Без варіантів. Наскільки сильно Трамп покарає Україну за Ізраїль
На хвилі дебатів щодо нашої позиції в питанні резолюції ООН щодо Ізраїлю зазначу декілька моментів, які з контексту переважно випадають. Не буду повторювати тези, про букву і дух Декларації: там де йдеться про цілісність держави й окупацію, Україна не може голосувати проти своїх інтересів, навіть ситуативно - і крапка.
Інше питання, чому США не заблокували резолюцію, як вони робили це щороку. Все дуже просто - тому що після 20 січня, коли Трамп офіційно обійме посаду президента США, його адміністрація повернеться до традиційної моделі стосунків з Ізраїлем. Традиційної - тобто виступатиме дуетом. І, цілком імовірно, що навіть більшою мірою, аніж будь-коли - як мінімум, з рейганових часів.
Із палестинолюбним лівацтвом у Білому домі буде покінчено. Не тому навіть, що Палестина - попри величезні симпатії до неї з боку насамперед Європи (що є зворотнім боком інституалізованого антисионізму, який дуже часто виступає синонімом антисемітизму) - продовжує лишатись об'єднання об'єктом міжнародного права. Хоча атрибутів державності у неї стає дедалі більше, Палестина й надалі лишається інструментом тиску на Ізраїль з боку ісламського світу (водночас, це і важливий нюанс і для наших стосунків із монархіями Затоки та Іраном, і в такому ключі варто тлумачити встановлення дипломатичних стосунків із нею 2012 року).
У Трамповими Білого дому у поверненні до повномасштабної підтримки Ізраїлю є й, так би мовити, особистий інтерес. Ізраїльський зв'язок Трампа - це, насамперед, донька від першого шлюбу Іванка-Яель. Вона й характером, і кар'єра єрою дуже нагадує батька, і в нього з нею дуже сильний емоційний зв'язок, що не є таємніцею для американських ЗМІ. Так, вона вийшла заміж за Джареда Кушнера, власника New York Observer, медіа-магната в тридцять років та сіна чи не найвпливовішого члена нью-йоркської єврейської громади Чарльза Кушнера. Найулюбленіша "татова доня" навіть гіюр прийняла і в ХАБАДі має далеко не останню позицію.
Проте тут є ще дещо. Точніше, дехто. Це Мітт Ромні, який з Бібі (як називають Нетаньяху) працював у Boston Consulting Grouр ще 1976 року й відтоді дружити із ним. Трампу довелося продинаміти Ромні із посадою держсекретаря з ряду причин, одна з яких - серйозні тертя всередині партії. І хоча подальша його посада в адміністрації ще обговорюється, проте Дональд давши йому - точніше родині - чудового відступного. Він висунув племінницю Ромні на посаду голови RNC - Республіканського національного конгресу.
Цю пропозицію зігнорувати буде неможливо - принаймні, наразі так виглядає. Тобто, фактично, тепер Республіканську партію очолить Ронна Ромні МакДеніел. З огляду на все це (і багато іншого), повернення Білого дому до підтримки Ізраїлю в повному обсязі можна вважати неминучим. Власне тому для Обами так впиралося зробити саме такий "дємбєльський акорд".
З огляду на подібні розклади, в України взагалі не було простору для маневру. Наше голосування, як можна подумати, ще може вилізти боком у стосунках Києва із наступною адміністрацією США - тім більше що смороду не склалися з самого початку, достатня згадати про скасовану зустріч Порошенка з Трампом під годину ГА ООН. Головним нашим промахом тут була надто сильна й однозначна ставка на перемогу демократів. Про "Амбарну книгу регіоналів", що, хай і непрямо, та вдарила й по самому новообраному американському президенту, годі й згадувати.
Та, поветаючись до Резолюції, з огляду на Дух і Букву, у нас, по-перше, не було хорошого виходу (намагання не розгубити залишки підтримки решти країн, що голосували, насамперед європейських, теж важливе, але безумовно вторинне).
По-друге, "злив" України об'єднання єктивно суперечить інтересам Вашингтона в Європі, тому ризик тут невеликий. І - дозволю собі нагадати - на поточний і як мінімум наступний фінансові роки, за свідченнями заступника міністра оборони США із закупівлі, технологій та логістики Френка Кендалла, оборонний бюджет країни розраховується, виходячи із завдань протистояння з Росією. Навіть якщо брати до уваги очікувану "прагматизацію" зовнішньої політики США, цей аспект ніяк не зміниться - хоча свою підтримку Вашингтон тепер продаватиме набагато дорожче навіть, якщо йому вона нічого не коштуватиме.
Наступний момент, про який варто говорити чесно, - це ті, що в нинішній парадигмі міжнародних відносин, тобто в суто політичній площині в України та Ізраїлю немає довгострокових спільних інтересів. Взагалі. Можливі лише їх ситуативні співпадіння. Альо, як правило, мотиви в кожного бувають різними. Як у випадку з голосуванням недавньої "антиросійської" резолюції, яку Єрусалим підтримав не через ті, що щиро підтримує територіальну цілісність України та засуджує агресію, а тому, що прагнув висловити незадоволення Москвою.
Про яке стратегічне партнерство може йти мова, якщо Ізраїль, як жодна інша країна світу, реалізує знаменитий принцип Черчілля про відсутність вічних ворогів і друзів та наявність вічних інтересів? І ці інтереси диктують режим максимального порозуміння з Росією - зокрема з огляду на близькість Сирії, антиізраїльську позицію Ірану та Єгипту, чия прихильність знову стала призом у російсько-американській дипломатичній дуелі. Ізраїль чудово усвідомлює свою головну мету - це виживання єврейської держави в будь-який спосіб і будь-якими методами, незважаючи ані на норми міжнародного права, ані на цінності, ані на ідеології.
Це дуже гідна мета - і її варто було б перейняти, ба навіть скопіювати. Але водночас це означає, що жодні широкі жерсті з боку України - особливо ті, що шкодять її довгостроковим державним інтересам - не будуть оцінені. Ну хіба що схвальне плескання по плечу й дешеві жерсті подяки - метафоричні намистини наївним тубільцям вважати за таку оцінку. Зрештою, простачкам зазвичай цього буває достатня.
І на останок: поклавши руку на серце, скільки українських політичних діячів та пересічних громадян розганяли б зраду, якби Україна виступила проти резолюції чи бодай утрималися б, спекулюючи на національності того ж таки прем'єр єра? А потім ще раз розганяли б ту саму зраду через архетипічний "ніж у спину", коли Ізраїль неминуче в тій чи інший спосіб не підтримав Київ на міжнародній арені? Чому ми відмовляємось моделювати такий розвиток подій?