• USD 26.9
  • EUR 31.9
  • GBP 37.5
Спецпроєкти

Арестович зізнався в інфантилізмі команди Зеленського. Як на Банковій косплеять Кучму

Київ не втомлюється шантажувати США і Європу своїм зближенням з Китаєм

Олексій Арестович/dialog.ua
Олексій Арестович/dialog.ua
Реклама на dsnews.ua

Банкова знайшла, як вона вважає, ефективний і ефектний спосіб реагувати на просування російських інтересів у Європі та США. Його гранично чітко і ясно описав спікер української делегації в ТКГ Олексій Арестович в ефірі телеканалу "Дім".

"Погані" європейці

Спосіб не новий, відразу зазначимо. Йдеться про багатовекторність як можливість, висловлюючись популярною, хоч і нелітературною мовою, "розводити світ на бабки".

Арестович, зокрема, вказав на відсутність дійсно консолідованої позиції країн Європейського союзу щодо російсько-німецького проекту "Північний потік-2". Його головним лобістом в Європі, як відомо, є уряд Ангели Меркель — та й безліч інших політичних сил ФРН (есдеки, ультраправі з АДГ і т.д.). Крім того, Берлін і Париж намагалися ініціювати зустріч лідерів ЄС з російським президентом Володимиром Путіним. І, звісно ж, Арестович натякнув і на рішення адміністрації Джо Байдена не впроваджувати санкції проти оператора СП-2 — компанії Nord Stream AG, зазначивши розкол всередині команди президента США, де, мовляв, є прихильники "нормалізації" відносин з Росією.

У цьому Банкова бачить натяк на можливість здачі українських інтересів і загрожує у відповідь змінити геополітичний вектор, інтенсифікувавши контакти й співпрацю зі Сходом. Хоч і не з Росією (принаймні поки що), але з Китаєм.

Таким чином, Арестович своїм інтервʼю ніби проводить межу — пояснює останні кроки Офісу президента й Кабміну на китайському напрямі, які виразно суперечать американській стратегії стримування Китаю, а саме: укладення інфраструктурного угоди з Пекіном (яке в довгостроковій перспективі загрожує для України неприємними наслідками) і телефонний дзвінок президента Володимира Зеленського голові КНР Сі Цзіньпіню.

Реклама на dsnews.ua

Що ж, в керівництві й істеблішменті європейських країн і в Сполучених Штатах справді існують особи, які хотіли б зниження градуса конфронтації з путінським режимом.

Представниками західноєвропейських державних і бізнес-структур рухають власні меркантильні інтереси, які полягають у відновленні тісних відносин з Росією, а точніше з її енергоресурсами. У Штатах же прагнуть перешкодити дедалі активнішому втягуванню РФ на орбіту Китаю, який визнано головним суперником США і буде таким залишатися ще, щонайменше, років пʼятнадцять. Вашингтону абсолютно невигідно те, що в Китаю на підтанцьовці буде настільки ненадійний і відверто агресивний гравець, яким є нинішня Росія.

Однак це не означає, що Банковій слід спрощувати власний світогляд до рівня "Або ви з нами, або ви проти нас". У Європі та США не існує консенсусу щодо готовності і прагнення грати в перезавантаження з Кремлем: по обидва боки Атлантики прекрасно розуміють, що собою являє режим Путіна, та й вся російська верхівка, яка сформувалася за останні двадцять років.

Нема в політиці чорного й білого. Особливо в геополітиці. Кожен з учасників процесу намагається маневрувати таким чином, щоб це відповідало інтересам його держави. Простіше кажучи (і це коментар до ранішого виступу Арестовича), канцлерка Німеччини не може зрадити інтереси України, оскільки відстоює інтереси Німеччини — так, як їх розуміє.

Інфантильна зовнішня політика

Офіційному ж Києву, чия сьогоднішня політика хаотична й непослідовна, за великим рахунком нема чого запропонувати навіть доброзичливо налаштованим партнерам і союзникам, незважаючи на економічний і оборонно-технічний потенціал.

Всі потенційні перспективні напрямки співпраці зводяться нанівець буксуючими реформами й незрозумілими для союзників рішеннями. Тому залишається хіба один аргумент: Україна — східний фронт східного флангу НАТО. Тому відносини заходять в глухий кут через взаємне розчарування сторін діями і намірами одне одного. Власне, це незмінна стигма відносин України як з Євросоюзом і його членами, так і з США.

Розчарування ж української сторони переважно не локалізовано. Воно поширюється на весь "колективний Захід", який як єдиний організм в міфології пострадянських країн протиставляється ворогу — Росії.

Але, повторимося, "колективного Заходу" в тому політичному розумінні, яке вкладається в цей термін в Україні (та й у Росії, що характерно), не існує. Захід — це сукупність держав і союзів, близьких культурно та історично. І навіть всередині цих союзів трапляються розбіжності.

Так от, в практичній політиці бажано позбутися цього мислевірусу й узяти до уваги, що "Колективного Заходу" не існує. Ця міфологема хороша для публіцистики і електоральних маніпуляцій — але не більше того. Єдиного Заходу немає. А Україна як частина Європи — є, і цей важкий тягар доведеться нести. Причому не тільки Києву, але і Брюсселю, і Парижу з Берліном.

Так, є, поза сумнівом, потужний пострадянський флер. Але навіть саме ставлення Москви або ж Мінська до України свідчить про її політико-ідеологічну інтеграцію до європейського простору. Тож протиставляти Україну Заходу — це все одно що плакати "роди меня обратно, мама!", Під мамою маючи на увазі Росію. Яка, до слова, зовсім не проти такого протиприродного повороту.

Аналогічно, в черговий раз косплеїти багатовекторність — без поправки на реалії, без чіткого розуміння цілей і ризиків — це теж відкат. Навіть якщо в цій схемі поки Росія відсутня, її повернення — лише питання часу.

"Оригінальна" багатовекторність Леоніда Кучми була грою в чомусь вимушеною і спрямованою на втечу з-під правиці Кремля. "Багатовекторність" Віктора Януковича була спробою захисту власної диктатури. Обмежена багатовекторність Петра Порошенка, який в 2017 р зустрічався з Сі для обговорення зміцнення співпраці між країнами, була повʼязана з прагненням диверсифікації — зокрема, безпекової.

Що собою являє багатовекторність Володимира Зеленського, що зароджується зараз, крім фрондерства і підготовки до чергового електорального циклу — неясно. Ясно лише, що спроби всидіти на безлічі стільців однією, зауважимо, дуже немічною в політичному сенсі пʼятою точкою досі призводили до дуже скромних і досить суперечливих результатів.

Лейтмотив руху нинішньої адміністрації в обійми до Китаю за своєю природою інфантильний. Він є спробою неприхованого шантажу ключового союзника — Сполучених Штатів. Якщо, мовляв, цей закордон нам не допоможе, то допоможе інший — власне, Арестович прямо озвучив цю тезу.

І це без оглядки на те, що і Пекін, і інші потенційні партнери, з якими Київ намагається нарощувати діалог, як і європейці, стурбовані насамперед дотриманням власних інтересів, але не захистом інтересів України.

Власне, для Китаю Україна сьогодні приваблива з низки причин.

Перша: після "консервації" режиму Олександра Лукашенка під егідою Кремля, суходільними дверима на європейський ринок для КНР стає Україна.

Друга: військово-технічні напрацювання України і її промисловість.

Третя: ринок землі.

З таким набором товарів Київ розкладає свою ятку на площі Тяньанмень, розраховуючи виторгувати серйозні інвестиції і торгові преференції.

Так куди простіше вести справи. Це вже тренд, в принципі. Шоразу, коли сусіди по цивілізації починають втомлювати Київ розмовами про реформи і політичну культуру, український уряд (будь-який, не тільки нинішній) береться шукати де-інде потенційних донорів, яких цікавлять послуги і лояльність, а не конкретні політичні, економічні та соціальні перетворення.

І щоразу геополітичний шпагат призводить до хворобливих травм пахової області: до пошкодження репутації, ослаблення позицій на зовнішньополітичній арені і погіршення відносин з партнерами. Причому і з тими, хто перебуває на Заході; і з тими, хто представляє Схід.

    Реклама на dsnews.ua