Міжнародні транспортні коридори обходять Україну. Як вийти з географічного глухого кута

Ми живемо в період руйнування старої світової системи та створення нової. Подібні часові відрізки ставлять перед кожним суспільством і кожною державою завдання визначення свого місця в майбутньому. Недостатньо просто сформулювати бажане — необхідно чітко усвідомлювати стартові позиції, реальні можливості на кожному часовому відрізку. І створювати механізми для досягнення цілей. Саме створювати: використовувати старі, успадковані від світової системи, що відходить, можна, але розраховувати на них навіть у середньостроковій перспективі вкрай ризиковано.

Україна здобула незалежність у межах трансформації саме старої системи, що відходить. Зайняла свою нішу в регіональній економіці та політиці також у межах старих механізмів, що відживають своє. Зрештою, сформулювала політичні пріоритети розвитку (ЄС, НАТО) та способи їх досягнення в межах усе тієї ж старої системи.

Та світ змінюється. І вже сьогодні навколо України починають реалізовуватися політичні, економічні, логістичні проєкти, які змінюють баланс сил у регіоні та у світі. І держави навколо нас використовують (або створюють) такі інструменти для забезпечення власного майбутнього, досягнення своїх цілей. Зрештою, російсько-українська війна також є результатом процесу руйнування старої системи та політики Кремля із забезпечення для Росії максимально наближеного місця до ядра нової.

Війна для нас — ключовий виклик. Що логічно і правильно. Але не помічати всього іншого, не намагатися аналізувати те, як уже змінився наш регіон, не прагнути отримати доступ до механізмів, що забезпечують стійкість під час глобальних змін, означає не думати про майбутнє. І віддати право визначати місце країни в новій системі іншим. А це створює ризики опинитися на периферії процесів.

Перед вами аналіз ключових регіональних і глобальних проєктів, які ще 10 років тому сприймалися як фантазія. Але сьогодні стали реальністю і змінюють наш регіон. Проєктів, в яких може бути місце для України. Проєктів, які можуть забезпечити місце в новій системі, збільшити політичну та економічну вагу української держави. Але які Україна поки що не хоче навіть просто помічати.

Руйнування старої системи. Ключові процеси та гравці

Те, що стара світова система сьогодні перебуває на стадії руйнування, — факт. А нову ще не створено. Процес переходу зумовлений не лише і не стільки конфліктами в різних частинах світу — вони, радше, є наслідками або проявами кризи.

Ключові проблеми відбуваються в економіці. У тому, що понад 15 років тому назвали четвертою індустріальною революцією та переходом до економіки знань. З одного боку, це зміна виробничих процесів. Але це також нові галузі та зовсім інша "вага" технологій. Відповідно, у ядрі системи, що зароджується, будуть держави, які мають технологічну перевагу та здатність до впровадження нових знань. У напівпериферії — країни, що мають певний технологічний запас і хороший промисловий потенціал (включно зі здатністю до впровадження нових технологій). Доля периферії, на жаль, — постачання сировини. І, на відміну від попередніх етапів, процес переходу від периферійного статусу до статусу хоча б виробника є вкрай складним і дорогим. Для периферійних країн ситуація значно гірша, ніж у XIX столітті. Це стосується держав, яким відводиться роль джерела сировини — ані країни ядра, ані напівпериферія нової системи не зацікавлені в розвитку їхнього технологічного потенціалу. Точніше, зацікавлені, але лише в межах виконання сировинним придатком своїх функцій:

• технології ефективного видобутку ресурсів і їхньої мінімальної переробки;
• технології логістики — постачання на зовнішній ринок максимально швидко та з мінімальними витратами;
• технології для стабільності — мінімальний технологічний і промисловий потенціал, який дає змогу створити прийнятні для місцевого населення умови життя. Простіше кажучи, щоб не було голодних бунтів, революцій і неконтрольованої міграції.

У політиці перехідний етап, найімовірніше, проявиться у формуванні нового двополярного світу. Але, на відміну від періоду "холодної війни", говорити про ворогуючі табори не доведеться. Причин цьому кілька:

• Світова економіка надто взаємопов'язана, тож навіть провідні країни (наразі це США та КНР) не можуть дозволити собі різку конфронтацію без ризику обвалити власну економічну систему.
• На відміну від періоду "холодної війни", у світі формується значна кількість держав — регіональних лідерів. Частина з них (як, наприклад, Швейцарія, Швеція, Японія) претендують на перебування в технологічному ядрі нової системи, але через свої розміри не можуть претендувати (або не хочуть) на роль глобального політичного лідера. Частина — типові представники напівпериферії — економічно потужні держави, які, окрім виробничої бази, сьогодні намагаються зосередити у себе й науковий потенціал. Такі, наприклад, як Велика Британія, Туреччина, Індія, Бразилія, навіть, із певними застереженнями, Іран.
• Окремо варто згадати держави ЄС. Європейський Союз входить у найбільшу кризу з моменту свого створення. У старій системі держави Європи існували в межах обміну політичної суб'єктності на "парасольку безпеки". Простіше кажучи, у зовнішній політиці вони йшли у фарватері політики США. Натомість Сполучені Штати гарантували безпечний розвиток і розширення ЄС. Однак у новій системі, де триває конкуренція за технології, знання та компетенції, такий формат існувати не може. Тож перед Європою стоїть вибір: або усвідомлення та підтвердження своєї політичної суб'єктності, або роль економічного ресурсу (ринку, джерела технологій) для сильніших конкурентів. У першому випадку Союз може стати третім полюсом нової світової системи. У другому — ризикує зникнути як центр політичної сили.

За такого стану справ жодна з країн напівпериферії не може самостійно забезпечити ефективний захист своїх інтересів. Так само, як і швидкий перехід до ядра нової системи. Але цей процес може бути полегшено у двох випадках:

1. Участь у регіональних союзах (і їхній розвиток), які сукупно мають достатній науковий, виробничий, а також силовий потенціал; можуть брати на себе функції забезпечення стабільності у своїх регіонах і вільного доступу до ресурсів поза межами союзу.
2. Регіональне лідерство. Статус регіональної наддержави зі своїми зонами впливу та здатністю як захищати свої інтереси у "своєму" регіоні, так і забезпечувати стабільність і доступ до ресурсів. Фактично, той самий регіональний союз, але побудований не на горизонтальній, а радше на вертикальній основі. Або "мінісвітова система" зі своїм ядром (лідером), напівпериферією та периферією.

В обох випадках такі союзи (регіональні лідери) дають змогу державам ядра системи економити ресурси в питаннях доступу до ресурсної бази та центрів виробництва в обмін на тіснішу (і більш рівноправну) співпрацю. З передачею технологій і, можливо, співробітництвом у науково-технічній сфері.

Де ми сьогодні, або світова система крізь призму складності економіки

Виникає питання: а де місце України? Для того, щоб зрозуміти стартові позиції, варто оцінити структуру експорту та складність (технологічну насиченість) нашої економіки. Для цього існують два набори інструментів:

• Growth Lab (Atlas of Economic Complexity) Гарвардського університету.
• Обсерваторія економічної складності, яка ще донедавна була дослідницьким проєктом при Массачусетському технологічному інституті.

Обидва мають схожу методологію (починалися як один проєкт). Аналізується все поле товарів світової торгівлі, технології, необхідні для їхнього виробництва, технологічні зв'язки. Далі проводиться аналіз "експортного кошика" держави як інструменту, що дає змогу оцінити, "чи володіє держава технологією" і "чи володіє вона технологією на рівні, який дає змогу пропонувати готові вироби належної якості". Друга складова аналізу для держави — аналіз технологічної бази та технологічних зв'язків. Це дає змогу зробити висновок, чи може держава отримати (використати) поки що недоступну технологію найближчим часом.

Тепер подивімося на ієрархію держав за рівнем технологічної складності економіки.

Діаграма з кольоровою градацією певним чином може бути відображенням нової світової системи з погляду складності економіки, де темно-синє поле — ядро, блакитне — напівпериферія.

Уже цей графік пояснює причини зміни політики США. Держава, навіть маючи значний науковий потенціал, втратила можливість виробництва значної частини технологічних виробів належної якості за привабливими цінами. Із якістю, ймовірно, проблеми не такі вже й великі. Але з вартістю виробництва — є. Тому для адміністрації Трампа ключовими є нова "індустріалізація" та доступ до дешевих ресурсів. Це питання геополітичного статусу, збереження лідерства. До речі, КНР останніми роками впевнено увійшла до ядра (10-те місце в рейтингу).

Більшість сусідніх держав, за винятком Молдови та Росії, перебуває вище України в рейтингу. Тобто оцінка структури експорту, наукового потенціалу та їхньої промисловості дає результати вищої технологічної складності.

Але нас цікавить місце України. Держава поки що перебуває на нижній межі "напівпериферії". Тобто ми зберігаємо певну технологічну складність економіки. Однак значною мірою це місце є спадщиною попередніх років. І частково — "запасом міцності" (промисловість, освіта, наука) часів СРСР. Падіння показників і вибуття з групи держав із відносно складною економікою більш ніж на 5 років призведе до незворотних наслідків — перетворення України на сировинну державу. Але якщо на початку ХХ століття про такі країни говорили "бананові республіки", то в новому технологічному укладі, проводячи паралелі з тим періодом, можна говорити про статус периферії як "супербананових республік". Незавидна роль.

Росія в цьому рейтингу опустилася з 53-го місця (сьогодні це місце України) у 2022 році до 67-го — це середина списку, держави, що мають відносно розвинену промисловість, але вже переважно сировинний тип економіки. Місце РФ у 2022 році й тепер, до речі, частково пояснює і причини війни проти України. Йдеться про підтвердження статусу глобальної наддержави. Точніше, зміцнення статусу регіонального лідера та вибудовування "мінісвітової системи", де РФ перебуває в центрі й фактично експлуатує науковий, технологічний і ресурсний потенціал залежних країн, за рахунок чого поступово розвиває складність власної економіки.

Дані проєкту OEC, попри відмінності методології, дають ті ж результати: вище України перебувають Угорщина (14-те місце), Словаччина (15-те), Польща (26-те), Румунія (28-ме), Литва (32-ге), Білорусь (33-тє), Туреччина (40-ве). Нижче України — Росія (55-те), Молдова (64-те). Сама Україна посідає 46-те місце.

Таким чином, для всіх сусідів України актуальним є завдання збереження свого місця у світовій системі. Або ж підтримання технологічної складності (якщо хочете, технологічної розвиненості) власної економіки на рівні, достатньому для напівпериферійної зони, з можливістю в майбутньому претендувати на входження до ядра. І кожен із них вирішує це по-своєму.

• Польща, Литва, Румунія, Угорщина, Словаччина — шляхом створення регіональних коаліцій та участі в політичних, економічних і технологічних глобальних проєктах (або проєктах глобальних лідерів).
• Туреччина — перелічене вище + зміцнення статусу регіональної наддержави та вибудовування власної зони впливу. За цим самим алгоритмом може почати діяти і Польща. Але вона "затиснута" між достатньо потужними гравцями, тож географічно Варшаві складно вибудувати "зону впливу" поблизу власних кордонів.
• Росія — намагання не опускатися нижче за статус регіональної наддержави та спроба підтвердити претензії на статус глобальний. За рахунок цього зберегти шанси на технологічне й політичне майбутнє. При цьому вже сьогодні використовуючи суперечності та конкуренцію ключових світових гравців — США та КНР.
• Молдова, яка має скромний ресурсний запас, — максимальне використання переваг культурної та політичної близькості до Румунії. І завдяки цьому отримання можливості участі як у регіональних коаліціях, так і в глобальних економічних проєктах.

Україна наразі декларує прагнення до вступу в ЄС. Необхідна й важлива політика. Але ЄС — продукт старої світової системи і вступ до Союзу без оцінки інших механізмів не дає гарантій збереження місця в новій світовій системі.

Окрім політичного курсу на євроінтеграцію для нас украй важливо:

• як ми розвиваємо співпрацю на рівні регіональних альянсів (або входимо до них). Йдеться про економіку, науково-технічне співробітництво. І частково — про безпеку;
• як ми вписуємося в глобальні геополітичні та геоекономічні проєкти. Адже якщо шлях до розвитку — це співпраця та створення глобальних ланцюгів передачі технологій і товарів, то виграє той, хто замикає на своїй території їхню максимальну кількість;
• який функціонал (свою роль на рівні регіону) ми пропонуємо в обмін на технологічне та наукове співробітництво. Адже "житниця світу" і "щит Європи", як описано вище, можуть бути функціями лише периферійної держави. Центр складання, випробування нових технологій, центр їхнього впровадження — це вже напівпериферія.

В умовах системи, що змінюється, міжнародні економічні коридори набувають нових смислів. Це вже не просто логістика, а комплекс, де, окрім обміну товарами, є місце технологічному співробітництву, взаємним інвестиціям. А також тіснішій політичній взаємодії.

• Для держав, що претендують на місце в ядрі нової системи, це можливість експорту технологій, тісніших зв'язків із промисловими центрами. А також політичного впливу.
• Для держав напівпериферії — можливість локалізувати виробництво, розробку та впровадження. І за рахунок цього посилити свої позиції, наблизитися до ядра. А торгівля товарами дає ресурси для описаного вище.
• Для держав периферії — обмін природних ресурсів на товари, можливо, технології. І питання безпеки: якщо ти потрібен сильнішим гравцям, то можеш розраховувати на певну подобу парасольки безпеки. Не лише у військовій, а й у політичній сфері. До речі, нова стратегія національної безпеки США в частині пріоритетів — доступу до ресурсів і захисту інтересів — якраз описує цей тип відносин.

Тож не дивно, що за останні 10 років (а особливо активно після 2020 року) чимало країн світу виступили ініціаторами багатосторонніх, або глобальних проєктів. А Китай, який можна назвати "піонером" такої концепції, після ХХ з'їзду КПК відкрито визнав, що ініціатива "Пояс і шлях" є не лише економічним, а й політичним проєктом. Адже, окрім забезпечення торгівлі, ініціатива включає обмін технологіями, взаємні інвестиції, зближення законодавства (у частині обміну товарами, послугами, технічної кооперації). Таким чином формується група держав, які КНР може назвати партнерами на світовій арені.

Окрім КНР подібні проєкти різного масштабу останніми роками ініціювали одразу кілька держав. Нас цікавить насамперед те, що стосується України чи суміжних держав. А також східної частини ЄС. Нижче наведено коротку характеристику наймасштабніших проєктів, які можна назвати "економічними коридорами".

India–Middle East–Europe Economic Corridor (IMEEC). Наймасштабніший проєкт Індії, на який роблять ставку в Делі. Суть проєкту — будівництво залізничної інфраструктури для доставки товарів із портів Перської затоки (насамперед ОАЕ та Саудівської Аравії) через Йорданію до портів Ізраїлю. А із можливим включенням до проєкту Сирії — до портів Лівану, Сирії і навіть Туреччини із подальшим морським постачанням до портів Південної Європи. Це логістична складова. Але, окрім неї, меморандум і додаткові документи, підписані в Нью-Делі у 2023 році на саміті G20, передбачають обмін технологіями, інвестиції в промисловість (центри складання), кооперацію в енергетичній та інформаційній сферах. У 2024 році до питань потенційної співпраці додалася сфера ШІ та розвитку інтелектуальних систем обробки даних, забезпечення обміну товарами й послугами. Тобто йдеться про значно більше, ніж про торгівлю.

Нижче представлено базовий маршрут коридору.

Як видно з рисунку, базовий маршрут не охоплює регіон Центральної та Східної Європи. Відповідно, є сенс (і зацікавленість держав регіону) вести розмову про опрацювання та реалізацію ще однієї гілки, яка охоплюватиме чорноморський басейн. Або ж про розвиток наземної інфраструктури від портів Греції та Хорватії. Ідея розширення IMEEC, найімовірніше, обговорюватиметься вже наприкінці 2026 — на початку 2027 року. Причина — підписання у січні 2026 року між Індією та ЄС договору про зону вільної торгівлі. Йдеться про ЗВТ держав із населенням понад 2 мільярди осіб, яка охоплює 25% світової торгівлі. Відповідно, держави ЄС шукатимуть можливості використати цю угоду в інтересах національних економік. Що передбачає активне використання механізмів і створюваної інфраструктури IMEEC.

Транспортний коридор "Північ — Південь". Ще один індійський проєкт, який у своєму початковому задумі передбачав створення сталої логістики з Індії через територію Ірану, Азербайджану та РФ до держав Західної й Північної Європи. Сьогодні він став пріоритетним і для Росії як механізм забезпечення міжнародної торгівлі в обхід юрисдикцій "недружніх" держав. Однак такий варіант суперечить задуму Індії: Делі потрібен вихід через Балтику до Скандинавії та Німеччини, а не глухий кут із гордою назвою Санкт-Петербург. Тому сьогодні коридор розвивається у своїй південній частині. Точніше, розвивався — війна США проти Ірану поставила більшість проєктів на паузу. Зокрема й розвиток (індійські інвестиції) інфраструктури порту Чабахар. До речі, проєкти, пов'язані з Чабахаром, були виведені з-під дії всіх санкційних пакетів США щодо Ірану. Ситуація змінилася лише у грудні 2025 року.

Окрім власне Індії, Ірану та РФ, проєкт цікавий:

• Вірменії, яка розраховує отримати додаткові механізми забезпечення зовнішньої торгівлі.
• Грузії, яка розраховує на отримання статусу транзитної держави до портів Чорного моря.
• Білорусі, яка розраховує стати транзитною державою у напрямку Польщі та Німеччини.

У разі активізації грузинського напрямку проєкт стає цікавим для держав Дунайського басейну. Може бути цікавим і для України. Наша країна, до речі, була серед держав, які обговорювали ідею проєкту на початковій стадії, та подавала заявку на повноцінну участь у ньому. Однак із 2014 року змінила позицію на ігнорування цієї тематики. Та в разі розвитку проєкту у Східній Європі Україна може стати важливим учасником-транзитером, або ж пропонувати альтернативні маршрути (про що докладніше в наступних розділах).

Транскаспійський транспортний коридор, або "Серединна гілка" проєкту "Пояс і шлях". Суть проєкту — створення сухопутного коридору з КНР до ЄС у межах ініціативи "Пояс і шлях", який не проходив би територією Росії. Основними ініціаторами виступили Китай і Туреччина. Перші пілотні перевезення залізничного складу відбулися у 2017 році. З 2020 року розпочався період інтенсивного інвестування в розвиток інфраструктури. Сьогодні проєкт охоплює Казахстан, Іран, Азербайджан, Туреччину. З 2021 року Грузію в межах "підпроєкту" — залізниці BTK (Baku–Tbilisi–Kars). А через проєкти Коридору Іран-Китай-Іран і Трансафганського коридору такі країни, як Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан (частково), Афганістан.

Для КНР така гілка необхідна з двох причин:

• вихід на Балкани та до Південно-Східної Європи, що сьогодні складно здійснити, використовуючи маршрут північної гілки через РФ—Білорусь—Польщу—Німеччину;
• підстрахування північної гілки, яка у 2021 році була близькою до вичерпання своєї пропускної спроможності.

Для Туреччини це найважливіший механізм забезпечення зв'язку з державами Кавказу та отримання ролі ключового транзитера проєкту "Пояс і шлях" у чорноморському регіоні.

Створення такого маршруту, безумовно, спричинить появу додаткових відгалужень.

Насамперед ідеться про "замикання кільця" навколо Каспійського моря шляхом з'єднання коридору Іран—КНР із Баку та Тбілісі. Можливо, і з Єреваном (який виступив з ініціативою власного регіонального транспортного коридору).

Далі — використання портів Чорного моря і, можливо, Дунаю. Другий напрямок, який можливий лише після завершення (а не заморожування) війни в Україні, — з'єднання північної та "серединної" гілок "Поясу і шляху" через територію України та Білорусі. Або в обхід України — через Румунію та держави Вишеградської групи. Тим більше, що КНР вибудовує вісь партнерства в Південно-Східній Європі у форматі Румунія—Сербія—Угорщина, де Сербія розглядається як вузлова точка з локалізацією виробництв китайськими компаніями.

Примітно, що на початковому етапі ідея коридору включала територію України. Але в реальності коридор існує в такому вигляді:

Проєкт Hejaz. З одного боку, це проєкт, що має 100-річну історію. З іншого — проєкт, договірна база якого була завершена 9 червня 2026 року. Йдеться про відновлення історичної залізниці з Туреччини через Сирію, Йорданію до Саудівської Аравії. Залізниця існувала на початку ХХ століття, однак після розпаду Османської імперії припинила своє існування. Зокрема й фізично — частину колій було розібрано.

Після зміни уряду в Сирії Туреччина анонсувала відновлення залізничного сполучення між країнами. У 2025 році до проєкту приєдналася Йорданія, були підписані рамкові угоди про будівництво залізничної інфраструктури в цій країні. А 9 червня 2026 року відбулося підписання договору між Туреччиною та Саудівською Аравією.

Таким чином держави планують створити єдиний сухопутний маршрут, що з'єднає порти Перської затоки, Червоного моря з портами Середземного та Чорного морів. Опосередковано до проєкту може приєднатися Ізраїль. Угоду про відновлення залізничного сполучення між Хайфою та Ер-Ріядом було підписано ще у 2018 році, але поки що її не реалізовано. Практичні зрушення можливі в межах реалізації індійського проєкту IMEEC.

Для Туреччини цей проєкт Hejaz є важливим економічним і політичним інструментом посилення свого впливу в регіоні. Певною мірою він поєднується з ідеєю згаданого коридору "Індія — Близький Схід — Європа". Але може вважатися і конкурентним щодо нього — усе залежить від характеру індійсько-турецьких відносин у той чи інший момент часу.

Iraq Development Road (IRD). Ще один проєкт, задуманий для з'єднання портів Перської затоки з портами Середземного та Чорного морів. Ідея проєкту — будівництво залізниці (та модернізація автомобільних магістралей) від портів Іраку до турецького кордону та порту Мерсін із подальшим з'єднанням із Транскаспійським коридором. Із можливими відгалуженнями до йорданського порту Акаба. А в перспективі — з'єднання залізницею портів Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару та Оману.

Ідея виникла як результат спільної роботи транспортних відомств Туреччини та Іраку. У 2024 році були підписані меморандуми між урядом Іраку та ключовими учасниками на Аравійському півострові. Що важливо — від самого початку проєкт передбачає можливість транспортування контейнерів із Польщі до ОАЕ через Туреччину.

Геополітично проєкт сприймається як альтернатива (або конкурентний) індійському IMEEC. Але, судячи з активізації Туреччини на альтернативному напрямку — у проєкті Hejaz, основні інвестиції в нього, ймовірно, надходитимуть від країн Перської затоки, міжнародних донорів і, власне, Іраку.

Будівництво першої фази проєкту планується завершити до 2036–2038 років. А до 2040 року планується, що з суто логістичного проєкт перетвориться на економічний — уздовж магістралей буде створено відповідну виробничу інфраструктуру.

"Перехрестя світу" (Crossroads of Peace). Інфраструктурний геоекономічний проєкт, представлений Вірменією у 2023 році, який включає:

• розвиток регіональної транспортної інфраструктури (автомобільних і залізничних доріг) між Вірменією, Туреччиною та Іраном. У майбутньому — поєднання з глобальними проєктами з Близького Сходу до портів Чорного моря (передбачається включення до проєкту Грузії);
• на наступному етапі — реконструкція та будівництво регіональних (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Туреччина) ліній електропередач, газопроводів і нафтопроводів, що створить умови для забезпечення енергетичної незалежності країн регіону. Передбачено його поєднання з двома енергетичними проєктами напрямків ЄС—Кавказ і ЄС—Центральна Азія.

Цей проєкт важливий для нас (нарівні з іракським) з одного боку як приклад ініціативи досить невеликої держави у прагненні замкнути на своїй території якомога більшу кількість міжнародних економічних коридорів. А також тим, що в разі його реалізації передбачено вихід до портів Чорного моря як ключового елемента доступу до морських торговельних шляхів.

Via Carpathia — Віа Карпатія. Ключовий проєкт держав "Міжмор'я". Суть полягає в будівництві автомобільної дороги, яка з'єднає порти Балтійського моря (Клайпеду на початковому етапі) з портами Чорного та Середземного морів. Учасники — Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Греція. Можливе приєднання до проєкту Хорватії.

Дорога перебуває в процесі будівництва, і офіційний запуск коридору відбудеться або восени 2026 року, або навесні 2027 року.

Маємо "європейський" коридор "Північ—Південь" в обхід території України.

Rail Baltica. Проєкт з'єднання країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) з європейською залізничною колією. Із з можливим її продовженням (за допомогою поромної переправи) до території Фінляндії.

Проєкт від самого початку позиціонується не лише і не стільки як економічний, скільки як політичний. Озвучена мета — зв'язок держав Балтії з Європою, посилення регіональної взаємодії. І лише на другому етапі, після будівництва відгалужень до портів Балтійського моря в Литві, починають діяти вже економічні чинники.

Проєкт перебуває в процесі будівництва, переважно за кошти ЄС. Строки введення в експлуатацію в повному обсязі (включно з модернізацією ділянки на території Польщі) — 2027–2028 роки. Але існує ймовірність їхнього перенесення на пізніший термін.

І, нарешті, варто згадати ще про два глобальні проєкти, які можуть суттєво змінити баланс сил у чорноморському регіоні. Один із них (турецький) сьогодні заморожений, другий (російський) перебуває на стадії обговорення. Але після закінчення російсько-української війни цілком може розпочати реалізовуватися.

Канал "Стамбул" — ідея президента Ердогана побудувати канал, що з'єднає Мармурове та Чорне моря. Спочатку передбачалося, що будівництво триватиме в період з 2013 по 2020 рік. Однак проєкт стартував лише у 2021 році — президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган урочисто "дав старт" будівництву. Попередній термін завершення — 2027 рік.

У разі успішного завершення будівництва Туреччина отримає можливість суттєво збільшити інтенсивність трафіку між Середземним і Чорним морями. А також водну артерію, робота якої не регулюється Конвенцією Монтре: на відміну від проток, Анкара не матиме зобов'язань пропускати каналом усі цивільні судна. А у випадку з військовими, навпаки, може вийти за межі обмежень Конвенції — адже заборонено пропуск певних типів суден "через протоки", але аж ніяк не через канал.

Тим не менш, запуск каналу "Стамбул" не означатиме миттєвого виходу Туреччини з Конвенції Монтре. Питання вирішуватиметься, виходячи з поточних інтересів турецької держави.

Проєкт, окрім економічного, має політичне значення для президента Туреччини. Ердоган підкреслює, що ідея каналу виникла ще у XVI столітті, але так і не була реалізована, хоча турецькі султани щонайменше тричі намагалися повернутися до цієї ідеї. Таким чином, реалізація масштабного інфраструктурного проєкту стане фізичною демонстрацією "величі Туреччини" під керівництвом, звісно, Ердогана.

Російський проєкт каналу "Євразія". Суть ідеї — з'єднання Каспійського та Чорного (Азовського) морів глибоководним каналом, здатним пропускати морські торговельні судна класу "Панамакс". При цьому спорудження проєкту не скасовує функціонування старого Волго-Донського каналу.

Ідея "Євразії" була озвучена Путіним ще у 2007 році, але була відкладена як надто дорога і складна. Тим не менш, із 2022 року вона знову обговорюється, і вже не лише в РФ: для Казахстану та низки держав Центральної Азії такий проєкт стає важливим, оскільки дає умовний "вихід до морів" із Каспію. Друга складова — екологічні міркування: Каспійське море міліє. І наявність каналу, що забезпечує перетікання води з Азовського (Чорного) моря, на думку низки казахстанських чиновників, може уповільнити цей процес.

Реалізація проєкту може бути цікавою Китаю (але позиція Пекіна полягає в декларуванні зацікавленості без демонстрації бажання фінансувати будівництво), Туреччині, яка отримає доступ до "казахстанських портів", і, можливо (це залежить від формату завершення війни в Україні), низці держав Європейського Союзу.

Зелений енергетичний коридор "Каспій—Чорне море" (проєкт GECO). Суть проєкту — з'єднати генерацію "зеленої енергії" на Кавказі та в Каспійському морі зі споживачами на території ЄС.

Проєкт передбачає прокладання 1200 км кабелю потужністю 1300 МВт дном Чорного моря від узбережжя Румунії до узбережжя Грузії. А також будівництво (і модернізацію) мереж електропередачі за напрямками Угорщина—Румунія та Грузія—Азербайджан.

Проєкт під назвою Black Sea Interconnection Cable внесений до переліку пріоритетних для ЄС.

Станом на сьогодні енергетичні компанії Азербайджану, Грузії, Угорщини та Румунії створили спільне підприємство GECO (Green Energy Corridor Power Company). Проведено оцінку економічної ефективності, триває підготовка до створення технічного проєкту. Сторони також шукають додаткових інвесторів для участі в проєкті.

Планується, що початок експлуатації кабелю розпочнеться у 2030 році.

Під цей проєкт:

• на території Грузії в межах Georgia Renewable Energy Program було розпочато будівництво мережі СЕС і ВЕС (фінансування здійснюється за рахунок коштів ЄС, Світового банку), а також других черг Nenskra HPP (за участі Південної Кореї) та Kartli Wind Farm (США, ЄС).
• на території Азербайджану за участі інвесторів із Південної Кореї, США, КНР, ОАЕ, Саудівської Аравії розпочалося будівництво мегапроєктів Absheron-Gobustan Wind Cluster (потужність 1 ГВт), Bilasuvar Solar Project, Neftchala Solar Project, а також триває підготовка до старту мегапроєкту Caspian Offshore Wind Program (потужність понад 7 ГВт).
• у Вірменії, яка розраховує на приєднання до проєкту, реалізується Armenia Utility-Scale Solar Program потужністю понад 500 МВт.
• у Казахстані (наступний етап реалізації проєкту — кабель дном Каспійського моря) за участі інвесторів із КНР, Франції та ОАЕ після 2023 року було дано старт одразу п'яти проєктам сонячної та вітрової генерації загальною потужністю понад 4 ГВт.

Участь України в такому проєкті на цьому етапі не обговорювалася.

Із зазначених вище проєктів, які перебувають на стадії реалізації, вихід до Чорного моря мають (або він запланований):

• Транскаспійський транспортний коридор, або "Серединний коридор". Цей проєкт сьогодні реалізується через Туреччину. Хоча початково він планувався як коридор, що має "вихід" до Східної Європи через порт Чорноморська або Одеси. Турецька залізнична гілка в напрямку Греції розглядалася як додаткова.
• BTK railroad як складова "Серединного коридору". Від самого початку передбачався механізм доставки (аж до розрахунку часу) контейнера з Польщі до Грузії або Азербайджану, тобто дорога замкнена на порти. Україна на цьому етапі як учасник проєкту не зазначається.
• Проєкт Hejaz. Турецький проєкт сполучення портів Середземного та Чорного морів із країнами Аравійського півострова. Також передбачається механізм руху товарів до акваторії Чорного моря, створення механізмів технологічного обміну між державами-учасницями. Є опис механізму руху товарів за напрямком ЄС—Близький Схід. України в проєкті немає.
• Iraq Development Road (IRD). Транспортний коридор від країн Близького Сходу до Чорного моря. Що важливо: від самого початку проєкт орієнтований не лише на рух товарів, а й на промислову та науково-технічну кооперацію. У презентації уряду Іраку наведено розрахунки вартості та часу доставки контейнерів із Німеччини та Польщі до Перської затоки. Згадок про Україну в проєкті немає.
• IMEEC — глобальний комплексний проєкт, який, окрім логістики, включає створення промислових і наукових вузлів у містах-учасниках. Поєднує економіки Індії, країн Аравійського півострова, Ізраїлю та Європи. У світлі угоди про вільну торгівлю між Індією та ЄС має всі шанси на швидку реалізацію. Належить до пріоритетних проєктів Європейського Союзу. України в проєкті немає.
• "Перехрестя миру" — приклад грамотного підходу до ідеї міжнародних економічних коридорів. Вірменія пропонує створити на своїй території вузол, який об'єднав би ініціативи одразу кількох геополітичних гравців — Китаю ("Серединний коридор"), США ("дорога миру і процвітання" Трампа), ЄС (поєднання з IMEEC), Ірану та Індії (проєкт "Північ—Південь"), Туреччини ("Серединний коридор", проєкти кооперації з Азербайджаном), держав Східної Європи — зв'язок через порти Чорного моря. Логічним був би інтерес Києва до цього проєкту. Але публічно такого інтересу не було проявлено. України в переліку учасників або вигодонабувачів не зазначено.

Простіше кажучи, більшість ключових економічних проєктів передбачають участь держав Східної Європи та чорноморського басейну. Але Україна, як частина Причорномор'я, на картах цих проєктів відсутня.

Для наочності нижче наведено приблизну схему маршрутів.

З одного боку, таку ситуацію можна виправдати війною. По-перше, Україні "не до того", по-друге, зовнішні партнери можуть побоюватися розробляти плани співпраці за участю України. Однак приклади Вірменії, Ірану, Азербайджану, Сирії свідчать про інше: держави пропонують свій функціонал сусідам (і не лише), завдяки чому отримують додаткову економічну та політичну підтримку.

У випадку з Україною є дві артикульовані тези щодо того, чим країна може бути корисною іншим:

1. Експорт продовольства.
2. Експорт безпеки. Точніше — військового досвіду, напрацювань у сфері ведення сучасної війни. І, після заморожування війни, — досвідченого персоналу.

Але повернімося до початку документа і ще раз подивимося на характеристики країн напівпериферії та периферії. Експорт сировини + безпека — це функціонал периферійної держави. Тієї, яку раніше називали "банановою республікою". Україна має шанси як скотитися до такого статусу, так і стати однією з промислово розвинених держав. І в умовах мінливого світопорядку ігнорувати нові економічні, політичні коридори, регіональні альянси, що створюються просто зараз, щонайменше нерозумно.

Давайте ще раз звернемося до переліку проєктів, що реалізуються (або плануються). Але вже з точки зору інтересів України. Такими можуть бути:

• використання транзитного потенціалу. Тобто нам цікаві проєкти, які дозволяють використовувати територію країни для транзиту товарів до сусідніх держав.
• використання механізмів технологічного обміну та створення промислової бази. Тобто нам цікаві проєкти, які, окрім логістики, передбачають створення механізмів промислової та науково-технічної кооперації.
• залучення на свою територію інтересів якомога більшої кількості держав, що є доповненням до власне військової системи безпеки. Якщо внаслідок кризи під загрозою опиняються інтереси кількох країн, вони намагатимуться їй запобігти.

З огляду на сусідство з Росією та те, що можливе припинення бойових дій, найімовірніше, буде заморожуванням, а не довготривалим миром, завдання України — стати сильнішою. А також зробити все можливе для уповільнення процесу посилення РФ. Зокрема й у питаннях розвитку економічних коридорів: чим менша кількість проходитиме через Росію і чим більша включатиме Україну, тим сильнішими будуть позиції Києва у протистоянні з Москвою.

Нижче наведено таблицю проєктів, які можуть включати територію України з урахуванням основних зацікавлених сторін і противників їхньої реалізації.

Якщо робити висновок із цієї таблиці, то для України пріоритетними є проєкти, що не викликають роздратування (в ідеалі, навпаки, реалізуються в інтересах) наших партнерів. Насамперед, із країн чорноморського басейну та держав ЄС. При цьому ми маємо розуміти, що частина держав, які розраховують на умовно "монопольне" становище серед учасників проєктів, можуть бути опонентами у питанні участі в них України.

Варто враховувати, що основною "точкою входу" для більшості проєктів будуть порти Одеської області (включно з портами на Дунаї). Відповідно, серед пріоритетів підготовчої роботи в Україні — робочі плани розвитку транспортної та енергетичної інфраструктури регіону. Без цього розмова про участь України в глобальних проєктах зіткнеться з непереборною перешкодою у вигляді інфраструктури півдня країни.

На цьому ми підходимо до ідеї першого глобального проєкту в інтересах одразу багатьох держав. Йдеться про "євроколію" до Одеси (у перспективі — і до Дунаю). Тобто будівництво залізниці, яка може з'єднати порти "Великої Одеси" з державами ЄС. Основних варіантів два — або до кордонів Польщі, або Словаччини та Угорщини.

Такий проєкт може бути цікавим ЄС у межах розвитку Транс'європейської транспортної мережі (TEN-T). Тим більше, що принципове рішення про підтримку приєднання до неї Молдови та України вже є.

З погляду зовнішніх гравців ми працюємо на розвиток проєктів:

• Китаю з його "Серединним шляхом". Якщо є вихід до портів Чорного моря (як у Туреччині, так і в Грузії), то є сенс мати альтернативний маршрут доставки вантажів до Польщі, а далі — до Німеччини. Тобто отримати "перемичку" між "Північним" і "Серединним" сухопутними маршрутами проєкту "Пояс і Шлях".
• Туреччини — тут накладаються одразу кілька проєктів. Це Hejaz, BTK, "Перехрестя миру", IRD і навіть (у разі зняття конфліктів або конкуренції з Індією) IMEEC.
• Держав Перської затоки — простий і короткий коридор до країн Східної Європи.
• Індії з її IMEEC.
• А також Грузії та Вірменії з урахуванням їхніх регіональних проєктів. А це додатковий інтерес, наприклад, Франції.
• Навіть з погляду США такий проєкт у межах програм відновлення може бути раціональним і видаватися вигідним.

Відповідно, логічно було б уже сьогодні вести переговори з потенційними зацікавленими сторонами про плани будівництва, доцільність втілення проєкту і вигоду для учасників. І, за прикладом GECO, створювати спільне підприємство для його реалізації.

При цьому варто усвідомлювати, що опонентами швидкої реалізації такого проєкту стануть Румунія та Угорщина, які сьогодні розраховують бути ключовим маршрутом до ЄС для нових економічних коридорів. Але румунський фактор можна нейтралізувати за рахунок розширення меж проєкту — тобто створення залізниці з гілкою до Молдови.

Другою сферою, також у галузі логістики, є переговори про приєднання України та Молдови до проєкту Via Carpathia із створенням відповідної мережі автомобільних доріг територією двох держав. Тут кошти доведеться шукати в сусідів і в бюджеті ЄС. Але також можна вести переговори зі США щодо програм відновлення України, адже цей проєкт посилює регіональну інтеграцію, зокрема в межах проєкту "Міжмор'я". Відповідно, його реалізація можлива, але тут необхідна ініціатива самої України. Як мінімум, замість простого політичного туризму на форуми "Міжмор'я" приїхати з ідеєю та економічним обґрунтуванням цієї ініціативи.

Далі — складніші проєкти, які потребують дипломатичної активності на "східному" напрямку.

Проєкт IMEEC сьогодні не включає чорноморський регіон як основний для першого етапу його реалізації. Однак з Індією та ЄС можна вести розмову про інше — створення паралельного коридору "Північ—Південь" у його початковому форматі. Йдеться про рух технологій і товарів від Скандинавії та країн Балтії до Індії. Теоретично, такий проєкт може бути реалізований в обхід України. Або після будівництва євроколії до Одеси — новим маршрутом. Та можна намагатися "грати свою гру" вже сьогодні. У разі трансформації ситуації в Білорусі (або успіху переговорного треку США) є сенс говорити про транзитний потенціал з Одеси через Дніпро та Київ до Вільнюса, Риги й Таллінна. Тим більше, що на цьому маршруті залізнична колія однієї ширини. Ця ж ідея може бути цікавою КНР — як найкоротша лінія сполучення між Серединним і Північним маршрутами "Пояса і Шляху". А в перспективі — Туреччині та країнам Кавказу як доступ до ринків країн Балтії та Скандинавії, оминаючи російську територію.

У разі успішної реалізації такої ідеї цінність старого коридору "Північ—Південь" для Індії змінюється. Інфраструктура на Кавказі та в Центральній Азії залишається важливою, а ось "вага" Росії як потенційного транзитера істотно знижується. Тобто проєкт послаблює РФ і посилює Україну. Але для його реалізації потрібна нова політика на білоруському напрямку, скоординована з Туреччиною, США, Польщею та країнами Балтії. З одного боку — складнощі. З іншого — Україна отримує власний політичний функціонал у регіональній системі.

Наступний етап — питання руху та обміну технологіями, локалізації виробництв. І тут для України стоїть завдання визначитися з пріоритетами. З одного боку, це необхідність створення виробничої бази товарів, затребуваних на внутрішньому ринку. З іншого — експортний потенціал. У цьому випадку пріоритетним є розвиток проєктів, що виходять за межі простої логістики. Це вимагає від МЗС України активності, насамперед на східному напрямку — у межах угоди про зону вільної торгівлі Індія буде зацікавлена у створенні "промислового вузла". КНР — меншим чином, оскільки Пекін робить ставку на розвиток відносин із Сербією (на Півдні) та Білоруссю (на Півночі). Крім того, тут варто пам'ятати про інтереси США, які можуть сприйняти ідею перетворення України на опорну точку "Поясу і Шляху" як загрозу своїм інтересам.

І, нарешті, окрема тема — енергетика. Україні доведеться заново створювати свою енергосистему і наявність планів реалізації проєкту "зеленого коридору" ЄС—Кавказ (GECO) створює унікальні можливості, насамперед для півдня України. Один з ініціаторів проєкту — Румунія — має спільний кордон з Україною. Відповідно, є сенс говорити про додаткову "точку входу" до проєкту або через систему ЛЕП на суходолі, або через підводний кабель. Це, з одного боку, посилить зв'язки України з європейською енергосистемою, з іншого — дасть сигнал інвесторам про можливості розвитку української енергетики. Адже одна справа — вкладати кошти в державу після війни, зі зруйнованою енергосистемою. Інша — вкладати в проєкти міжнародного енергетичного мосту, який має гарантованих споживачів. І який, з огляду на свою специфіку, може стати пріоритетною програмою ЄС у регіоні.

Замість післямови

Ми живемо в період руйнування старої світової системи та створення нової із перерозподілом значущості, політичної та економічної ваги більшості держав. Одним зі шляхів посилення в такий період є створення регіональних союзів, нових економічних коридорів. І події 2020–2026 років наочно це демонструють: більшість наших сусідів беруть участь в одному або кількох таких проєктах, розвивають нові. Україна — біла пляма на карті.

І в нас є вибір: спостерігати за активністю сусідів у надії, що вони самі запропонують нам участь. Або намагатися знайти власний інтерес, у тому числі граючи на перетині інтересів інших. Перший варіант дає гарантований результат уже через 15–20 років — периферійний статус України, країна — ресурсна база. Другий створює шанси перейти до групи держав, здатних за певних умов боротися за входження до ядра світової системи.

Часу для вибору, на жаль, не так багато. До 2030 року конфігурація основних економічних коридорів і проєктів навколо України набуде усталеного, постійного характеру. Без нашої активності — "навколо", якщо замислюватися про майбутнє — "в Україні".