• USD 26.3
  • EUR 30.4
  • GBP 35.9
Спецпроєкти

Мистецтво легких торкань. Що порівнювали Ердоган і Путін на зустрічі в Сочі

Широкий порядок денний зустрічі поєднувався з украй низькою інформативністю. Головний підсумок переговорів — згода провадити переговори далі

Ердоган і Путін
Реджеп Ердоган і Володимир Путін під час зустрічі в офіційній резиденції президента Росії в Сочі / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Крім чудового епізоду з порівнянням рівня антитіл, писати рішуче немає про що. З антитіл і почнемо

Кремлівське тіло і Ердоганові антитіла

Нагадаю, що під час зустрічі з Реджепом Ердоганом в Сочі, що пройшла 29 вересня, Володимир Путін перервав заради неї двотижневу самоізоляцію, похвалився високим рівнем імунітету, повідомивши гостю, що його рівень антитіл "близько 15 або 16". Але Ердогана це не вразило. "Дуже низький, — відповів він. — Наприклад, у мене рівень антитіл перевищує 1000".

Відчувши непоступливість турка, Путін поспішив злізти з незручної теми. "Фахівці сказали мені, що у мене високий рівень, — сказав він. — Я провів цілий день з інфікованою людиною і не захворів". Після цього, обмінявшись думками про дієвість вакцин, причому Путін запропонував Ердогану пройти повторну вакцинацію за допомогою Sputnik V, від чого той чемно відмовився, сторони приступили до подальшого обговорення. Чого? Та всього! Тут і Сирія, і курдська проблема, і співпраця в космосі, і купівля додаткових С-400, і будівництво для Росії човнів (можливо, підводних, але Ердоган в коментарях до візиту обмовився, що з приводу підводних остаточних рішень поки що немає), і... словом, всього і не згадаєш. Про що домовилися? Та про все!

Про що ж конкретно?

Тут настає незручна пауза. Ах, так — домовилися зустрітися ще раз. І, до речі, скориставшись нагодою, якщо вже мова зайшла про вакцини, можна згадати, що в серпні міністр охорони здоров'я Туреччини Фахреттін Коджа заявив, що його країна схвалила використання Sputnik V ще в квітні, але по факту використовувала його дуже мало, оскільки Росія не поставила достатньої кількості доз "другого пострілу".

І це вже цікаво. Виходить, Москва поставила вакцини для першого щеплення і, потираючи руки, чекала, коли турки ними щепляться, щоб, притримавши другу партію, ласкаво поставити їм на вушко якесь інтимне питання — чий Крим, наприклад? А хитрі турки поклали вакцини на зберігання і почали чекати поставки другої партії, прищеплюючи, поки суд та діло, Pfizer і BioNTech. Ох і турки! Ох і молодці! Але Путін-то яке... ла-ла-ла-ла, га? Утім, чого ще від нього чекати? Ніхто і не чекає...

Реклама на dsnews.ua

Питання про віруси в турецько-російських відносинах взагалі дуже непросте і постійно демонструє складні взаємозв'язки нашого світу. Так, варто було Ердогану не зустрітися з Байденом минулого тижня, під час візиту до Нью-Йорка, куди він прибув для участі в Генасамблеї ООН, як число антитіл у Путіна раптово підскочило до рівня, достатнього, щоб вивести його тіло із самоізоляції. А варто було Ердогану заявити, що Туреччина ніколи не визнає Крим російським, як Россільгоспнагляд негайно виявив у турецьких фруктах буру моніліозну гниль, а в помідорах — вірус коричневої зморшкуватості.

Усе це схоже на танго, яке два лідери танцюють не стільки заради задоволення — яке вже тут задоволення, танцювати з ботоксним ла-ла-ла-ла, лоскочучи його носом по лисині ззаду, — скільки заради того, щоб справити враження на глядачів, але також і один на одного. Неважко помітити, що веде у цій парі саме Ердоган. Ініціативи щоразу лунають з боку Туреччини, а путінський тіло лише іде за ними в політичному танці. Інакше кажучи, активних антитіл у турецького лідера дійсно більше.

Про цілі, засоби і зомбофікацію

Ердоган твердо знає, чого хоче, і в цьому сила його позиції. Туреччина претендує відразу на кілька ролей першого, у крайньому разі другого плану. На роль регіонального лідера. На роль моста між помірною частиною мусульманського світу, яка бажає бути вбудованою в сучасну систему глобальних технологій. На роль привілейованого, в частині повноважень і свободи маневру, члена НАТО, а, можливо, і не члена, а лише союзника, але знову ж таки з великими привілеями. В сумі Ердоган бачить Туреччину державою, що відроджується, а то й "великою", оскільки, час "великих держав" відходить, то принаймні з серйозною претензією на велич. З замахом, прямо скажемо, на відродження Блискучої Порти, але на новій основі, де пряме завоювання змінюють вплив і співробітництво, а відносно скромні економічні і технічні можливості компенсує набір унікальних якостей, таких, наприклад, як поєднання в одному проєкті мусульманської, технологічно розвиненою і помірно світської країни, а також висока активність і гнучкість зовнішньої політики.

По інший бік переговорного столу сидить Путін — втомлений лідер тяжкохворої країни-бензоколонки, що неухильно приходить в усе більший занепад. Так, Путін ще намагається інтригувати, хитрувати, тиснути на сусідів. Але він нічого не може зробити з бурою гниллю і коричневої зморшкуватістю, що пожирає Росію зсередини.

Росія зовсім не оточена зовнішніми ворогами — вона важко хвора внутрішньо. Хвора корупцією, моральною деградацією, соціальною атомізацією і нацизмом, що набирає силу. При цьому російська хвороба вкрай заразна, особливо для країн, послаблених перебуванням в СРСР, в соцтаборі або просто внутрішніми негараздами. Саме тому з Росією можна взаємодіяти, тільки дотримуючись безпечної дистанції. Цей цілком утилітарний санітарний кордон і називають у Москві "русофобією".

Ердоган розуміє небезпеку, що виходить від Росії, до того ж значно краще, ніж західноєвропейські лідери, не кажучи вже про лідерів країн колишньої РЕВ і СРСР. Співпраця в економіці, у військовій сфері і домовленості про розподіл сфер впливу? Скільки завгодно, якщо це хоч скільки-небудь вигідно Ердогану. Але ніякої довготривалої залежності, нічого такого, чого не можна було б безпечно розірвати в будь-який момент і що обмежувало б свободу турецького маневру. Крім того, ментальний, інформаційний, культурний, ціннісний простір необхідно охороняти від будь-якого російського проникнення, оскільки через нього Росія і поширює по світу свою заразну хворобу.

Необхідність дотримання цих простих, але ефективних правил підтверджена безліччю прикладів. Країни, які їх порушують, незмінно демонструють подібні з Росією симптоми розпаду, більшої чи меншої тяжкості. Країни, що порушують їх постійно і злісно, потрапляють у той кінець історії ім. Володимира Йосиповича Москвоями, що і Росія, і теж стають заразними для відносно здорових країн.

Але зовсім уникнути контактів з Росією Ердоган теж не може. Цілі, поставлені ним, важкодосяжні. Притому не тому, що вимагають від Туреччини якогось надлюдського стрибка вгору, — ні, в плані розвитку в них все лежить в рамках можливого. Проблема в іншому — у тому, що жодна з країн багатокутника, в якому Туреччина робить свої маневри, не зацікавлена в її посиленні. І Ердоган пішов по єдино можливому шляху, ставлячи всіх своїх візаві перед вибором: якщо ви не хочете, щоб Туреччина посилювалася як ваш партнер, вона буде посилюватися в союзі з вашими противниками. Але в будь-якому разі Туреччина посилюватиметьсяся, і перешкодити цьому ви не зможете.

Саме до цього — почасти тиску, почасти шантажу, почасти обережного маневрування — і зводиться сьогодні турецька політика в усіх напрямках.

Чи можна сказати, що Ердогана супроводжує успіх? Скоріше так, ніж ні, але різкі прориви вгору тут навряд чи можливі. Обраний ним курс — забіг на довгу дистанцію. Деяке зростання турецького впливу, безсумнівно, в наявності, але все поки дуже хитко, неоднозначно і всі досягнуті позиції дуже уразливі.

Танго втрьох

Що ж все-таки відбувається між Туреччиною і Росією і як це відбивається на Україні?

Обережне взаємне маневрування — ось що відбувалося в Сочі. Кожна зі сторін намагалася і намагатиметься отримати максимум вигод, причому не тільки від співпраці як такої, але й від створення у третіх сторін, в особі США і європейських країн, побоювань з приводу перспектив занадто близького турецько-російського зближення. Інакше кажучи, це дуже багатопланова гра на публіку в поєднанні з підкилимним торгом — за вплив у Сирії, на Чорному морі, на Кавказі і в Закавказзі, за доступ до технологій, до енергоносіїв, до іншої сировини і за контроль над російським газом в "Турецькому потоці". І, треба визнати, Туреччина поки що маневрує більш успішно. У тому числі і тому, що Путін, загнаний серед іншого в технологічний пат, потребує російсько-турецької співпраці помітно сильніше, ніж Ердоган.

Як це відбивається на українсько-турецьких відносинах? Багато в чому наше становище нагадує російське. Україна сильно — дуже сильно! — заражена "російською хворобою", з усіма наслідками, що випливають, про які говорилося вище, і в цьому її великий мінус. Плюс полягає в тому, що Туреччині Україна поки цікава, але лише як один із напрямів у дуже складній грі, яку веде Анкара, тому плюс виходить хиткий і порівняно невеликий. Анкара думає насамперед про свої інтереси і нікому не робить подарунків. Наприклад, збірка в Україні "Байрактарів" з використанням українських двигунів, а можливо, і інших комплектуючих, дуже вигідна нам. Але вона може стати і страховим полісом для турецької сторони, якщо в разі чергового загострення в Карабасі і втручання в нього Туреччини, а це можливо, частина постачальників комплектуючих викотить Анкарі ембарго. Тоді українська складальна лінія з другорядної перетвориться в основну.

Туреччина будує для українських ВМС корвети і виступає проти окупації Криму, але вона ж готова будувати "човни" для Росії і купувати у неї С-400, демонструючи відсутність страху перед перспективою ще більше посваритися зі США (попередня сварка через купівлю першого дивізіону цих комплексів так і не завершилася — доступ до купівлі винищувачів F-35 Анкарі, як і раніше, закритий). Але ця демонстрація, у свою чергу, має на меті не розійтися зі США, а налагодити з ними відносини на новій основі, де роль і вага Туреччини виявилися б більшими, ніж раніше. Словом, турецько-російські відносини схожі на маятник у складному полі сил, зі складною, але загалом передбачуваною амплітудою.

Що ж до України, то нам дуже потрібна співпраця з Туреччиною. Насамперед як альтернатива співпраці з Росією з багатьох напрямків, яка суперечить збереженню нашої незалежності. Однак з урахуванням прагматичної багатовекторності турецької політики, а також наших внутрішніх проблем, викликаних російським зараженням, такий союз, як і 600 років тому, виявляється дуже крихким. У будь-який момент в ньому можна очікувати охолодження, аж до повної заморозки. Хоча такі охолодження, найімовірніше, будуть короткостроковими, зважаючи на наші загальні з Туреччиною проблеми протидії апетитам Москви.

    Реклама на dsnews.ua