Кабінет Франкенштейна. Чому в Кремлі не раді новому прем'єру Іспанії
2 червня в Іспанії змінився уряд - тактично несподівано, але стратегічно очікувано. Очікувано тому, що прем'єр Маріано Рахой, який взяв на себе політичну відповідальність (тобто - піддався вотуму недовіри) за корупційний скандал, в якому замішана Народна партія, ще з 26 червня 2015 р. очолював уряд меншості. А порівняно несподівано тому, що розслідування скандалу, який став відомим, як "справа Гюртель", почалося ще 10 років тому. Як, до речі, і багато хто інші великі корупційні справи в Іспанії.
Справа Гюртель
Його фігурантами стали колишні функціонери Народної партії, які, займаючи важливі пости в меріях, укладали контракти з фірмами в обмін на "відкати". Не зовсім ясно з повідомлень інформаційних агентств, були визнані винними в корупції чиновники членами партії на момент скоєння ними злочинів, однак рішення суду, у повній відповідності зі сформованою в Європі етичною традицією, підвело риску під урядом Рахоя, який сам по собі до "справи Гюртель" ніякого відношення не мав.
Сам екс-прем'єр, який займав свій кабінет майже шість з половиною років, мабуть, розраховував на те, що відсутність у ключових опонентів прагнення йти на чергові позачергові вибори і вже багато років отруйна іспанську політичне життя незговірливість лідерів партій першого і другого ешелону дасть можливість всидіти йому і його уряду. Однак цього не сталося. Схоже, справа виявилася дуже резонансним: суд визнав десятки осіб, пов'язаних з Народною партією, винними в шахрайстві, ухиленні від сплати податків і відмивання грошових коштів. Суд також зобов'язав Народну партію виплатити штраф у чверть мільйона євро. Загалом, удар по репутації партії виявився дуже сильним, а при наявності можливості створення уряду меншості зробив спокуса для політичних опонентів (які й самі не здатні сформувати справжню коаліцію) занадто великим.
Тут слід зазначити, що за час своєї каденції Рахой провів Іспанію між рифів дефолту та соціальної катастрофи, і робив це досить жорсткими методами, альтернативою яким в результаті почалася в 2008 р. і продовжилось на початку десятих боргової кола пекла міг стати хіба що вихід країни із зони євро. До речі кажучи, саме це наполегливо пропонував іспанцям лауреат Нобелівської премії Пол Кругман, нещодавно удивлявшийся, що королівство щасливо избегло його рекомендацій - втративши, на його думку, чималий відсоток потенційного ВВП і фактично утримавши єврозону від розвалу.
Думається, втім, що середній іспанець не надто оцінив героїзму політиків правого центру (як і середній українець, без великого пієтету отнесшийся до курсу реформ), тому умовна друга половина терміну Рахоя в якості прем'єра була постійно затуманена недостатнім для здійснення будь-яких різких рухів рівнем підтримки. А останній рік пройшов до того ж і під знаком самоїдської протистояння Мадрида і Барселони (за іронією долі батько Рахоя був одним з авторів статуту автономії Галичини, за що і постраждав в роки диктатури Франко).
В цілому Рахой пройшов всю партійну, парламентську й урядову ієрархію, перш ніж привів Народну партію до перемоги в листопаді 2011 р. Але при цьому останні 2,5 роки виявилися для нього вибоїстою дорогою. Парламентські вибори 20 грудня 2015 р. вкинули Іспанію в урядову кризу. Посіла перше місце Народна партія отримала 28,7% голосів і 123 місця в Конгресі депутатів, а Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) - 22% (90 місць). Сформувати уряд, який одержав би більшість у Конгресі депутатів, не вдалося. Наступного літа в Іспанії відбулися дострокові парламентські вибори, за результатами яких Народна партія залишилася найбільшою, трохи додала і домоглася 137 мандатів, але це не дозволяло їй сформувати уряд самостійно. З грудня 2015-го по жовтень 2016 р. Іспанією керувала технічний уряд, на чолі з в. о. прем'єр-міністра Рахоєм.
29 жовтня 2016-го Конгрес депутатів у другому турі голосування простою більшістю визволив його від статусу в. о. Сформований Рахоєм уряд меншості спиралося на найменшу парламентську підтримку в сучасній історії Іспанії.
Але півтора року йому вдавалося більш або менш ефективно керувати - не беручи участь при цьому, треба зазначити, ні в яких фрондах проти Брюсселя чи Вашингтона (втім, такою завжди і була загальна політична лінія іспанських народників). Однак 1 червня 2018 р., незважаючи на те, що зумів "передавити" в небезпечному конфлікті з каталонцями, Рахой все-таки був змушений піти у відставку внаслідок вотуму недовіри з боку парламентської більшості. Серед тих, хто голосував проти Рахоя виявилося чимало представників каталонських сепаратистів, а також різного роду лівих і ліберальних політиків, тому корупція корупцією, але падіння уряду для багатьох виглядає як банальна політична помста.
Відпустити Каталонію?
У своїх прощальних коментарях Рахой обізвав наступне уряд меншості, який очолить його головний суперник, лідер соціалістів Педро Санчес, "кабінетом Франкенштейна," в силу того, що підтримку цієї нової команди сформували на даний момент діаметрально протилежні за своєю ідеологією угруповання. Правда, з одного боку, це загальна біда нинішніх європейських демократій, а з іншого, так вже вийшло, що президент України Петро Порошенко їхав до Рахою, але вже зустрівся зі своїм тезкою-соціалістом, і той, на щастя, принаймні, на даний момент підтвердив незмінність іспанської позиції щодо санкцій проти Росії.
Разом з тим не варто забувати, що саме Іспанія дала притулок сумнівному разоблачителю чинного українського керівництва депутату Олександру Онищенку - втім, іспанське правосуддя, схоже, і справді досить незалежно, оскільки саме воно вже з десяток років "травить" російських мафіозі. Це незважаючи на те, що, як стверджують, у тій же Іспанії наявні об'єкти житлової власності належать мало не особисто Володимиру Путіну - правда, те ж говорять і про українській верхівці, але все це якось уживається на одній території.
Звідси і постійно виникають тривоги щодо того, чи може Мадрид виявитися черговим слабкою ланкою в європейському крилі антиросійської коаліції. Однак ці побоювання, схоже, безпідставні.
Став прем'єром Санчес не має наміру призначати на міністерські посади членів підтримала його вкрай лівої популістською і "путинолюбивой" партії "Подемос" і збирається обходитися силами соціалістів.
Наскільки правильна така лінія Санчеса, з'ясується в найближчому майбутньому (думається, справа все одно закінчиться черговими позачерговими виборами), а поки слід сказати, що новий прем'єр належить до того покоління лівих політиків, яких вже не обтяжує досвід життя під час диктатури Франко, а тим більше передувала їй громадянської війни. Ще п'ять років тому подібне спостереження було б, швидше за все, незначимим, але сьогодні, коли ЄС накрив похмурий тренд копання в "поганому минулому", доводиться звертати увагу і на такі обставини. Адже головне питання до Санчесу в контексті внутрииспанских справ полягає не так у площині його економічної політики (ну, а якою вона може бути - центристської!), скільки відпустить він Каталонію чи ні. Але, судячи з національного консенсусу в країні, що склався проти "каталонського справи", навряд чи. Надто вже це небезпечний прецедент.
Іспанська єврооптиміст
Економісту і професійним партійним політику Педро Санчесу Пересу-Катехону 46 років. Можна сказати, що він присвячений в релігію європейської інтеграції, оскільки, крім місцевих вузів, закінчив бізнес-школу в Брюссельському вільному університеті. Так що, розумно припускати, що, незважаючи на той жалюгідний стан, у якому перебувають сьогодні інститути об'єднаної Європи, проти євроінтеграції новий іспанський прем'єр не піде. Інша справа - чи піде він за традиційним військово-політичним партнером Іспанії Сполученими Штатами, оскільки своєю агресивною торговельною політикою адміністрація президента Дональда Трампа розриває сьогодні трансатлантичну політичну спільність. Піддасться новий іспанський уряд на пісні сирен з Москви, ретранслируемые через Берлін, почасти Відень і Рим? З упевненістю можна сказати одне - незважаючи на молодий вік, Санчес вже показав, що (на відміну, на жаль, від багатьох європейських лідерів сучасності) є політичним борцем.
Санчес почав свою політичну діяльність в рамках молодіжної організації ІСРП. Він працював політичним консультантом в Європейському парламенті в офісі Верховного представника ООН у Боснії і Герцеговині (що примітно, в особливості з урахуванням поточної української ситуації і управлінні партії. З 2004 по 2009 рр. входив до міської ради Мадрида. У 2008 р. він став професором економіки в Університеті Каміло Хосе Села. Згодом був обраний членом Конгресу депутатів нижньої палати Генеральних кортесів.
Санчес зайняв посаду генерального секретаря партії 26 липня 2014 р. Він є першим в історії лідером ІСРП, обраних прямим голосуванням рядових членів партії. За підсумками виборів 2015 р. лідер соціалістів отримав запрошення короля сформувати уряд, але не досяг успіху, так само як і послідували після дострокових виборів 2016 р. В проміжку, скориставшись як привід слабкими результатами ІСРП на виборах в Галісії та Країні Басків, частина верхівки партії технічно усунула його з посади генсека 28 вересня 2016 р.
Але на нових виборах генерального секретаря 21 травня 2017 р. Санчес знову здобув перемогу. А приймаючи присягу прем'єра, що примітно (і чомусь викликало вибух скрепного обурення у російських пропагандистських ЗМІ) Санчес, як атеїст, поклав руку на Біблію, а на конституцію.
І тут важливо хоча Санчес все ще обживається в кріслі прем'єра, причому прем'єра без більшості і з не надто оптимістичними перспективами з погляду виборів, оскільки перші місця в рейтингах займають "нові праві і ліві партії, його зустріч з українським лідером пройшла досить спокійно. Іспанія в будь-якому випадку буде дотримуватися загальноєвропейської лінії як в питанні санкцій, так і щодо непростого діалогу з американцями. Тим більше, що - на відміну від Німеччини, Австрії і почасти Італії - вона мало пов'язана з Росією в галузі економічних інтересів.
Так, схоже, що на Піренеях заховано чимало російських та інших пострадянських брудних грошей, але свої енергетичні питання Мадрид вирішує без Москви, а іспанські соціалісти належать до тій колоні західноєвропейських лівих, які вже давно перестали сприймати Кремль як якийсь противагу Білому дому. Хоча не факт, що вони не сприймають це як Китай, прагне нині стати чи не мовчазним партнером Єврокомісії щодо забезпечення фінансової стабільності. Правда, давно выкарабкавшаяся з кризи Іспанія навряд чи відчуває потребу в продажу своїх портів китайцям, як вступила Греція зі своїм Пиреем... Втім, майбутнє покаже.
