• USD 26.5
  • EUR 31.1
  • GBP 36.4
Спецпроєкти

Ісламобільшовики. П'ять уроків для України з перемоги талібів

Сьогодні таліби — це ісламобільшовики. І хоча їм зараз не до риторики світової революції, очевидно, встановивши контроль над власною країною, вони будуть схильні до експансії — як мінімум своєї ідеології

Члени руху Талібан біля Міжнародного аеропорту Кабула ім.Хаміда Карзая
Члени руху Талібан біля Міжнародного аеропорту Кабула ім.Хаміда Карзая / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Мабуть, нікому ще не вдавалося так фундаментально — у всіх сенсах — продемонструвати, наскільки глибоко помилився Френсіс Фукуяма, віщуючи всеперемагаючу ходу ліберальної демократії в глобальному масштабі, як це зробив Талібан.

Двадцять років лібералізації і вестернізації, чи один, чи то два, чи то три трильйони доларів, витрачених за ці роки, понад 170 тис. життів (з яких на частку військовослужбовців США, їх союзників і цивільних підрядчиків Пентагону в цілому доводиться ледь 7,5 тис.) — і новинні стрічки рясніють заголовками на кшталт "Таліби блискавично захопили Афганістан".

Це не так. Таліби не мають захоплювали Афганістан — вони і є Афганістан. Та й захопити майже 40-мільйонну країну, 4/5 якої займають гори, а решта — пустелі, за два тижні неможливо. Особливо маючи на початку підприємства (як стверджував, наприклад, Джо Байден) якихось 75 тис. чоловік особового складу проти 300-тисячної урядової армії, озброєної і навченої американцями.

Так що це не захоплення. Це звільнення через революцію. У цілком робеспьʼерсько-ленінському дусі. Таліби зробили висновки з поразки 2001 року — і з руху, що представляє переважно пуштунську (аж ніяк не переважну) більшість, успішно трансформувалися в інтернаціональну організацію з чіткою ідеологією, мережею "партійних осередків" по всій країні і зрозумілою населенню соціально-політичною програмою.

Її основні посили, до слова, цілком можна висловити формулами з європейської історії. Наприклад, "Мир хатам — війна палацам". Адже справа не в тому, що кланово-племінне афганське суспільство виявилося не в змозі прийняти цінності ліберальної демократії, а в тому, що, не дивлячись на фантастичне фінансове накачування, 47,3% афганців живуть за межею бідності, 34,3% працюючого населення отримують менше $1.9 в день, а з кожної тисячі новонароджених до п'яти років не доживають 60. Тим часом, з 2009 по 2019 рік за американськими оцінками, корупція з'їла $19 млрд — при тому що на розвиток держапарату (виключаючи силовиків) було витрачено $36 млрд. Так що компрадорські влади, що розподіляли левову частку зовнішніх фінансових потоків серед вкрай обмеженого кола, виявилися, мабуть, головними союзниками Талібану. Про це, до речі, свідчить його тріумф навіть в північних провінціях, з яких двадцять років тому почався його розгром. Сьогодні нічого подібного Північному альянсу немає і в помині, а його герої на кшталт маршала Абдель-Рашида Дустума в останні дні похапцем втекли з країни.

Принцип революційної доцільності, згідно з яким визнавалися тільки закони, "які служили на благо революції", теж має свій еквівалент — жорсткі норми шаріату, ну а революційний терор всюди розвивається за одними і тими ж лекалами: "колишні" люди, недостатньо лояльні і схильні до згубних впливів ззовні, надмірно освічені. Терор проти жінок — включаючи позбавлення права на освіту і насильницьке заміжжя, в тому числі неповнолітніх — з тієї ж серії.

Власне, сьогодні таліби — це ісламобільшовики. І хоча їм зараз не до риторики світової революції, очевидно, встановивши контроль над власною країною, вони будуть схильні до експансії — як мінімум своєї ідеології. Така перспектива безумовно дає привід для занепокоєння центральноазійських автократій, так що зросте їх залежність від РФ і Китаю (і, відповідно, конкуренція між ними в регіоні). Аналогічно доведеться похвилюватися і старим елітам Пакистану. Тим більше після того, як на загальних виборах 2018 року перемогу здобув лідер опозиційної партії "Терик-е-Інсаф" (ТІ, Рух за справедливість) Імран Хан, який уклав політичний альянс з найбільш впливовим пакистанським богословом Самі уль-Хаком. Останнього називають "батьком талібів" — саме в його медресе навчався засновник "Талібану" мулла Мухаммад Омар. З огляду на союзництво між Пакистаном і Китаєм участь останнього в інфраструктурних проектах в Афганістані, а також давно налагоджені контакти між Пекіном і талібами, "уйгурське питання" не завадить китайської експансії в Афганістані при новому режимі. Швидше, навпаки — тим більше що Афганістан є одним з найважливіших ланок в ініціативі "Пояс і шлях".

Реклама на dsnews.ua

Причому той факт, що "дивиться" за Афганістаном від західної коаліції після виведення її контингентів стане Анкара, стане фактором, швидше сприяючим, ніж перешкоджаючим інтересам Пекіна. Та й Росія цілком задовільниться доступом до частки афганських ресурсів — на більше у неї не вистачить ні сил, ні коштів. Так що сподіватися на те, що Москва буде змушена відволікатися від України, не доводиться. Вона, як і Пекін, в доступному для огляду майбутньому не стане конфліктувати з новою владою Афганістану, та й взагалі неодноразово демонструвала здатність знаходити спільну мову з тоталітарними режимами.

Зважаючи на все це, зараз часто звучить теза про "програш" Америки і помилку Байдена. Що до першого, то програшем можна вважати затяжну кампанію з побудови ліберальної демократії в суспільстві, що не має до того ніяких передумов, і при повному ігноруванні запиту на соціальну рівність. Рішення про виведення військ з Афганістану навряд чи мало на меті ускладнювати життя регіональним гравцям — це скоріше побічний ефект політики делегування повноважень і відмови від ролі світового жандарма, яка обтяжувала адміністрації США з початку 2000-х. Америка бореться з "імперським перенапруженням", скорочуючи витрати і перегруповуючи сили — і нічого нового в таких підходах немає. І помилкою це ніяк не є — не кажучи вже про те, що рішення про виведення військ брав ще Дональд Трамп, а для американської політики характерна наступність. Інша річ, що, подібно талібам, нинішня адміністрація США відпрацьовує суспільний запит, вдаючись до популістських ходів. А виведення контингенту з Афганістану, приурочене до 11 вересня, таким безумовно є.

Однак при цьому Вашингтон в доступній для огляду перспективі не понесе ніяких втрат, крім репутаційних — і то переважно для зовнішнього світу. Але яких би ремінісценцій на в'єтнамську тему ні викликала евакуація персоналу з даху посольства в Кабулі, та ж в'єтнамська війна не вивела Америку з клубу світових важкоатлетів. Не виведе і поразка у війні афганській — при тому що поразка ця значною мірою є пропагандистським конструктом недругів нинішньої адміністрації. Яка, між тим, чітко продемонструвала Urbi et Orbi, що інтереси США понад обставин і зобов'язань. Втім, те ж саме неодноразово демонстрували і її попередниці — і щодо курдів, і в Лівії, і в Іраку.

Українському керівництву з цієї історії слід витягти кілька швидких уроків. Перший і, мабуть, самий очевидний: в 2020-х роках, на відміну від 2000-х і 2010-х, Америка дуже ретельно вважає і відстежує гроші. І якщо Вашингтон вимагає від реципієнтів його допомоги ефективних антикорупційних заходів — то до цих вимог потрібно прислухатися. Другий: немає прогресу — немає інтересу. Месіанський імпульс в американській зовнішній політиці завершився, і слова Байдена про "демократії проти автократії" не слід розуміти як готовність оплачувати рахунки неефективних режимів, хоч би союзними вони не були. До речі, Афганістан мав (і поки ще має) статус основного союзника США поза НАТО — але відсутність мотивації його збройних сил і силових відомств звело нанівець і вишкіл, і технічну перевагу над талібами. Звідси урок третій: ідеологія має значення. Ідеологія виразна, ясна, схвалюється масами — і підкоряє еліти. Немає сенсу відстоювати інтереси режиму, що не користується підтримкою суспільства. Простіше кажучи, союзники не забезпечують виживання — вони допомагають вижити.

Урок четвертий: у союзників можуть змінитися зовнішньополітичні пріоритети (а якщо це союзництво не закріплено юридично зобов'язуючими документами — тим більше), так що епітети "головний", "ключовий", "основний" і "надійний" союзник краще приберегти для протокольних заходів: впевненість в тому, що вони відповідають дійсності, може привести до фатальної помилки. Тому необхідно невпинно розширювати мережу партнерств і альянсів, забезпечених в тому числі економічними інтересами.

І, нарешті, урок п'ятий: перемога Талібану напевно вихлюпне з Афганістану великі потоки біженців. Яка частина з них досягне України і яка спробує тут залишитися, зараз говорити важко. Але ця криза виразно нас не мине. І до неї потрібно бути готовими.

    Реклама на dsnews.ua