, хто буде їй заважати, причому не стануть дивитися хто тут Пашинян, хто Саргсян, а хто просто проходив повз. Поки роботі бази не заважають, її командуванню плювати, що відбувається в Єревані. Їм що Пашинян, що Саргсян, що Акопян або Мкртчян - все одно. Що стосується протистояння ляльок на чолі з Буратіно і Карабаса-Барабаса; сиріч Пашиняна з його протестуючими і парламенту з більшістю Республіканської партії, то тут теж є нюанс. Саме за цей парламент і саме в такому його складі вірмени, все ще живуть у Вірменії, проголосували на виборах 2 квітня 2017 р., трохи більше року тому. Проголосували, зауважте, цілком добровільно, зовсім не під дулами автоматів. А значить, наш умовний Карабас-Барабас має, як не крути, отриманий в ході виборів народний мандат довіри. А за Пашиняном варто тільки купка вуличних горлопанів, які можуть бовтатися по Єревану, в той час як пристойні люди зайняті на роботі.
І ось Республіканська партія, усвідомлюючи свою відповідальність перед виборцями, перекрила Пашиняну шлях у парламент. При цьому, вона - будучи, знову ж таки, відповідальною політичною силою, - не просто вперлася, ігноруючи вуличні протести, а, навпаки, зайняла конструктивну позицію і активно шукає компроміс. Саргсян викликав бурю протестів - і його з прем'єрів прибрали. А популіста Пашиняна, хоч і змінив камуфляжну футболку на костюм з краваткою, в прем'єри не пускають, бо нічого йому там робити. Але при цьому парламентська більшість відкрито до переговорів і готове розглянути компромісні кандидатури.
Можлива така трактування подій? Цілком. Але що буде далі?
А далі буде глухий кут з видом на Арарат, оскільки жодних компромісних кандидатур у Вірменії немає.
Найближчі перспективи
Очевидно, що у Пашиняна немає плану "Б", і, схоже, взагалі не було ніякого плану. Лава запасних у нього відсутня як така. Ніякої третьої сили теж немає. Вірменія депресивна, її покидають всі активні та амбіційні. Вона потрібна лише як прапор діаспори - ось, дивіться, ми не перекотиполе, у нас є десь там свою державу!
Правда, держава таке маленьке, що гору для його герба довелося запозичити у Туреччині - на що турки тільки усміхнулися, оскільки оригінал Арарату при сприянні Радянській Росії все одно залишився в них. А от претензії на неабиякий шматок території, пред'явлені сусіднього Азербайджану, вже мали серйозні наслідки.
Звичайно, карабахська війна згуртувала вірмен всього світу - але для самої Вірменії вона стала фатальною. Співчувати далекій батьківщині - це одне. Підставити голову під кулі - зовсім інше. І, оскільки сприйняття Вірменії прапора як символу і вітрини в етнографічному музеї, а не як повноцінної країни, стало вже звичним для більшості вірмен, до причин від'їзду в діаспору додалося ще й бажання уникнути призову. Звичайно, деяке число патріотів, навпаки, приїхало з-за кордону, а хтось і у Вірменії був охоплений патріотичним ентузіазмом, але цих ентузіастів здебільшого вже давно перемололи. Війні чверть століття - який вже тут ентузіазм. Втім, війна була лише ланкою у довгому ланцюгу подій, породженої дивовижним даром вірмен псувати відносини з усіма сусідами відразу. Одних лише грузинів вони терплять поряд з собою без яскраво вираженої ворожості, хоча і з прихованим роздратуванням, ледь утримуваний під спудом.
Ця нетерпимість, прищеплена, як ми побачимо, з боку, і загнала Вірменії у нинішній стан де-факто ізоляції, коли єдиним реально працюючим і потрібним для підтримки держави на плаву підприємством, притому незалежно від того, хто в даний момент перебуває при владі, опинилася російська військова база. А єдиним сенсом існування цієї держави - задоволення самолюбства діаспори і роль проросійської занози, тримає в запаленому стані весь регіон.
У такій ситуації вірменська діаспора в Росії закономірно стала виступати в ролі "ліврейних вірмен" - вірних слуг кремлівського режиму. Правда, на відміну від героїв пісні Галича про марність шиття ливрей, декому з цих слуг вдалося прорватися високо, власним прикладом заперечивши твердження про те, що, мовляв, "все одно тобі не бути камергером".
Історичні корені ситуації у Вірменії
Як Вірменія дійшла до цього глухого кута? Власне, ніяк не дійшла, а була спочатку створена такий. В 1828 році, коли Росія в ході війни віджала у Ірану (тоді Персії) Східну Вірменію, вірмени становили там лише п'яту частину населення. Росія організувала завезення на завойовані території вірмен з Ірану та Туреччини, зокрема, із Західної Вірменії. Куди при цьому поділося 80% неармянского населення, російські історики воліють мовчати. Але здогадатися можна, особливо якщо згадати про те, що сучасна Вірменія - одна з найбільш моноэтничных країн у світі. Ця етнічна чистка, що відбулася після приєднання Східної Вірменії до Росії, стала, російської та вірменської версіями, "основою для нового вірменського культурного ренесансу". І, як неважко здогадатися, анітрохи не поліпшила відносини до вірмен з боку їхніх сусідів.
Бачачи, що Росія збирає у них на кордоні натовп ввічливих вірмен, Османська імперія надала своїм вірменам, які проживали в Західній Вірменії, перебувала тоді на її території, деяку автономію. Національна конституція, прийнята вірменським Національним зборами Константинополя у травні 1860 р. і затверджена Високою Портою у березні 1863 р. під назвою "Положення про вірменської нації", стала компромісом між Стамбулом і потенційно бунтівною провінцією. Але Росія продовжувала тягти вірменське ковдру на себе. Після російсько-турецької війни 1877-1878 рр., в якій брали активну участь російські вірмени, влади Порти стали бачити в вірмен п'яту колону Росії, що було, втім, не позбавлене підстав. Самих вірменів при цьому наполегливо русифікували: Олександр III та Микола II послідовно закривали вірменські школи, бібліотеки і газети, а в 1903 році було конфісковано майно Вірменської церкви. Але одночасно Росія використовувала вірмен, що залишилися в Туреччині, як інструмент дестабілізації. А на території Західної Вірменії, які були захоплені в ході війни 1877-78 рр.., Росія за тим же сценарієм, який реалізувала у Східній Вірменії після війни з Персією, інтенсивно заселяла вірмен з інших регіонів, витісняючи мусульманське населення. Все це, разом узяте, викликало до вірменам ще більшу неприязнь.
У підсумку вірмен в Туреччині різали і грабували, в принципі, при кожному зручному випадку, а в 1894-1896, і особливо в 1915-23 рр. робили це масово. Але передумови для цієї різанини - у всякому разі - для її масових спалахів, були створені російською політикою.
Таким чином, приєднання Вірменії до Росії має дуже давню історію. Вірменію і свідомо конструювали як інструмент російського впливу в Закавказзі. У самих же вірмен, що проживають в ній, Росія бачила і бачить лише витратний матеріал.
Можливий вихід? Очевидно, що набуття вірменським державою реального сенсу існування натомість його нинішньої чисто декоративної ролі можливе лише за умови поліпшення відносин з сусідами. В першу чергу з Туреччиною і Азербайджаном. Але для цього потрібен був би по-справжньому сильний, харизматичний і готовий до ризику лідер, здатний змусити населення Вірменії, а також і діаспору, що ще складніше, оскільки над нею не капає, переступити через багатовікові образи і уражене національне самолюбство. Потрібні як мінімум компроміс по Карабаху, відмова від політизації теми геноциду вірмен 1915-23 рр. у відносинах з Туреччиною. Щось, хоча б віддалено нагадує формулу "Прощаємо і просимо вибачення", з якої можна, принаймні, почати шукати порозуміння. Справедливість або несправедливість таких кроків можуть, звичайно, бути предметом дискусій, але не мають значення. Ці кроки - плата за вихід з ізоляції і отримання шансу віддалитися від безнадійної Росії, яка в цій ситуації не обговорюється.
Але для вірменського суспільства ця плата, як і раніше, надто висока - а Росія робить все, щоб старі образи не вщухали. Як наслідок, виходу з глухого кута не видно. А значить, і кандидатура нового прем'єра Вірменії не має принципового значення. Хто б не сів у прем'єрське крісло, вузький коридор можливостей не залишить йому простору для маневру.
