Наступники Путіна. Хто і як готується до транзиту влади в РФ (Розділ II)

"Ділова столиця" продовжує публікацію дослідження "Наступники Путіна. Хто і як готується до транзиту влади в РФ". Розділ I "Позиціювання щодо транзиту політичних суб’єктів "без права голосу" можна прочитати за посиланням.

Розділ ІІ. Персоналії та союзи: загальна характеристика

Російську модель управління абсолютна більшість експертів розглядає через призму першого президентства Путіна і створення з ФСБ "неодворянства". Цей підхід явно застарів, а після Болотної площі в Росії починає вибудовуватися інша, набагато складніша і, що важливо, більш стійка модель. Ця модель тримається на двох опорах – конкуренції силовиків, де ФСБ всього лише "передовий загін партії" (якщо користуватися радянською термінологією) та на потужній "політичній системі" — розгалуженій бюрократичній системі з повним контролем із центру. Реприватизація (націоналізація), зменшення доходів держави та початок масованої імітації боротьби з корупцією стали трьома наріжними каменями для початку вагомих зсувів в цій двоопорній системі управління. І все це стало початком зміни логіки дій еліт, яка починає перестроюватися в сторону майбутнього транзиту владу, де ще не існує правил.

II.1 Чемезови та Патрушеви: майбутнє з надслабкими кронпринцами

Після президентських виборів 2024 року одним з перших указів, Путін звільнив Миколу Патрушева з посади секретаря Ради безпеки і перевів його в помічники з морських питань (через деякий час спеціально під нього створили морську колегію, яку він і очолив). Тоді це виглядало не просто як пониження. Але й як спроба розірвати могутній тандем Патрушева та Чемезова, де один володів необмеженим силовим, а інший — фінансовим ресурсом. Минуло більше року і ми можемо стверджувати, що цей тандем нікуди не подівся і залишається найсильнішим тандемом російського Олімпу.

Користуючись старими приятельськими стосунками, що склалися у них з Володимиром Путіним ще за часів його служби в КДБ, Сергій Чемезов та Микола Патрушев сформували потужні клани, що впливають на економіку та політику країни. Будучи генеральним директором держкорпорації "Ростех" Сергій Чемезов контролює важку російську промисловість та підприємства військово-промислового комплексу. Напад на Україну значно посилив його позиції, оскільки саме "Ростех" отримує левову частку замовлень на виробництво, ремонт та модернізацію озброєнь. Окрім того, низка факторів свідчать, що ряд стратегічних підприємств, підданих реприватизації, також опиняються в орбіті Сергія Чемезова. 30 травня Володимир Путін підписав указ, за яким може вводитись зовнішнє управління та припинятися права акціонерів підприємств, що не виконуватимуть держоборонзамовлення – очевидно, це ще більше збільшить можливості "Ростеху", оскільки "невиконання оборонного замовлення" може трактуватися досить широко.

Варто додати, що фактичним представником Сергія Чемезова в уряді сьогодні є віце-прем’єр Денис Мантуров, що раніше очолював спостережну раду "Ростеха", а також має спільні фінансові інтереси із родичами Чемезова (його син має спільний бізнес з матір’ю Мантурова). Це все дає можливість Чемезову контролювати великий відсоток як держзамовлень, так і фінансових потоків. В деяких випадках може навіть скластись враження, що промисловий блок уряду більше працює в інтересах "Ростеха", ніж навпаки. При цьому "Ростех" все більше перетворюється на сімейне підприємство самого Чемезова: найбільші оборонні замовлення страхує "Незалежна страхова компанія" його сина Станіслава, підприємство його дружини Катерини Ігнатової забезпечує коробками передач АвтоВАЗ, а племінник Іван Сєров став виконавчим директором "Вертолітної сервісної компанії".

В свою чергу Микола Патрушев, навіть втративши посаду секретаря Радбезу, зберігає суттєвий вплив на силові структури. Певною мірою, його досі можна розглядати як неформального речника радикальної частини працівників спецслужб, одного з ідеологів агресії проти України та моделі російської державності, що спирається насамперед на працівників ФСБ. Попри призначення Миколи Патрушева минулого року на посаду голови Морської колегії РФ та втрату частини впливів на силовиків, можемо констатувати, що він зберіг свій вплив як на самого Путіна, так і на силовиків, хоч вплив цей певною мірою обмежений. 

Вторгнення в Україну зміцнило позиції як клану Патрушевих, так і Чемезових, що сконсолідували свій силовий та адміністративний ресурс як для освоєння оборонного замовлення, так і для націоналізації і реприватизації найбільш прибуткових активів менших фінансово-промислових груп. Можна сказати, що це найпотужніші на сьогодні клани вихідців із органів держбезпеки, які фактично є основними бенефіціарами агресії, розв’язаної проти України. З одного боку, така ситуація мала б зацікавити їх максимально довго зберігати статус-кво, що публічно підкреслюють і самі фігуранти ("політика – не моє", постійно наголошує Чемезов). З іншого боку, ймовірні зміни в керівництві країни спонукають їх вдаватися до кроків на випередження у випадку, якщо трансфер влади стане доконаним фактом.

Якщо при владі опиняться конкуруючі клани, впливовість цих двох сімей ослабне, буде втрачено контроль над фінансовими потоками, а також можливість захищати власність через контрольовані силові структури. В умовах сучасної Російської Федерації, де лише перебування при владі гарантує збереження власності, втрата політичного впливу автоматично робить їхні бізнеси першими кандидатами на чергову "реприватизацію". Кажучи інакше, транзиту клани Чемезових і Патрушевих бояться вже через те, що за такого сценарію їм є, що втрачати.

Таким чином, два клани зацікавлені в "м’якому" транзиті влади, який би йшов за їхнім сценарієм, із збереженням свого кадрового представництва в органах влади і без приходу нових команд, неузгоджених з їхніми інтересами. Вони не стільки готові змагатися за президентську посаду, скільки готові співробітничати з тією владою, яка гарантує їм збереження нинішньої впливовості (як варіант – переформатування всієї управлінської моделі під себе). Головна проблема – відсутність свого кандидата в президенти (ані Патрушев-молодший, ані ставленик Чемезова, перший віце-прем’єр Мантуров поки не виглядають гравцями, що можуть стати лідерами президентських гонок). Понад те, не варто відкидати віковий фактор. І Патрушев, і Чемезов увійшли в той поважний вік, коли час працює проти них, а їхні нащадки та наступники без них самих зіграти не можуть.

II.2 Бортников vs Корольов

Починаючи з виступів на Болотній площі ФСБ не лише почало втрачати свій статус неодворянства, але й поступово перетворювалося виключно на головний репресивний орган Росії, який не має можливості формувати політику, а зосереджується на виконанні завдань, що їх спускає вище політичне керівництво. Коли ми говоримо про Росію як феесбешну краіну, то слід мати на увазі, що ФСБ виконує ту ж роль, що й КДБ в часи СРСР. Тобто є передовим загоном партії і головним репресивним органом. Щоправда, в сучасній Росії додалася ще одна функція — економічна (в значенні контролю за бізнесами та держчиновниками з відповідними матеріальними вигодами). Але варто ще раз наголосити: ФСБ не формує політик, навіть репресивних. ФСБ виконує (часто "творчо") задачі, поставлені вищим політичним керівництвом.

Відставка Миколи Патрушева з посади секретаря Радбезу ознаменувала собою те, що всі силовики втратили куратора і тепер напряму звітують безпосередньо Путіну. Але, разом зі знищення посади куратора, Путін де-факто утворив дуумвірат всередині ФСБ, де є два керівники: голова ФСБ Бортников і його перший заступник Корольов. Обидва мають свої повноваження. Звісно, зберігається повна субординація, але при цьому Корольов має прямий вихід на Путіна і отримує від нього вказівки в обхід першої особи ФСБ. 

У нас немає жодних підстав вважати, що Путін втратив довіру до Бортникова. Поява дуумвірату — це, з одніого боку, традиційне для Путіна створення внутрішньої конкуренції, де він виступає арбітром. З іншого, судячи з усього, Путін вважає, що ФСБ занадто важлива в його вертикалі структура, аби отримувати інформацію про все, що там відбувається, лише від однієї особи. Простіше кажучи, Путін опирається на ФСБ, але боїться її можливостей.

Щодо транзиту влади, то, схоже, на сьогодні свого кандидата в президенти у служби просто не існує. Виходячи з позиції Путіна щодо дуумвірату, в середньостроковій перспективі такий кандидат може і не зʼявитися. Якщо все буде розвиватися за таким сценарієм, ми побачимо боротьбу різних груп впливу в ФСБ на стороні різних груп-учасників транзиту.

II.3 Неіснуюча Держрада як головний актив "зниклого Дюміна"

Відразу після переобрання в 2024 році Володимир Путін призначив свого колишнього охоронця та діючого губернатора Тульської області Олексія Дюміна помічником президента Російської Федерації, і практично одразу ж (29 травня) – секретарем Державної ради (Госсовета) РФ. Ймовірно, в його обов’язки входило перезавантаження Держради, однак завдання виявилось для її секретаря непідйомним. Інститут Державної ради, що існувала раніше лише як президентський дорадчий орган, було внесено до конституції Російської Федерації в ході конституційної реформи 2020 року вочевидь у рамках попереднього транзитного сценарію, що передбачав формальне припинення Володимиром Путіним президентства при збереженні влади на посаді керівника "Госсовета", повноваження якого значно розширялися. Втім, вже весною того ж року стало зрозуміло, що від попередніх планів вирішили відмовитися. Можливо, це сталося під впливом казахських подій, де не без допомоги ОДКБ було відсторонено від фактичної влади Нурсултана Назарбаєва, можливо, на рішення вплинула невдала спроба президента Саргсяна у Вірменії зберегти владу, закріпившись на посаді прем’єра. Ще більш ймовірно, що свою роль зіграли особливості характеру Путіна, який через хворобливу обережність вирішив піти за іншим сценарієм і продовжити своє перебування при владі через "обнуління" президентських термінів.

При цьому залишилося незрозумілим, що робити з розширеними повноваженнями Державної ради, яка фактично дублювала Раду безпеки. Для того, щоб провести перезавантаження цього органу влади, і був мобілізований колишній губернатор Дюмін (нагадаємо, що паралельно з тим Радбез очолив Шойгу). Призначення стало для Дюміна своєрідним екзаменом на компетентність, який новопризначений секретар фактично провалив: перезавантаження Держради не відбулось. За півтора роки після виборів Дюмін із потенційного фаворита перетворився на сіру мишу без якихось амбіцій та можливостей.

При цьому в руках Дюміна досі є конституційний, хоч і не діючий орган — Державна Рада, якій законодавчо делеговані значні повноваження з можливістю розширення (конституцією передбачено ухвалення окремого закону про Держраду, який не потребує додаткових конституційних змін). Проблема в тому, що Росія не є правовою державою і будь-який транзит влади у ній відбувається кулуарно, лише згодом його оформлюють формально. І тут, можливо, комусь знадобиться ця сама Держрада.

II.4 Золотов і Кадиров: потрібні всім і нікому

Одночасно із Олексієм Дюміним помітно зменшується впливовість його колишнього керівника і ще одного колишнього охоронця Путіна – головнокомандуючого військами Росгвардії Віктора Золотова. З початком повномасштабного вторгнення доволі часто говорили про Золотова у прямій зв’язці з керівником Чечні Рамзаном Кадировим. Охолодження стосунків Путіна та Кадирова через бажання першого поставити "на місце" керівника регіону, не усуваючи його від влади, та бажання другого домогтись офіційної легітимізації Адама Кадирова як наступника, ударило і по Золотову. На відміну від Міноборони, антикорупційні чистки у Росгвардії були мінімальними, хоча зловживання явно були не меншими. Симптоматично, що найбільш високопоставленим затриманим росгвардійцем став Мірза Мірзоєв, заступник начальника тилового забезпечення, який, окрім іншого, курував закупівлі Росгвардії в Чечні.

На сьогодні вплив Золотова явно обмежений, хоча Росгвардія – один із найвагоміших ресурсів в період транзиту влади. Вплив Кадирова також обмежено, але він може бути дуже важливими в момент транзиту владу. Ані Золотов, ані Кадиров наразі не зацікавлені в будь-яких змінах, але у випадку моменту "Ч" приєднаються до переможця. Втім, в тандемі вони не працюватимуть — у кожного, насамперед Кадирова, можуть виникнути свої інтереси.

II.5 Конструювання своєї "вертикалі впливу": Кейс Сергія Кірієнка в сучасній політичній системі РФ

Кірієнко обіймає посаду першого заступника керівника Адміністрації президента (АП) РФ і курує внутрішньо-політичний блок Кремля з жовтня 2016-го. З 2022 року Кірієнко став головним куратором інтеграції так званих "ДНР/ЛНР" та інших окупованих територій. Кадрові перестановки в Донецьку показали, що "лавка запасних" з курованих ним програм підготовки управлінців може оперативно заміщати недостатньо лояльні чи неефективні кадри на цих територіях. У "старих" регіонах РФ його вплив проявляється у "точкових" призначеннях губернаторів-технократів, запуску цифрових проектів (електронне голосування, системи оцінки громадської думки) як інструментів виборчої мобілізації, створенні "інформаційно-політичних штабів" на великих підприємствах, що дублюють регіональні партійні структури й підзвітні безпосередньо політблоку АП тощо.

Впливовість та "всепроникність" Кірієнка зростає поволі, але має системний характер. Після оптимізації структури АП у 2023 році саме під його контроль потрапили одразу чотири управління – з внутрішньої політики, суспільних проектів, інформаційних технологій та експертного супроводу, що суттєво розширило його бюрократичний "портфель".

У 2025 році Кірієнко "перехопив" у Дмитра Козака статус "куратора" абхазького напрямку та "закільцював" на собі питання, пов’язані з Придністров’ям та Молдовою. Окрім того, він практично виграв в "битві" за те, хто буде куратором українського напрямку (остаточно зможе закріпитися у цьому статусі в разі вдалих для РФ виборів в Молдові).

Вплив Кірієнка ґрунтується на чотирьох головних механізмах:

1. Контроль за кадровими "соціальними ліфтами" ("Лідери Росії", "Школа губернаторів"), що забезпечують потік менеджерів до федеральних і регіональних органів влади. Конкурс "Лідери Росії" і пов’язана з ним освітня екосистема Російської академії народного господарства та державної служби стали головним каналом відбору губернаторів і топ-чиновників: за даними 2024 р., шість із семи призначених в.о. глав регіонів – випускники цієї програми.
2. Наявність доступу до потужних фінансових ресурсів однієї з ключових держкорпорацій. Кірієнко очолює наглядову раду "Росатому", зберігаючи доступ до її фінансових і кадрових ресурсів. Через наглядову раду "Росатому" Кірієнко фактично оперує бюджетом корпорації (портфель замовлень 2024 р. – $200 млрд) і використовує його спонсорські програми (освіта, культура, патріотичні медіа) для зміцнення власного образу "державника-модернізатора".
3. Ідеологічно-комунікаційний контроль – розгортання в міністерствах та держкомпаніях мережі "інформаційно-політичних співробітників", що дублює радянську партійну вертикаль і замикається безпосередньо на його департамент. Переведення на роботу в Кремль менеджерів, сформованих у "Росатомі", забезпечило Кірієнку унікальний симбіоз корпоративної культури проектного менеджменту та політичних завдань АП.
4. Створення "цифрового концтабору". Спільно з братами Ковальчуками віг наближається до створення замкнутої цифрової екосистеми, яка контролюватиме абсолютну більшість великих національних цифрових платформ (про це більш детально в Розділі IV "Цифровий концтабір").

Завдяки всім цим важелям Кірієнко перетворився на "сірого кардинала" внутрішньої політики – саме його команда організовувала виборчі кампанії 2018 та 2024 років, а також дистанційне електронне голосування, демонструючи рекордну мобілізаційну керованість електорату. Через кадрові конкурси, корпоративну мережу та регіональні проекти він сформував своєрідну "вертикаль", неформально орієнтовану персонально під нього. Все це робить Кірієнка одним із найбільш впливових акторів у контексті підготовки до "постпутінського" періоду в історії РФ. В першу чергу тому, що з ним змушені будуть рахуватись всі потенційні "спадкоємці". Його унікальність - вплив на регіони та регіональні еліти, що вкрай важливо в момент транзиту влади. Кірієнко, схоже, готується до цього транзиту і вибудовує не лише чиновницьку вертикаль, орієнтовану на себе, але й старається налагодити горизонтальні зв'язки з іншими впливовими гравцями Кремля.

Його єдиний потенційний конкурент на цьому полі – керівник адміністрації Путіна Антон Вайно. Наразі Кірієнко та Вайно не є суперниками, а сам Вайно вважає, що досяг піку кар'єри, тож для нього транзит влади є таким собі кінцем історії. Однак і Вайно, і Кірієнко є відносно молодими людьми, якщо послуговуватись російським політичним розумінням молодості. Тож вони обидва будуть важливі для всіх груп впливу, насамперед у контексті роботи в регіонах.

II.6 Родина Ковальчуків у конфігурації постпутінського транзиту

Брати Юрій та Михайло Ковальчуки формують своєрідний "двополюсний" центр влади, що поєднує фінансово-медійний (банк "Росія", страхова група СОГАЗ, "Національна Медіа Група" – НМГ) та науково-технологічний контури (Курчатовський інститут, консалтинг для "Росатому" й оборонних відомств). Юрій, давній співвласник чекістського дачного кооперативу "Озеро", зберігає роль "особистого фінансового оператора" Путіна. Михайло, президент Курчатовського центру, отримав від Кремля неформальний мандат на реорганізацію Російської академії наук і перекроєння бюджетних потоків цивільних і військових НДІ.

Сумарно клан Ковальчуків володіє набором ресурсів, які роблять його одним із ключових інструментів впливу в путінській системі. Через медіамонополію (володіння частками в Першому каналі, РЕН ТВ, СТС, платформі "Дзен" і низці продакшн-студій) він формує інформаційний порядок денний і забезпечує мобілізаційну пропаганду. Фінансовий контроль реалізується через Банк "Росія", страхову групу СОГАЗ і "Интер РАО", що дозволяє перерозподіляти держконтракти та фінансувати "патріотичні" проекти. У науково-технічному секторі Ковальчуки курують Курчатовський інститут та пов’язані з ним НДІ і венчурні фонди, просуваючи програми модернізації в ядерній та біотехнологічній сферах, що гарантує їм постійний доступ до Путіна. Додатковий важіль – цифрова екосистема: частка у ВКонтакте (через СОГАЗ) і контрольні позиції нащадків у керівництві (онук Михаїла, Степан Ковальчук, з 2023 року керує групою соцплатформ соцмережі) дозволяють поширювати лояльний контент і збирати дані про користувачів. Кремль також розглядає продаж російської частини "Яндекса" консорціуму, де структурі Ковальчуків відведено до 15%. Мета – створити "суцільний патріотичний інтернет", замкнувши пошук, соцмережі та відео на одну групу лояльних акціонерів.

Ковальчуки формують неформальну мережу союзників, яка поєднує фінансові, енергетичні та політичні інтереси. Серед ключових партнерів – Геннадій Тимченко, з яким їх пов’язують спільні активи в банку "Росія" та енергетичних компаніях "Новатек" і "Сибур", що укріплює експортно-сировинний контур. Ротенберги, хоч і входять до кола давніх союзників через кооператив "Озеро" та інфраструктурні проекти в медіасфері, після 2022 року частково втратили прямий доступ до Путіна, опинившись під неформальним контролем Ковальчуків. Альянс із Ігорем Сєчіним реалізується в ситуативному форматі – наприклад, у спільному порятунку "Ленэнерго" силами "Роснефтегазу" та "Интер РАО". Особливе місце займає Сергій Кірієнко та політблок АП: обмін інформаційно-медійного ресурсу (через ВКонтакте, "Яндекс") на політичний протекторат забезпечує Ковальчукам стабільність у стратегічних проектах цифрової суверенізації.

Отже, в руках Ковальчуків "ключі" до зниження транзакційних витрат транзиту, оскільки їхня мережа покриває критично важливі точки (фінансові структури, енергетика, інтернет тощо). Ця група, разом з союзниками, може стати базовою для консенсусу елітних груп у постпутінський період. Вже зараз вони є одними з найважливіших "акціонерів" майбутнього російського режиму. Існує декілька ймовірних варіантів участі Ковальчуків у процесі транзиту, більшість з яких передбачають роботу їхніх медіа-ресурсів на забезпечення легітимації нового режиму в обмін на гарантований "шматок пирога влади". У будь-якому випадку підтримки Ковальчуків потребуватимуть/шукатимуть як силовики (Патрушев, Золотов), так і "технократи" (Мішустін, Собянін).

II.7 Специфіка впливовості Кирила Дмітрієва: "нестворена Сім’я" в системі Путіна

Дмітрієв, багаторічний керівник Російського фонду прямих інвестицій (РФПІ), не обіймає жодної формальної посади в Кремлі. Утім, його роль у системі влади РФ значно перевищує формальний статус. Він діє як неформальний оператор зв’язків родинного кола Володимира Путіна з низкою зовнішніх та внутрішніх економічних акторів. Його часто називають частиною "нествореної Сім’ї" – умовного неофіційного клубу довірених осіб президента, що відіграють роль посередників у непрозорих рішеннях економічного та політичного характеру.

Впливовість Дмітрієва ґрунтується на чотирьох головних механізмах:

1. Управління РФПІ – фонд, формально створений для залучення іноземних інвестицій, перетворився на канал просування економічних інтересів Кремля, а також інструмент політичної комунікації із зовнішніми партнерами (Саудівська Аравія, ОАЕ, Китай, Індія) під прикриттям "економічної дипломатії". Фонд використовується для розмивання санкційної ізоляції та функціонує як репутаційний фасад, через який Кремль намагається демонструвати "відкритість" для "взаємовигідних контактів".
2. Особисті відносини з Путіним – вважається, що дружина Дмітрієва належить до кола друзів/довірених осіб дочки президента Катерини Тихонової, а сам Дмітрієв неодноразово представляв РФ у чутливих перемовинах. Він брав участь у зустрічах у Саудівській Аравії (Ер-Ріяд, 2025) і перемовинах зі спецпредставником Дональда Трампа Стівом Уіткофом.
3. Зв'язки з глобальними гравцями – Дмітрієв формував "м’яку мережу" лобістів у США, Європі та на Близькому Сході, використовуючи партнерські фонди та формати типу Future Investment Initiative як альтернативну публічну дипломатію РФ.
4. Взаємодія з адміністративною вертикаллю. Попри свою "неофіціозність", Дмітрієв тісно співпрацює з адміністративними центрами – насамперед з урядом РФ, Мінекономрозвитку та АП (особливо на етапах, коли політична лінія потребує "економічного покриття" — як це було у випадку з проектом Північного торгового шляху). Через РФПІ реалізовувались "захищені інвестиційні угоди" із держкомпаніями, а також програми підтримки імпортозаміщення, що перетворювали фонд на неформальний бюджет для "зручних" проектів.

Водночас Дмітрієв не підпорядковується жодному з кураторів (ні в АП, ні в МЗС, виразно дратуючи цим фактом міністра Лаврова), та виступає паралельним "центром сили", що оперує ресурсами та впливом через іншу логіку – близькість до президента, зовнішню мережу контактів, інвестиційні альянси. Вплив Дмітрієва значною мірою опирається на персональні альянси з представниками політичні еліт різних країн. Він — "глобальний переговірник", що діє від імені Кремля без формальної дипломатичної посади (особливо яскраво це проявилось на "треку" налагодження взаємин Кремля та адміністрації Трампа).

Дмітрієв не контролює кадрові процеси або медіа, та не є бізнесменом-олігархом. Втім, його неформальний вплив в економіко-політичних клубах (наприклад – "Валдайському") дозволяє задавати рамки дискурсу для частини еліт.

Таким чином, Дмітрієв є втіленням гібридного неформального впливу в системі путінізму – без посади, але з широким доступом до ресурсів, дипломатичних каналів і персональної довіри першої особи. Його вплив не бюрократичний, а ситуативно-політичний: Дмітрієв включається як "оператор" у стратегічно важливі моменти – від контактів із зовнішніми партнерами до кризових інвестиційних кейсів. У цьому сенсі він є ключовим гравцем і, водночас – важливим активом "нествореної Сім’ї", чиї інтереси обстоюватиме в ситуації транзиту і чиї послуги потенційно можуть бути затребувані будь-якою з інших груп, що боротимуться за "путінську спадщину" (з великою долею імовірності в першому електоральному циклі вибори будуть відбуватися під гаслом "Ми продовжуємо курс Путіна").

Щодо можливого висунення в "наступники" Дмітрієва чи дочок Путіна, то про це наразі не йдеться. Путін, з одного боку, остерігається повторення єльцинської історії з його знаменитою "Сім’єю", коли одним з джерел негативу щодо екс-президента Росії була саме донька. А з іншого просто не готовий до розмов про транзит влади, попри декларації.

II.8 Енергетичні гегемони транзиту: "Газпром" і "Роснєфть" у постпутінській архітектурі влади

У системі російського неоавторитаризму "Газпром" та "Роснєфть" виконують роль "бюджетоформуючих центрів влади", де зливаються економічна рента, зовнішньополітичні важелі й кадровий контроль над регіонами та силовими структурами (третій такий центр – "Росатом", про нього йдеться у розділі про Кірієнка). Умовна дихотомія між газовим і нафтовим гігантами своєрідно відображає внутрішньоелітне суперництво за вплив у майбутній постпутінській Росії.

"Газпром" під керівництвом Олексія Міллера функціонує як напівдержавна імперія в умовах занепаду. Компанія контролює ключові трубопроводи (зокрема, "Сила Сибіру", "Турецький потік", "Ямал-Європа") та найбільші газові родовища Росії, прагнучи зберегти монополію на експорт газу трубопроводами, паралельно розвиваючи СПГ-напрям у партнерстві з Китаєм. Водночас вона зазнає глибокої кризи: після суттєвого скорочення постачань до ЄС (мінус близько 100 млрд м³ на рік), санкцій на високотехнологічне обладнання та падіння виручки на 40 % у 2023–2024 роках "Газпром" втрачає статус гарантованого донора бюджету та стає символом деградації російської енергетики.

У ситуації транзиту Міллер не є центром політичного тяжіння, але "Газпром" (попри збитковість) все ще важливий як стабілізатор бюджету та соціальної інфраструктури регіонів (опалення, ЖКГ). Його участь в "грі" обумовлюється тим, що існує ризик реструктуризації компанії під впливом уряду/олігархів (наприклад, група Ковальчуків або Мішустін можуть вимагати зростання ефективності).

"Роснефть" – головна державна нафтова компанія Росії, яку очолює Ігор Сєчін,один із найближчих соратників Путіна, відомий жорстким стилем управління та неформальним впливом у силовому блоці. Компанія контролює найбільші нафтові родовища країни і має стратегічний доступ до арктичного шельфу. Її зовнішня політика орієнтована на співпрацю з Китаєм, Індією та країнами Перської затоки, зокрема, в рамках довгострокових контрактів і спільних проєктів. Попри санкції Заходу, які обмежують доступ до технологій глибокого буріння й фінансування, "Роснефть" зберігає стабільні доходи завдяки дисконтованому експорту та політичному лобізму, залишаючись інструментом геоекономічного впливу Кремля.

Сєчін – активний гравець транзиту, Він має величезний фінансовий ресурс і власний зовнішньополітичний контур – перемовини з ОПЕК, Іраном, Венесуелою, та внутрішній медійний блок, який впливає на політику в сфері "економічної" (особливо – в сфері енергетики) журналістики. Головне відкрите питання — його бачення транзиту. В останні кілька років Сєчіна частково усунули від впливу на регіони та на ухвалення певних рішень (приводом стала публічна сварка з екс-міністром економіки Олексієм Улюкаєвим, що завершилася арештом останнього). Але Сєчін більш ніж амбіційна людина, яка хоче бути постійно у грі (як тут не згадати невдалу спробу приєднати найбільш ліквідний актив "Газпрому" "Газпромнефть" до "Роснєфті" в 2025 році). Тому можна говорити про два можливих варіанти його гри в період транзиту: спроба зіграти відносно самостійно (малоймовірно) та приєднатися до якоїсь із груп впливу (найбільш імовірним виглядає приєднання до тандему Патрушев-Чемезов).

Тож "Газпром" залишається символом системи, але вже не її двигуном. У постпутінській конструкції він, можливо, буде навіть реформований та інкорпорований у нову бюджетну модель. Натомість "Роснєфть" і Сєчін – претенденти на реальний вплив у політичному ядрі. У разі перемозі в "транзиті" силовиків, "Роснєфть" може стати "казною" нового режиму: вона не лише дасть гроші, а і легітимує новий порядок через підтримку промисловості, регіонів і зовнішньої присутності.

II.9 Великий бізнес РФ під тиском дефіциту ресурсів: Боротьба за бюджетні дотації у постпутінській конфігурації

Після трьох років "воєнної економіки" резерви Російського фонду національного добробуту у ліквідній частині вже покривають менш як половину планового бюджетного дефіциту. Аналітики фіксують різку втрату темпів росту в немілітарних (поза ВПК) секторах та ознаки рецесії, зумовленої втратами робочої сили й бюджетним перенапруженням. На цьому фоні "великий бізнес" уперше з 2009 року перетворився з донора на претендента на дотації та пільги.

Ключовим "парасольковим" лобістом великого капіталу лишається Російський союз промисловців і підприємців (РСПП), який відкрито подає поправки до проектів податкової та митної політики. Березневий конгрес РСПП-2025 засвідчив остаточний зсув риторики: Путін з нотою категоричності публічно порадив олігархам "повернути капітал додому" і попередив, що бізнес-ніші на Заході будуть "зайняті назавжди". Водночас уряд анонсував підвищення податку на прибуток корпорацій до приблизно 25 %, щоби зібрати ще 1,9 трлн. рублів на воєнні видатки. Замість класичного контракту з бізнесом ("рента – в обмін на лояльність") формується новий: "дотації – в обмін на локалізацію й політичну лояльність".

Наразі великі промислові групи реалізують декілька тактик для "утримання на плаву":

1. "Внутрішня офшоризація": переведення холдингів із Кіпру чи Віргінських островів у російські "спецадміністративні райони" (САР) на островах Русский (Приморський край) і Октябрьський (Калінінградська область). Це дозволяє отримувати дотації й уникати західних арештів.
2. "Лобі-ремаркетинг": нові національні бренди (наприклад, "Вкусно – и точка") переконують Кремль заблокувати повернення західних конкурентів, погрожуючи зривом інвестпланів та надходжень до бюджету.
3. "Дружня Азія": більшість експортних груп (металургія, добрива, деревина) переорієнтувались на Китай-Індію-Бразилію. В обмін вони просять державу компенсувати логістичні витрати та надати рублеве рефінансування.
4. "Супер-лізинг" через СОГАЗ / Сбербанк: великі бізнес-групи оформлюють обладнання на державні лізингові компанії, аби здешевити кредити й віднести ці платежі на виробничі витрати.

Висока ключова ставка (20-21 %) трансформує навіть прибуткові експортні контракти у збиткові, що змушує корпорації переходити на субсидовані позики чи бартерні схеми з-за кордоном. За таких розкладів, на відміну від класичної олігархії початку 2000-х, пріоритетом для великого бізнесу стає не доступ до рентного експорту, а здатність вибити бюджетні трансфери й пільги. А битва за дотації задає нову ієрархію лояльності: хто зараз отримає більше бюджетних грошей, той і визначатиме формулу постпутінського "консенсусу еліт".

Таким чином, великий бізнес РФ перетворюється з донора бюджету на головного споживача бюджетної ренти. Транзит влади для цієї групи може стати "транзитом гарантованих субсидій", де політичний вибір "акул російського капіталізму" обумовлюватиметься домовленостями щодо доступу до дефіцитної державної каси.

II.10 Специфіка впливовості Михайла Мішустіна та Сергія Собяніна як потенційних "спадкоємців" Путіна

Михайла Мішустіна, прем'єр-міністра РФ із 2020 року, та Сергія Собяніна, багаторічного мера Москви (з 2010 року), давно називають ключовими фігурами у потенційній боротьбі за транзит влади. Обидва представляють адміністративно-технократичний фланг, який формально дистанційований від "силовиків" та ідеологічного крила Кремля, однак має значний управлінський та інституційний ресурс.

Мішустін, призначений прем'єром на тлі конституційної реформи 2020 року, поступово інституціоналізував свою роль як "технічного адміністратора" держави. Його вплив базується на:

• Цифровій податковій інфраструктурі, розробленій під його керівництвом у Федеральній податковій службі (2009–2020), що стала основою для "держави даних" (цифрові реєстри, контроль за витратами, соціальні виплати);
• Координації бюджетної та антикризової політики (особливо у 2020–2022 рр.), де його апарат визначав розподіл субсидій, дотацій, компенсацій – тобто, розпоряджався інституційною "грошовою владою";
• Формуванні прошарку "губернаторів-технократів", які лояльні не тільки до АП, але й до кабінету міністрів (особливо регіони ЦФО, Уралу, Далекого Сходу).

Втім, Мішустін лишається лише "вбудованим в систему" гравцем, а не автономним політичним суб’єктом. Він не має власного силового чи ідеологічного блоку. Його кадрова політика зосереджена у другому ешелоні виконавчої влади (заступники міністрів, директори департаментів), що обмежує маневреність у разі швидкого транзиту. Однак як оператор забезпечення спадкоємності в "перехідний період" він потенційно зручний для системи – формально лояльний та неконфліктний, інституційно обізнаний, достатньо безпечний для олігархів і зовнішніх гравців.

Мер столиці Собянін є одним із небагатьох діячів у вертикалі, хто поєднує реальний адміністративний контроль, політичну мобілізацію та медійну помітність. Його ресурс базується на:

• Контролі над московським бюджетом, який перевищує бюджети більшості регіонів РФ разом узятих (заплановані у 2025 році надходження – понад 5,1 трлн. рублів);
• Позитивному досвіді керування ключовим регіоном – деполітизовані, але політично ефективні проекти (реновація, транспорт, "цифрова Москва"), які створюють образ модернізатора з авторитарним ухилом;
• Власній регіональній управлінській машині – системі префектур, контрольованих ДІТ (департаментом інформаційних технологій), та ресурсом мобілізації під час виборів (у тому числі в ЦВК та Мосміськдумі).

На відміну від Мішустіна, Собянін має публічну політичну вагу. Його кампанії в Москві (2013, 2018, 2023) мали достатню явку та рівень підтримки, аби демонструвати потенціал "спадкоємця" Путіна, здатного конвертувати адміністративну позицію у політичну легітимність. Крім того, його дистанціювання від "силовиків" і "воєнного лобі" робить його прийнятним для частини апарату як балансуючої фігури в потенційній колективній "семибоярщині".

У конфігурації "постпутінського" транзиту Мішустін і Собянін представляють умовно "цивільно-інституційний" фланг як альтернативу "силовикам-спецслужбістам" (Патрушев, Бортніков, Золотов) і "ідеологам" (Кірієнко). Їхній ключовий потенціал полягає у контролі над управлінською інфраструктурою й ресурсами та прийнятності за кордоном – обидва сприймаються Заходом як системні, передбачувані бюрократи, на відміну від радикального ідеологічного чи воєнного крила.

Обидва кандидати є представниками неідейного, інституційного спадку путінізму, який виріс із технологічної модернізації держави. Їхній вплив має системний характер, а не харизматичний чи силовий, що може зробити їх оптимальними транзитними фігурами в умовах необхідності забезпечення керованості без радикального зламу. У стратегічному сенсі обидва не є "наступниками" у класичному авторитарному розумінні, але радше "консерваторами транзиту", здатними тимчасово утримати архітектуру системи в умовах політичної невизначеності. Їхній успіх залежатиме не від особистої волі, а від згоди елітних коаліцій і конфігурації впливу у перші місяці після потенційного відходу Путіна від влади.

II.11 Ігор Краснов: Генпрокуратура як інструмент націоналізації

Успішність націоналізації (про це більш детально в Розділі III "Націоналізація як драйвер транзиту влади"), що здійснюється фактично руками Генпрокуратури і її керівника, дала Ігорю Краснову нові можливості і переваги. Станом на початок 2025 р. він стає фактично наглядачем за процесом витрачання всіх бюджетних коштів. Та наглядачем над регіональними елітами.

Додаткові преференції, що отримав Краснов після успішної націоналізації:

• Контроль над усіма нацпроектами (економіка, соціалка, медицина і т д). 2 квітня 2025. Прокурор Ігор Краснов підтвердив контроль над усіма контрактами по нацпроектах країни. Ключове – контроль не постфактум, а в процесі, що дає йому вплив на всіх розпорядників бюджетних виплат.
• Контроль над закупівлями. У 2025 р. Генеральна прокуратура пропонує розширити підстави для включення в реєстр несумлінних постачальників при держзакупівлях. Пропонується додати таку відповідальність для компаній, які повідомляють недостовірні відомості про себе під час торгів. Тобто вимагається доступ до всіх контрактів і інформації про бізнес. А одночасно з указом Путіна про введення зовнішнього управління при невиконанні держоборонзамовлення з'являються нові можливості для націоналізації.
• Посилення своїх позицій: на початку 2025 року Генеральний прокурор РФ Ігор Краснов підписав наказ про ліквідацію 20 міських прокуратур у регіонах (Кемерово, Курськ, Оренбург, Владівосток, Тольятті, Саратов, Томськ, Хабаровськ та ін). У документі сказано, що це пов'язано із необхідністю "оптимізації штатних розкладів", але людей перевели в області. Тобто фактично ніякої оптимізації не відбувається, а проходить централізація структури, "вибиття" доступу до прокуратури у регіональних еліт.
• Вплив на регіональну владу; контроль над корупційними чиновниками. Приклади посилення: лютий 2025 р. Генпрокуратура винесла застереження заступнику губернатора Тюменської області; грудень 2024 р. — після скандалу з мігрантами і циганами до Челябінської області приїзжав Краснов, офіційна причина – зустріч з населенням. Та з собою він привіз 100 прокурорів, що мали здійснити перевірку по всіх напрямах.
• Стягнення збитків з іноземних компаній. Так, Генпрокуратура РФ вимагала стягнути з структур англо-голандської Shell 1 млрд євро збитків; вимога арешту $372 млн на рахунках американських банків, відкритих в російських "СіТіБАНК" і КБ "Дж.П.Морган банк інтернешнл".
• Вплив на незалежні (умовно) структури та підміна цих структур. Прецедент у вересні 2024 р. – заява про скасування рішення Федеральної антимонопольної служби. Листопад 2024-го: прокуратура починає перевіряти ціни на соціальні продукти, що абсолютно не входить до її повноважень, та заявляти про зниження цін після перевірок.
• Міжнародна активність. З 2024 року Ігор Краснов проводить активну міжнародну діяльність. Так, в квітні 2024 р. він підписує договір про співпрацю з Венесуелою. Літо-осінь 2024 р. — перший офіційний візит в Китай та підписання угоди про співпрацю. Підписання меморандумів про співпрацю з Камбоджою, Анголою, Лаосом, робочі візити в ОАЕ.

II.12 "Конфесійно-етнічний" вимір постпутінського транзиту влади: Інституційні ресурси та сценарії

Після 2022 року релігійні й "етно-парамілітарні" актори перетворилися з периферійних союзників Кремля на відносно автономні центри легітимації й тиску. Їхня поведінка істотно (хоча навряд чи вирішально) формуватиме розподіл владних ресурсів у перехідний момент, коли персональне ядро режиму переструктуровуватиметься.

Можна виокремити три найважливіші центри такого впливу: Російська православна церква (РПЦ), мусульманські духовні управління (муфтіяти) та Рамзан Кадиров (як уособлення "чеченського фактору" в російській системі влади).

РПЦ – формальний репрезентант більшості російських віруючих – може зіграти важливу "символічно-легітимізуючу" роль у транзиті та спробі забезпечити його "безкровний" характер. Церква юридично відокремлена від держави, але фактично завжди діє як її стратегічний партнер, опираючись на уявлення про "сакральну Русь", густу мережу єпархій і пріоритетний доступ до федерального телебачення. Нинішнє керівництво РПЦ персонально дуже гнучке і може адаптуватись фактично до будь-якого "путінського спадкоємця" чи "колегії спадкоємців". Однак низка кроків, здійснених в напрямку "сакралізації СВО", та тяжіння "церковного активу" до стислої взаємодії зі структурами "православного олігарха" К. Малофєєва можуть визначити пріоритети та вираження прямої підтримки того, хто декларуватиме прихильність до найбільш консервативної внутрішньої політики (з забороною абортів, цензурою, розширенням присутності РПЦ в системі освіти тощо).

Схожу роль (легітимізації нового, постпутінського, режиму) – тільки вже для 15-17-мільйоної мусульманської умми – може відіграти система лояльних "парасолькових" мусульманських духовних управлінь. Державна нормативна база закріплює за цими муфтіятами монополію на "правильне" тлумачення політичних подій в релігійному контексті, тоді як альтернативні ініціативи кодуються як "екстремізм". В теорії, як і у випадку з РПЦ, муфтії мали б симпатизувати тому з потенційних спадкоємців, який декларуватиме посилення "консервативного" порядку денного у внутрішній політиці, з акцентом на сімейні цінності та протидію "тлетворным влияниям Запада". Проте це не аж ніяк не означає, що ісламські лідери підтримуватимуть ті ж сили, що й православні. Навпаки, "надмірний ухил" потенційного спадкоємця в підтримку РПЦ сприйматиметься там як серйозна загроза. Самою ситуацією "міжцарювання" вони хотіли б скористатись для вирішення цілої низки проблем у взаєминах з російською державою (від будівництва мечетей в Москві та Санкт-Петербурзі до гарантування максимального невтручання у внутрішні справи мусульманських громад та поваги до їхніх традицій). В обмін на збереження повної лояльності та "каналізацію" протестного потенціалу серед віруючих вище мусульманське духовенство (і окремі лідери регіонів, зокрема – Татарстану) прагнуть також отримати більші можливості на федеральному рівні та фактичне визнання себе як "співакціонерів" федерації. На даний момент неможливо спрогнозувати, чи хтось з потенційних переможців "боротьби за трон" готовий був би піти назустріч таким вимогам.

Путінська схема "замирення" Чечні зі ставкою на один лояльний клан, що йому було надано безліч преференцій не лише в Грозному, але й в Москві та по всій РФ, перетворила Рамзана Кадирова на одного з важливих гравців "транзиту". Посилена "силова автономія" Чечні не лише створила регіональну внутрішню безпекову базу (десятки тисяч "кадирівців" формують фактично приватну армію), але й "чорного лебедя" у випадку внутрішнього конфлікту за владу у Кремлі.

При цьому всі версії щодо того, яку позицію займе лідер Чечні (наприклад – виступить в підтримку керівника Росгвардії Золотова, якого називає своїм "другом та порадником") є лише гіпотезами. Публічно Кадиров послідовно демонструє, що "не бачить людини, яку можна було б назвати спадкоємцем Путіна" і засуджує розмови про це як "невдалі".

Водночас, ситуація зі здатністю Кадирова зіграти самостійну роль на федеральному рівні є суперечливою – хоча б з огляду на те, що він зосереджений на тому, щоб зберегти владу за своєю родиною у самій Чеченській республіці. У будь-якому випадку, криза у федеральному керівництві може дати Кадирову або його наступникам можливість виступити "гарантами порядку", а предметом торгу з будь-яким путінським спадкоємцем(-ями) є загроза виходу з-під контролю всього Північного Кавказу.

Таким чином, конфесійні та етнічні актори є політичними гравцями, здатними за певних розкладів істотно коригувати конфігурацію влади у постпутінській Росії. Втім, з одного боку наразі можна бачити лише найбільш загальні контури їхнього позиціонування. А з іншого – очевидно, що вони не виступатимуть "спільним фронтом", а діятимуть окремо, "по ситуації" та відповідно до того, де вбачитимуть можливість отримання більших преференцій від потенційного переможця.

В наступній публікації читайте Розділ III "Націоналізація як драйвер транзиту влади".

Автори дослідження: Вадим Денисенко, Володимир Нагірний, Андрій Стародуб, Ольга Іванюк, Микола Поліщук