Задобрюючи Туреччину. Як Україна "згодовує" Ердогану політичних біженців

Викрадення і позасудові видачі є порушенням недоторканності кордонів. Не настільки масштабним, як військове вторгнення, але справа не в масштабі, а нездатність держави захистити свій суверенітет
Турецька розвідка вивезла з України бізнесмена Саліха Зеки Ігіта. Фото: ahaber.com.tr

Розширюється співробітництво між Україною та Туреччиною має, мабуть, і сторони, з якими важко змиритися нашим партнерам в ЄС, з яким, нагадаємо, Україна почала переходити до секторальної інтеграції. Подобається це комусь чи ні, а в даному випадку питання, звичайно, тонкий (тому що ми є країною, яка піддається агресії): Україна є частиною загального простору з ЄС у галузі захисту прав людини. Тому з видачею кого завгодно і який завгодно державі необхідно розбиратися в суді, щоб не повторювати сумний досвід часів Віктора Януковича, коли агенти ФСБ зловили прямо на київській вулиці, поруч з представництвом ООН, російського опозиціонера Леоніда Развозжаєва, вивезли в Росію, катували і зламали, змусивши розповісти небилиці і застерегти інших людей (а тепер він - "крымнашист").

Тим більше що на недавній аналогічний випадок (про нього нижче) звернула увагу українського суспільства і політиків депутат Європарламенту і великий друг України Ребекка Хармс.

23 червня вона закликала Україну захистити права турецьких громадян, яких вивозить Національна розвідувальна організація Туреччини (МІТ). Хармс висловила солідарність з турецьким журналістом Юнусом Эрдогду, що проживає в Україні.

"Не покидайте Юнуса. Зупиніть викрадення турецькими спецслужбами турецьких громадян за кордоном. Поважайте верховенство права та права людини в Україні і скрізь", - написала Хармс, згадавши у твіті акаунти президента, прем'єра, голови МЗС і віце-прем'єра України.

У суботу, 21 липня, Эрдогду закликав на допомогу після оприлюднення українськими ЗМІ список з прізвищами 10 осіб, включаючи його.

"Я більше не відчуваю себе тут у безпеці. Я не спав останні п'ять днів з-за страху перед операцією турецької розвідки", - сказав Эрдогду в інтерв'ю, пише Turkish Minute.

Эрдогду просить українську владу підтвердити або спростувати існування списку "приречених на насильницьке вивезення з України", опублікованого раніше одіозним виданням "Страна.иа". Список нібито складається з 10 чоловік, але були названі тільки п'ять:

Хасан Хюсейин Кес (Hasan Hüseyin Kes)

Уміт Карагезлю (Ümit Karagözlü)

Гекхан Демір (Gökhan Demir)

Гекхан Яхши (Gökhan Yahşi)

Юнус Эрдогду (Yunus Erdoğdu)

Варто відзначити, що список з'явився не без приводу. 16 липня повідомлялося, що співробітники МІТ доставили з Азербайджану і України двох турецьких громадян (Юсуфа Інана і Саліха Зеки Ігіта), що мають відношення до течією обвинуваченого в спробі військового перевороту опозиційного проповідника Фетхуллаха Гюлена.

Більше того, 19 липня у ГПУ підтвердили, що на прохання турецької сторони Україна видала турецького журналіста Юсуфа Інана, якого влада Туреччини вважають терористом і спільником Гюлена. Він три роки постійно жив у Миколаєві, тут у нього сім'я. Іншими словами, навряд чи він представляв якусь небезпеку для нашої країни і навряд чи варто наслідувати як мінімум ту скандальну міграційну політику, яка сьогодні проводиться в США.

Відомо, що в травні 2017 р. комісія парламенту Туреччини з розслідування спроби перевороту 15 липня 2016-го офіційно заявила, що за заколотом, головним бенефіціаром якого багато оглядачів називають нинішній режим, варто протягом Гюлена, що турецькі власті вважають підривним.

Між тим варто згадати, що говорив з дуже схожим приводу рік тому тодішній президент Киргизстану Алмазбек Атамбаєв. Він висловив свою думку з питання про діяльність шкіл "Сапат" (раніше "Себат"), пов'язаних з Гюлен. "Посол Туреччини говорив, що в Киргизстані працюють 3,5 млн осіб, які підтримують Гюлена. Це вчителі шкіл "Сапат". Ну, якщо у вчителів шкіл бачать терористів, нехай не ображається, але, можливо, йому варто звернутися до лікаря, перевірити, чи в порядку розум... Я відкрито кажу, ми не дозволимо закривати школи. Ми будемо посилювати. У нас зараз 24% бюджету йде на освіту. Тому ми вирвалися вперед, - зазначив глава Киргизстану. - Як ви самі пам'ятаєте, турецька сторона ображалася на те, що я не дозволив закрити школи "Себат". Я можу відкрито сказати, це дуже хороші школи. Так, після їх прохань ми посилили там контроль. 35% "Себата" зараз у руках міністерства освіти і науки Киргизької Республіки. По-друге, ми перейменували школи "Себата" в "Сапат", 90-95% вчителів шкіл - киргизи", - сказав Атамбаєв.

Роком раніше, в серпні 2016-го, реакція була ще жорсткіше. Тоді МЗС Туреччини також закликав владу Киргизстану вжити заходів проти гюленистов. При цьому Туреччина прозоро натякнула, що вона допомагає КР фінансово. На це Атамбаєв відповів, що турецькі власті можуть продовжувати допомагати, але не повинні диктувати свої умови. "Якщо такі розумні, то чому у себе проспали переворот?" - додав глава Киргизстану.

Виходить, що навіть Киргизстан (при своєму членство в керованому Росією блоці ОДКБ, адже Росія намагається догоджати Ердогану, від якого залежить в Сирії і транзит газу, так що ця залежність більше, ніж від Ірану) виявився більш стійкий до "наїздів" Туреччині, ніж Україна. І Київ міг спокійно відкрутитися, сказавши лише, що місце розташування тих чи інших осіб йому невідомо.

Як бачимо, не все так просто з цим Гюлен, колишнім наставником Реджепа Тайіпа Ердогана. За великим рахунком він - мусульманський экуменист, прихильник об'єднання конфесій і пацифізму. У будь-якому випадку покладатися на слово офіційної турецької влади в оцінці його діяльності, м'яко кажучи, некоректно. Як мінімум в силу очевидного інтересу Анкари. А якщо організація Гюлена представляє загрозу для державної безпеки України, то чому в такому разі її не визнають екстремістської і не позбавляють права діяльності? Або все-таки не представляє? Та й гюленісти ці проживають в Україні турки - може бути, просто критики турецького президента і правлячої партії?

В такому випадку все зводиться до банальної Realpolitik: в ім'я державних інтересів можна і поламати кілька доль. Тим більше, що позиція Анкари з цілого ряду питань для нас дуже важлива - від невизнання анексії Криму та участі в долі кримських татар і до планів розширення партнерства у військово-технічній та оборонній сфері, а також отримання Томосу для українського православ'я. Це, безумовно, важливо для нас - ось тільки офіційний Київ воліє не помічати того простого обставини, що все це відповідає інтересам самої Анкари. Інша справа, що самі українські влади аж ніяк не відрізняються педантичністю в питанні захисту прав людини та інших "європейських цінностей", якщо з них не можна витягти політичних та іміджевих дивідендів.

Виправдання, звичайно, можна знайти. Хоча б таке: нинішня адміністрація США, сподіваючись налагодити відносини з Ердоганом і в рамках загальної політичної лінії на ісламофобію у Вашингтоні, сама видавлює Гюлена з Америки. Не координується подібна діяльність в інших країнах світу між Вашингтоном і Анкарою?

В той же час - і це теж питання іміджу, але вже не тільки влади, але і країни в цілому - Україна продовжує залишатися небезпечною країною для політичних біженців (вкрай рідко представляють ризик власне для нас). Такого роду репутація, в кінцевому рахунку, має далекосяжні негативні наслідки - аж до погіршення оцінки інвестиційного клімату. Та й режими, які їдуть чи то з допомогою, то згоди з Києва до своїх супротивників, зовсім не зобов'язані відчувати себе зобов'язаними за таке сприяння. І, як правило, не відчувають. Не кажучи вже про те, що подібні операції - навіть схвалені нашими спецслужбами, але в обхід або "прогин" судових інституцій, є нічим іншим, як порушенням недоторканності наших кордонів. Не настільки масштабним, як військове вторгнення, але хіба справа в масштабі? Справа в (не)здатності держави захистити свій суверенітет. І наша держава цю (не)здатність демонструє з постійністю, гідною кращого застосування.

Кому вигідно, щоб так залишалося й надалі? Вже точно не Україні.