Що говорити, коли говорити нічого. Навіщо Путіну і Порошенко звана вечеря в Берліні
Отже, російські спойлери в особі помічника президента РФ Юрія Ушакова і посла у Франції Олександра Орлова вряди-годи не брехали: "нормандський" вечеря у Ангели Меркель таки відбудеться в середу, 19 жовтня. Банкова про це заявила прямо, відповідні підтвердження прийшли і від речника уряду ФРН Стеффена Сейберта, і з Єлисейського палацу.
При цьому не можна пройти повз того цікавого факту, що ситуація за лічені дні змінилася на діаметрально протилежну. Москва запустила новина про майбутню зустріч четвірки на тлі відмови Франсуа Олланда шанувати свого російського колегу в Парижі (що позбавило сенсу візит Путіна до Франції і призвело до його скасування).
Мета цього вкидання була очевидна: пом'якшити пов'язаний з демаршем французького президента негатив в інформаційному полі і зв'язані з ним іміджеві втрати - перш за все, для внутрішньої аудиторії. Тоді ж Київ вибухнув поруч жорстких заяв - з аналогічною, загалом, метою порятунку власного реноме - які зводилися до тези про те, що сенсу зустрічатися без конкретних перспектив немає. Іронія полягає в тому, що контекстуально ця теза є переспівом серпневих ще речівок Кремля "що говорити, коли говорити нічого?" (ЧГКГН).
Після зриву візиту "першої особи" в Париж до ЧГКГН очікувано повернулася і сама Росія. Аж до початку поточного тижня тамтешні ЗМІ розганяли слова Путіна про відсутність умов для зустрічі в нормандському форматі, а його прес-секретар Дмитро Пєсков аж до обіду вівторка просторікував про мінімальні шанси проведення такої зустрічі.
Що ж, тепер, очевидно, теми для розмов з'явилися - це, як мінімум, повинна вказувати вчорашня телефонна конференція між Порошенком, Меркель і Олланд. Та й Кремль раптом увімкнув задню передачу. Більш того, той же Пісків натякнув на можливість зустрічей у двосторонньому форматі - регламентом, втім, непередбачених.
Резонно запитати - що сталося? За участю Путіна все більш-менш ясно: в його відсутність вечеря у Меркель має деякі шанси перетворитися на подобу Тегерана-43. Не дуже високі, але більш ніж достатні, щоб ними не нехтувати.
Зрештою, нинішні розклади - "особиста" сварка Парижу з Москвою за діяльної участі останньої в сирійській бійні, а також колективне європейське обурення останніх тижнів (викликане і варварськими бомбардуваннями Алеппо, і доповіддю по МН17, і черговою спробою воскресіння "Турецького потоку", і представленим доповіддю ОБСЄ про безпосередній участі РФ у війні на Донбасі) - все це робить відсутність Путіна за столом переговорів більш ніж небажаними для Кремля. Кілька годин словесних поєдинків з вельми вірогідною нульовою сумою краще, ніж роль хлопчика для биття, хоч би й огрызающегося.
Тут, до речі, можна пошукати і відповіді на питання: чому, незважаючи на демонстрацію намірів ввести чергову хвилю санкцій проти РФ, Євросоюз від реалізації цих намірів утримується. Об'єктивно бажання поглиблювати конфронтацію з Москвою у європейців немає: їх гра на загострення - це лише реакція на її дії, причому реакція вимушена. На чільне місце, як і раніше ставиться діалог і пошук компромісів. Так ось, якщо б рішення про посилення тиску на Москву паче наші сподівання були прийняті напередодні - Путін напевно б відмовився трапезувати у Меркель. У той же час, тепер його приїзд в Берлін виразно переводить посилення санкцій з області неминучого в область ймовірного. Хоча, може бути, і ненадовго: 20-21 жовтня у Брюсселі відбудеться засідання Європейської Ради, одним з ключових питань порядку денного якого буде стратегія відносин з Росією.
Що до нас - частково ситуація аналогічна: відмова від спілкування - шлях до ескалації, а ескалація європейців не лише дратує, але й лякає. А те, що лякає Європу, як правило, досить скоро позбавляється її симпатії. Тут, правда, варто відзначити, що заради "нормандського" вечері Петру Порошенку довелося відмінити зустрічі з лідерами Євросоюзу і Єврокомісії Дональдом Туском і Жан-Клодом Юнкером, з якими планувалося обговорити той же набір проблем плюс перспективи ратифікації договору про ЗВТ і безвиза для українців.
З точки зору здорового глузду ситуація може виглядати абсурдно: компроміс завідомо неможливий, так що обговорювати, начебто, й справді нічого. Київ не піде на запуск політичних процесів під дулами автоматів, Москва ж не віддасть контроль над кордоном і не виведе війська, поки він цього не зробить.
Більше того, триває зачистка "новоросійської вольниці" вказує на триваюче будівництво чітко иерархизованной організації керуючих і військових структур з жорстким підпорядкуванням Москві. Таким чином, до речі, навіть якби раптом Кремль пішов на формальне слідування Мінським домовленостями, його підпільна армія з Донбасу нікуди не дінеться. І прийняти ОРДЛО без масштабної фільтрації (не тільки люстрації) для України - все одно, що засунути голову в петлю. Втім, навіть замовчування таких нюансів не змінює того факту, що Нормандський формат - один з фронтів позиційної війни. Війни на виснаження - у всіх сенсах: військовому, економічному, політичному. Війна нервів. ЧГКГН.
І тут ми підходимо до принципового моменту: позиції ворогів - Росії і України суперечать позиції модераторів - Франції та Німеччини. Європейці з усією очевидністю задовольняться будь відмінним від нульового результатом. Києву ж і Кремлю важливо демонструвати готовність до пошуків рішення, в тому числі, йдучи на незначні поступки - адже ця демонстрація, по суті, дозволяє економити ресурси обом сторонам. Тим більше що привід відрапортувати про прогрес вже з'явився: після десятимісячного перерви зустріч в Нормандському форматі таки відбудеться.
