Діагноз замість вироку. Як Путін відроджує каральну психіатрію КДБ
Мова йде про використання психіатрії в політичних цілях. Виявляється, ця давня традиція КДБ знаходить широке застосування і сьогодні.
За визначенням психіатра, президента Асоціації психіатрів України, колишнього дисидента і політв'язня Семена Глузмана, хоча ця практика спостерігалася вже в кінці ХІХ століття в царській Росії, зловживання психіатрією в політичних цілях стали систематичними в СРСР в 30-50-х роках ХХ століття, а в 1960-му психіатрія стала одним з головних інструментів репресій в Радянському Союзі. Вона використовувалася як знаряддя для усунення політичних опонентів або дисидентів — людей, які відкрито висловлювали погляди, що суперечать офіційно декларованим догмам. Оголошення неугодних людей несамовитими дозволяло без залучення уваги світової громадськості і пов'язаного з цим шуму ізолювати їх у психіатричних лікарнях.
Люди, яких примусово лікували в психіатричних клініках, були здоровими, і за фактом, і за всіма міжнародно прийнятим нормам медицини і психіатрії. АЛЕ не в СРСР. Тут затвердили власні критерії психічного здоров'я людей, і знайшли дуже зручний діагноз – уповільнена шизофренія.
Розпливчасті діагностичні критерії, відсутність стандартів діагностики і дія в СРСР власної класифікації форм шизофренії дозволяли укладати в рамки хвороби індивідуальні особистісні прояви і визнавати душевнохворими практично здорових людей.
Лікарі захопилися цим діагнозом, а держава використовувала його в цілях політичних репресій.
Примусові заходи медичного характеру в СРСР офіційно регулювалося статтями Кримінального кодексу.
Але існував і інший варіант розвитку подій — госпіталізація без порушення кримінальної справив рамках медичних нормативних положень, які фактично легітимізували позасудове позбавлення волі і насильство над здоров'ям людей по свавіллю влади. У того, що госпіталізується людини не було права на захист, користування послугами адвоката і періодичний перегляд рішень про недобровільної госпіталізації.
Отже, в рамках концепції вялотекущей шизофренії будь-яке відхилення від норми (за оцінкою лікаря) можна розглядати як шизофренію.
При цьому критеріям шизофренії, прийнятим на Заході, цей діагноз не відповідав: пацієнти, яким був виставлений діагноз "уповільнена шизофренія" представниками московської школи психіатрії, не розглядалися як шизофреніки психіатрами в західних країнах на підставі прийнятих там критеріїв.
Крім цього,прихильники інших напрямів в радянській психіатрії (головним чином, представники київської і ленінградської шкіл) тривалий час рішуче виступали проти концепції Снежневського, якою користувалися в Москві, і пов'язаної з цією концепцією гіпердіагностики шизофренії; впродовж 1950-60-х років представники ленінградської школи психіатрії відмовлялися визнавати шизофреніками дисидентів, яким був виставлений діагноз вялотекущей шизофренії в Москві.
У той же час у зв'язку з характером політичного життя в Радянському Союзі і соціальними стереотипами, сформованими цим життям, будь-якого роду незгоду з владою чи просто спроба протистояти чого-небудь, в цій країні дійсно здавалося дивним, і ця дивина в деяких випадках стала кваліфікуватися як шизофренія.
Це дуже зручне становище особливо застосовувалося в тих випадках, коли будь-які законні підстави для арешту були відсутні, або ж коли влада прагнули уникнути судового процесу, який міг би привернути увагу громадськості.
Як, наприклад, в одному широко відомому випадку. Отже, 25 серпня 1968 року, 7 російських інтелектуалів взяли участь у сидячої акції протесту на Красній площі, виступаючи проти втручання СРСР і введення радянської армії в Чехословаччину кількома днями раніше. Під час розгону цієї маленької демонстрації, співробітники КДБ вибили всі передні зуби Віктору Файнбергу. Через суспільний резонанс судовий процес проти інакомислячих отримав великий розголос. Не бажаючи допустити, щоб потерпілий Файнберг продемонстрував жорстокість КДБ, до суду його не довели, замість цього відправили на насильницьке психіатричне лікування. В її діагнозі немає жодних згадок про протест, замість цього він описується як неспокійна особистість, підтвердженням чого наводиться той факт, що пацієнт читає книги англійською мовою.
Багато випадків госпіталізації політичних в'язнів були добре задокументовані. Зокрема, такого роду репресій зазнали активісти-правозахисники, представники національних рухів, громадяни, які прагнули до еміграції, релігійні інакодумці, учасники неофіційних груп, що намагалися відстоювати свої трудові права.
У документах Московської Гельсінкської групи відзначалося наступне:
"Приблизно 12 чоловік в день міліція направляє черговим психіатрів тільки з приймальні Верховної Ради СРСР; крім того, ще 2-3 людини з тих, хто намагався пройти в посольство; крім того, невизначене число з інших місць присутності, а також — прямо з вулиці. З них приблизно половина — госпіталізується".
Двічі в рік люди, що перебувають на психіатричному обліку, недобровільно госпитализировались в психіатричні стаціонари не за медичними показаннями, а за вказівками чиновників. За два тижні до великих радянських свят — 7 листопада і 1 травня — райкоми і міськкоми КПРС таємно направляли головлікарям психлікарень розпорядження на час госпіталізувати в психіатричні лікарні людей з непередбачуваною поведінкою (в тому числі інакомислячих і багатьох віруючих), щоб забезпечити громадський порядок під час свят. Під час партійних з'їздів, візитів зарубіжних державних діячів багато дисиденти поміщалися в психіатричні лікарні загального типу на 1-2 тижні або місяць.
І все це мало одну мету, як говорилося в їх документах,— очищення від будь-якого, хто міг би зруйнувати гарний, але все ж тендітний образ гармонійного соціалістичного суспільства.
Складно надати якісь конкретні цифри щодо кількості жертв цих "психологічних репресій". Зважаючи на те, що характер влади в Росії після розпаду СРСР принципово не змінився, ніяких грунтовних досліджень цієї теми на місці, тобто в Росії, не проводилося.
Розглянемо детальніше один із найяскравіших випадків.У 1971 році молодий психіатр з України Семен Глузман провів заочну судово-психіатричну експертизу в справі генерала Петра Григоренка, учасника дисидентського руху, правозахисника, засновника Української Гельсінської групи.
Експертиза доводила неправомірність діагнозу, виставленого представниками офіційної психіатрії. Результати експертизи були опубліковані в самвидаві, після чого Глузман отримав сім років таборів суворого режиму і чотири роки заслання.
Розширена комісія за участю відомих психіатрів, невролога та нейропсихолога, що включає президента Американської психіатричної асоціації професора Алана Стоуна, довго розмовляла з П. Григоренко і не виявила у нього ніяких ознак психічного розладу ні на момент обстеження, ні в минулому.Не було знайдено жодних параноїдних симптомів навіть у слабкій формі. Ці висновки були підтверджені дослідженнями біометричної лабораторії Інституту психіатрії штату Нью-Йорк, що проводилися незалежно на матеріалі вивчення всіх бесід з Григоренко, записаних на відеомагнітофон.
Варто також відзначити, що ще у 1969 році після арешту П. Р. Григоренко в Ташкенті комісія місцевих лікарів під керівництвом професора Ф. Ф. Детенгофа прийшла до висновку, що пацієнт ознак психічного захворювання не виявляв ні в той момент, ні в період вчинення інкримінованих йому злочинів. Незважаючи на це, Григоренко перевезли в Москву, де визнали неосудним: "страждає психічним захворюванням у формі патологічного (паранойяльного розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, що виникли в особистості з психопатичними рисами характеру і початковими явищами атеросклерозу судин головного мозку".
Політичні зловживання психіатрією в СРСР отримали засудження світовою психіатричним спільнотою, що призвело до виходу Всесоюзного наукового товариства невропатологів і психіатрів з Всесвітньої психіатричної асоціації у 1983 році.
Систематичне використання психіатрії в політичних цілях в СРСР припинилося в кінці 1980-х років, але на початку ХХІ століття в Росії ця практика набирає нових обертів.
Режим президента Володимира Путіна не соромиться повертатися до минулих традицій і, на жаль, досить успішно використовує їх проти неугодних режиму осіб.
Розглянемо кілька прикладів.
Михайло Косенко, один з тих, кого заарештували в травні 2012 року під час мітингу на Болотній площі в Москві, який проходив проти інавгурації Володимира Путіна на посаду президента на третій термін. Суть звинувачення — "завдав не менше одного удару рукою і одного удару ногою по тілу поліцейського".
І хоча один з омонівців, які виступали в суді як потерпілих, Олександр Казьмін визнав, що не бачив і не пам'ятає Косенко серед нападників на нього, проте два інших омонівці підтвердили версію слідства.
За твердженням адвоката Косенка Шухардіна, судове рішення виявилося невмотивованим: були проігноровані позиція захисту, показання свідків і відеоматеріали (на відеозаписі видно, що Косенко знаходився на значній відстані від потерпілого, і йому удари наносив інша людина).
Михайло Косенко був визнаний вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності— і йому було призначено примусове лікування в умовах закритого лікувального закладу загального типу.
Михайло — інвалід 2-ї групи по психічному захворюванню внаслідок травми, отриманої в армії. Лікарі психоневрологічного диспансеру, спостерігали його більше 10 років, оцінювали його як адекватного і нешкідливого для суспільства, проте судово-психіатрична експертиза, проведена в рамках кримінальної справи Інститутом ім. В. П. Сербської в серпні 2012 року, визнала Косенко неосудним.
У той же час фахівці Незалежної психіатричної асоціації Росії, провівши аналіз експертизи, визнали її сумнівною, в результаті чого 6 травня Комітет та активісти звернулися до Всесвітньої психіатричної асоціації з проханням провести незалежну психіатричну експертизу Михайла Косенко.
Amnesty International визнала Михайла Косенко в'язнем совісті, експерти і правозахисники порівнювали випадок Косенко з радянським досвідом використання психіатрії в політичних цілях.
Не можна не згадати Петра Павленского, художника, який протестував проти вторгнення Росії в Україну 2014 годупутем спалювання автомобільних шин на мосту в Санкт-Петербурзі. Його неодноразово обстежували психіатричні інститути, іноді затримували його на 3 тижні до з'ясування обставин, але врешті-решт змушені були визнати, що він психічно здоровий. У 2016 році Павленский понівечив себе на Червоній площі в знак протесту проти відновлення психіатричних методів для боротьби з інакомисленням.
Але найбільш резонансним в даний момент є справа Ільмі Умерова, заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу.
Історія почалася після окупації Росією Кримського півострова.У серпні 2014-го Умеров склав з себе повноваження голови Бахчисарайської РДА. Він не міг більше керувати районом, залишаючись українським держслужбовцям, а ставати російським – не збирався.
У січні 2015-го заарештували одного з найбільш близьких до Умерову кримськотатарських активістів – заступник голови Меджлісу Ахтема Чийгоза,який також керував Бахчисарайським районним меджлісом.
У квітні 2016-го підконтрольний Росії "Верховний суд Криму", легітимність якого не визнана у світі, назвав Меджліс кримських татар екстремістською організацією і заборонив його діяльність в Росії.
Ось що в цей день написав Ільмі Умеров: "Меджліс не "громадське об'єднання громадян", не "клуб за інтересами", а повноважний виборний представницький орган народу. Я не визнаю незаконний референдум 16 березня 2014 року! Я не визнаю юрисдикцію РФ в Криму! Вважаю нинішню владу в Криму окупаційною, а територію Криму — анексованої РФ із залученням військових формувань!"
Через місяць проти Умерова порушили кримінальну справу за ч. 2 ст. 280.1 Кримінального кодексу Росії - публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності РФ,за інтерв'ю телеканалу ATR, а саме за фразу "треба змусити Росію вийти з Криму і Донбасу".
Каральна психіатрія найчастіше застосовується тоді, коли інакомислячого не можуть репресувати на підставі закону.
11 серпня 2016 року Ільмі Умерова відвезли в кардіологію з підозрою на інфаркт – прямо з зали суду. А 18 серпня його перевели в республіканську психіатричну клініку в Сімферополі. Обвинувачення клопотало про примусової психіатричної експертизи Умерова, і суд це клопотання задовольнив. Так вже в Криму Росія вдалася до психіатричних репресій.
На думку видання "Лівий берег", авторитет Умерова і стан його здоров'я, мабуть, і стали причиною того, що Росія вирішила усунути його саме методами каральної психіатрії.
Офіційно Умерова звинувачують у заклику до дій, які загрожують територіальній цілісності РФ. Неофіційно ж його судять за те, що не мовчав.
Враховуючи реальність в Криму і ті процеси, які вже пройшли над політв'язнями, відсутність законних підстав не зможе зупинити кремлівську машину. Її може зупинити тільки світове співтовариство.
