Нахабство - друге щастя. Чим Україна злякала ЄС на саміті
Ймовірно, одним з найкращих індикаторів фундаментальних змін на європейському континенті, у контексті яких у Києві проходив саміт Україна-ЄС, є скасування зустрічі міністрів закордонних справ Німеччини та Росії за ініціативою Зігмара Габріеля. Ще недавно глава зовнішньополітичного відомства ФРН просто рвався в РФ, принижуючись аж до виступу в Краснодарі, по дорозі на дачу російського диктатора. Але розвивається скандал з турбінами Siemens змусив його раптово "захворіти". У той же час,в нинішньому липні світові і європейські лідери просто не знаходять в собі сил залишити українську столицю - одним з важливих епізодів цього "нашестя" є і саміт, за своїм форматом багато років служив чимось на зразок звітного заходи.
Особливо він був таким до 2014 р., оскільки під тиском своїх російських партнерів невдалий режим Януковича весь час змушував українців виглядати другорічниками, не здатними від банального угоди про співпрацю перейти до реального розмови про асоційоване членство, про який вперше почала йти мова між 2008 і 2010 роками включно. Безсумнівно, певною мірою такі зустрічі є "контрольними заходами", зокрема тому, що після березня 2014 р., коли з запізненням на чотири місяці, протягом яких українці змінили європейську і світову історію, вони наповнилися, нарешті, змістом.
Розворот общезападной політичної системи до української політичній системі особою стався. І досить символічно, що саміт, мабуть, хронологічно завершує серію візитів на вищому рівні в нинішньому українському політичному і дипломатичному сезоні. За словами глави держави, який зміг таким чином вдало дистанціюватися від виснажливої парламентської епопеї, пов'язаної з позбавленням імунітету великої групи парламентаріїв, цей саміт Україна-ЄС став "самітом асоціації і безвиза". Можна погодитися з тим, що в минулому або позаминулому році охарактеризувати захід подібним чином було б не можна. Злощасний референдум в Нідерландах, а також суперечності реформ в умовах зовнішньої агресії істотно подовжили шлях України до нового статусу в стосунках з Європейським Союзом.
Не можна не сказати, що проблеми внутрішнього характеру, які відчуває сам Союз після "Брекзита" і спроб ізоляціоністських заколотів, що мали місце в Австрії, Нідерландах і Франції, продовжують чинити свій вплив на перспективу подальшої європейської інтеграції України. Звідси - а варто відзначити, що на четвертий місяць після виборів у Нідерландах все ще відсутня новий уряд - і відсутність підсумкового документа, що відображає повагу до інтересів політичної Гааги, з якою нас тепер пов'язує ще й спільна трагедія. Однак спільну заяву голови Європейської Ради Дональда Туска і президента України Петра Порошенка вказує (і це повторюється неодноразово - роками) на те, що в самій Угоді про асоціацію міститься визнання права України на те, щоб у майбутньому приєднатися до Європейського Союзу як його повноцінний учасник.
Що ж стосується "нідерландської заперечення", то воно приймалося в умовах внутрішньої голландської політичної гри передвиборчого характеру і частиною взаємно зобов'язуючого документа не є. Але крихкий стан самого Союзу (адже за півроку єдиним позитивним епізодом з точки зору єврооптимізму можна вважати перемогу на французьких президентських і парламентських виборах Емманюель Макрона і його партії) не дозволяє сьогодні "пороти гарячку", підкреслюючи стратегічні українські цілі як би "в піку" голландцям. Які, зауважимо, лише нещодавно дозріли до переходу справи МН17 в практичну фазу організації трибуналу, чия діяльність, по суті, буде присвячена розслідуванню російських військових злочинів...
Разом з тим хороша стратегія торгів складається у первісному задирання ставок. Природно, що українська дипломатія завжди і в будь-якому документі буде вимагати фіксації перспективи членства України в Європейському Союзі (НАТО). Інша справа, що необхідно уважно прислухатися до іншої, союзної стороні, яка складається не з національних лідерів держав-членів, а з представників європейських інституцій.
Насамперед неважко помітити, що ЄС давно перетворився в основний (нехай і поряд з міжнародними фінансовими інститутами, НАТО і групою міждержавних зв'язок) інструмент подгоняемой ззовні модернізації нашої країни.
І тут важливі два моменти.
По-перше, тільки з початком Евромайдана в Брюсселі почали усвідомлювати свою відповідальність за цей масштабний проект, який можна порівняти лише зі всім "великим розширенням" 2004 р. разом узятим (нагадаємо, що приєднання Румунії і Болгарії все ще не завершено, так як вони не є частиною Шенгенської угоди). Фактично саме український проект відбудовує зовнішньополітичну ідентичність і саму зовнішню функцію ЄС, оскільки Програма сусідства так і не вийшла за рамки транскордонного проектування, а Середземноморський союз (південний вимір європейської експансії), як мінімум тимчасово похований сирійської війною, лівійської нестабільністю і деградацією політичної системи Туреччини.
Таким чином, Східне партнерство залишилося єдиним плацдармом для докладання зусиль європейської інфраструктури "м'якої сили", хоча і без явно вираженої кінцевої мети. І якщо Грузія і Молдова (другу, зазначимо, продовжує хитати) у такому ракурсі визначальними ніколи не виглядали, то у Вірменії ЄС зазнав поразки, а Білорусь і Азербайджан знаходяться на тому рівні політичного розвитку, який не передбачає всерйоз який-небудь інтеграції (коректно кажучи, вони ще не увійшли в епоху "пом'якшення вдач"). Без всякого бажання і навіть розуміння того, що так може статися - ЄС вплутався в протистояння з Росією за Україну, а вона стала являти собою процес історичного масштабу.
По-друге, за межами революционизированного шару сама Україна як об'єкт потенційної трансформації три роки тому була явно не готова до тих викликів, на які в рамках європейської інтеграції країни їй належало відповісти (чим і скористався російський агресор). Крім загальної символіки (дуже показово - на початку свого шляху в Союз болгари теж скрізь вивішували європейські прапори, але про якість реформ це говорило мало), така неготовність спостерігалася в будь-якій галузі - від зовнішньої торгівлі до місцевого самоврядування.
За три тяжких роки змінилося досить багато. Атмосфера минулого саміту показала, що мова йде про новий етап відносин між Києвом і Брюсселем, на якому про боротьбу з корупцією і пов'язаної з нею реформою судової системи, пенсійної, медичної та земельної реформи говорять в прикладному сенсі, а не як про добрих побажаннях, які ніколи не стануть реальністю. Україну штовхають в необхідному напрямку, вміло користуючись не тільки батогом (і "злих поліцейських" за цей час у Києві перебувало за ці роки чимало), але й пряником. Можна було звернути увагу на деякі нюанси, зокрема, Жан-Клод Юнкер, говорячи про компроміс, який полягає в змозі антикорупційної палати у рамках нинішньої судової системи, назвав Україну "великою країною", якої вже не треба читати лекції. Саме так все це і бачиться з Брюсселя - як чертовски амбітний проект, пошук місця якого в архітектурі Континенту (якщо сприймати всерйоз відплиття Великобританії в невідомому напрямку) все ще ведеться.
Все краще говорить по-українськи Дональд Туск теж не поскупився на компліменти, причому цілком заслужені - про те, що перемогти Україну вже неможливо (наскільки велика в цьому змістовна роль власне ЄС - сказати непросто, адже Москви зупинили явно не санкції). Тоді де ж ложка дьогтю в бочці меду? У тому, що саме українське керівництво зовсім не вільно просувати власні інтерпретації своїх успіхів і поразок на шляху до досягнення головної мети зовнішньої політики - початку переговорів про членство в Європейському Союзі, яке членство повинно зіграти для нас роль своєрідного "кінця історії".
По-перше, не варто сприймати постійні нагадування про проблему корупції, як "мантри". З точки зору Заходу - що б ми самі не думали про проблеми Заходу, породжені проникненням російського капіталу в розвинені країни, - Україна стоїть лише на початку шляху подолання цієї проблеми, пов'язаної взагалі з її соціально-політичним та економічним устроєм. Тому прогрес імплементації Угоди буде оцінюватися по рейтингах розвитку і думку європейських інвесторів у країну, а не за "відписки" українських відомств.
По-друге, раніше 2020 р. навряд чи варто починати черговий розмова про розширення кількості країн-членів. На це Київ навряд чи може якось вплинути, оскільки невідомо, як зміниться дизайн системи управління самим Союзом, і не "розшириться" він за рахунок останків Великобританії, які в будь-якому випадку виглядають як таких членів краще, ніж будь-які країни Східного Партнерства.
По-третє, навіть на прикладі маленькій Чорногорії було досить яскраво продемонстровано, що розроблений у 90-ті алгоритм "спочатку НАТО - потім ЄС" нікуди не подівся, і якщо порівняти зміст липневих виступів керівництва НАТО і ЄС у Києві, то можна побачити, що вони практично збігаються (також як і тези державного секретаря США Рекса Тіллерсона). А значить, досягнення членства в НАТО (як відомо, російські інвективи про сепаратистські конфлікти, які нібито заважають цьому - просто пропагандистські вигадки) необхідно розглядати як більш реальну і близьку мету. Тим більше що отримання членства в НАТО є автоматичне визнання виконання країною всієї політичної і правової частини європейської інтеграції.
По-четверте, і про це почала писати західна преса з приводу України, - вікно для фундаментальних реформ закриється в цьому році, адже в наступному політики всіх таборів почнуть передбачувано змагатися в популізмі і вибудовуванні неформальних коаліцій. А отже, на забезпечення таких проривів, які вразять навіть скептиків у Західній Європі у нинішньої української влади залишається щонайбільше рік.
По-п'яте, не можна ігнорувати фактор американсько-російського "замішання", хоча відрадно, що Росія зникла як фактор відносин між Україною та Союзом в рамках імплементації Угоди. Адже 13 липня в Києві публічно говорили про що завгодно - про третій транш макрофінансової допомоги ЄС, про судову реформу, про успішних та неуспішних прикладах перетворень, про темпи змін. Але тільки не про Росію, її шаленому керівництві, ще недавно яке намагалося всюди в Європі просунути у двері свою взуту в валянок ногу. Хочеться вірити, що так буде і надалі.
Між тим від соціальних трансформацій в Україні - чиї парламентарії, можна сказати, були приободрены присутністю в столиці високого європейського начальства і піднесли суспільству подарунок у вигляді видачі прокуратурі Михайла Добкіна - залежить не тільки її власна перспектива, але і привабливість європейського проекту в цілому. Поки що цей ретельно вивірений процес - скандализация інтеграції, яка сталася у Болгарії та Молдові, Брюсселю не потрібна, звідси і його жорсткість по відношенню до українців навіть в моменти, коли ЄС міг би, здавалося, проявляти більше співчуття, - виглядає як порівняльний успіх.
Українцям, в свою чергу, теж не слід забувати, що, як і з рішенням про скасування віз, якщо європейські інститути запишуть в документі з яким-небудь вагою сходинку про розгляд України як країни-кандидата, то, відповідно до своєї правової традиції, будуть змушені прагнути до цієї мети. Чи Готова Україна до такого ритму, в якому політична безвідповідальність повинна бути не подолана, але абсолютно виключена, - сьогодні сказати дуже складно. Думається, наявність або відсутність такої готовності до переходу від асоційованого членства до повноцінного - покаже тільки наступний виборчий цикл.
