• USD 27.7
  • EUR 33.4
  • GBP 38.5
Спецпроєкти

Кіпрський прецедент. Чим загрожує Україні "розділова" ініціатива Туреччини

Якщо Анкара наполягатиме на відновленні переговорів щодо Кіпру "з чистого аркуша", посилаючись на неефективність рішень Радбезу ООН (не кажучи вже про успіх в цій справі), Москва може скористатися цим прецедентом щодо переговорів по Донбасу

Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Посилення позицій Туреччини здатне змінити розклад сил у багатьох конфліктах, які зайшли в глухий кут, відкривши сприятливі можливості для залучених в них сторін.   Але злам усталених правил завжди несе і ризики. До того ж будь-яка підтримка з боку Туреччини можлива тільки на оплатній основі, і її ціна буде висока.

Шельф і санкції

Міністр закордонних справ Туреччини МевлютЧавушоглу заявив в минулу п'ятницю, що переговори щодо врегулювання конфлікту на Кіпрі, що тривали 53 роки, зайшли в глухий кут з вини кіпрсько-грецької сторони, "яка не бажає ділитися нічим з кіпріотами-турками". Як наслідок, єдиний спосіб вирішення конфлікту — створення двох держав "на основі суверенної рівності".

Ця заява глави турецького МЗС стала ще одним каменем у фундамент, на якому Туреччина будує захист газоносного шельфу Турецької республіки Північного Кіпру (ТРПК) від сторонніх зазіхань і допомогу ТРПК в його розробці. Точніше, розробки його Туреччиною, оскільки у самій ТРПК, що визнається лише Анкарою, немає для цього ні коштів, ні технічних можливостей.

Крім того, Чавушоглу заявив, що навіть якщо Анкарі та Афінам вдасться в якийсь момент досягти мінімальної загальної позиції, здатної стати відправною точкою для відновлення переговорів, то ці переговори можуть початися тільки з чистого аркуша, оскільки існуючі рамки, включаючи резолюції Радбезу ООН, вже довели свою неефективність. Запам'ятаємо цей пасаж — ми до нього ще повернемося.

Уже в понеділок Анкара перевела позицію Чавушоглу в практичну площину, виставивши з ділянки шельфу, який Туреччина вважає належним ТРПК, французьке дослідне судно і грецький фрегат, що його супроводжував. Реакції Афін і Парижа поки немає, але вже очевидно, що вони обмежаться дипломатичними протестами, а ЄС в цілому висловить, максимум, заклопотаність. Євросоюз не може сьогодні ризикувати ні втратою союзника, ні товарообігом з Туреччиною, ні міграційними угодами, що скорочують потік біженців, причому в першу чергу на грецькі острови. Це змушує Брюссель і інші європейські столиці йти на поступки Анкарі, закриваючи очі на розхитування міжнародного права, яке і без того тріщить по всіх швах, і порушення Туреччиною прав людини, включаючи переслідування опозиційних журналістів і активістів, в тому числі і за кордоном.

Відбиваючись в Росії

Реклама на dsnews.ua

Хоча розмови про те, що Туреччина Ердогана схожа на Росію Путіна, стали вже загальним місцем, це не зовсім так. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що Ердоган здатний проводити реальну модернізацію країни, в той час як Путін — лише зіцголова розрослося кооперативу "Озеро", чиї повноваження обмежені єдиним завданням — прикриттям виведення коштів, отриманих від продажу російських ресурсів, і легалізації їх на Заході.

Іншими словами, політика Ердогана не припускає розділу Туреччини на "зовнішню", що паразитично взаємодіє з Заходом, розкладаючи його зсередини, і "внутрішню", ізольовану від решти світу за зразком КНДР, в той час як Путін більше двох десятиліть реалізує саме тільки цей план. Ця різниця і робить Ердогана прийнятним партнером для ЄС і для США. Так, норовливим, не завжди передбачуваним, неготовим миритися з роллю молодшого, але, на відміну від Путіна, не токсичним.

Ердоган не ставить завдання системно послаблювати Захід — навпаки, він робить ставку на посилення в діалозі з Заходом турецьких позицій до рівня рівноправного партнерства.

У поєднанні з готовністю переступити, за потребою, рамки міжнародного права і демократичних процедур, це робить Туреччину надзвичайно бажаним партнером у випадках, коли потрібно протистояти натиску Кремля. Свою ефективність в цій ролі Анкара наочно продемонструвала в ході карабахських подій. Але, разом з тим, Туреччина діє дуже обережно, дистанціюючись від спілок як з Москової, так і проти неї.

"У нас чудові стосунки і з Росією, і з Україною. Ми бажаємо обом країнам мирного врегулювання проблем. Позиція Туреччини ясна: ми раді деескалації. Тому були б раді дипломатичним крокам", — заявив, зокрема, Мевлют Чавушоглу в недавньому інтерв'ю турецькому телеканалу NTV, пояснюючи позицію Анкари в україно-російському конфлікті.

Разом з тим, очевидно, що логіка подій рано чи пізно призведе до гострого конфлікту між Москвою і Анкарою. Туреччина воювала з Росією чотириста років, причому останні двісті, по суті, боролася за виживання під московським напором. Новий виток зростання апетитів Кремля в поєднанні з виходом Анкари в лігу навіть не регіональних вже, а міжрегіональних важкоатлетів, неминуче призведуть їх, через низку локальних сутичок, до масштабного конфлікту. При цьому якщо конфлікти Туреччини всередині НАТО з ЄС і навіть з Грецією навколо кіпрського питання, носять, в взагалі, уповільнений характер і в принципі піддаються компромісному врегулюванню, то російсько-турецьке протистояння екзистенційно, і ніяких компромісів не передбачає. Той факт, що останні чотири століття перемоги на цьому полі здобувала Росія, спонукає Ердогана готувати реванш неспішно і ретельно.

Фундамент майбутньої перемоги

Секрет покрокових турецьких успіхів, що закладають основу майбутнього реваншу, простий: кожна перемога Туреччини в будь-якому конфлікті, великому чи малому, повинна бути вигідна (або, щонайменше, прийнятна) для максимального числа сторін, що мають інтереси в регіоні. Саме таку політику Анкара із залізною послідовністю і проводить в останні роки.

Крім того, що Туреччина стала в деякому роді версією Китаю, забезпечуючи сусідів безліччю товарів і послуг, Ердоган мало-помалу замкнув на себе південну гілку експорту газу на ЄС. І хоча скандальний меморандум про взаєморозуміння щодо демаркації морських зон між Туреччиною і Лівією був згодом відкликаний, сам факт його появи створив важливий прецедент, коли рівнодіюча інтересів Росії і Туреччини в одній окремо взятій країні переважила в результаті всі рішення ООН. Прецедент цей об'єктивно вигідніше Анкарі, ніж Москві. Адже якщо Туреччина зміцнюється в статусі ключового гравця в Східному Середземномор'ї, співпрацювати з яким вигідно, нехай і ціною деяких поступок, то Росія послідовно вростає в роль токсичного ізгоя, мати справу з яким неприємно і небезпечно, — приблизно так само, як купатися в тісній ванні з голодним крокодилом.

Іншими словами, при наступному загостренні в Лівії — а воно неминуче — у Туреччині є шанс отримати міжнародний карт-бланш на дії на власний розсуд, нехай і з деякими застереженнями. Звичайно, таке делегування повноважень означатиме розхитування міжнародного права, створюючи небезпечний прецедент, але, разом з тим, воно буде і найдієвішим способом урезонити кремлівську шпану, що обходять міжнародно-правові механізми з легкістю кишенькового злодія Кості Саприкіна.

В рамках НАТО Туреччина впевнено зайняла місце третього за реальною значимістю партнера. Це гарантує їй доброзичливе посередництво №№1 та 2, США і Британії, як всередині НАТО, так і при конфліктах з країнами ЄС, якщо вимоги Анкари не перейшли меж розумного. Конфлікт навколо закупівлі С-400 йде в минуле, зігравши, в кінцевому, підсумку на користь Анкари відразу на декількох напрямках. Зокрема, Туреччина показала, що не готова жертвувати своїми інтересами заради інтересів союзників навіть під загрозою шантажу, і знизила до пори напруга в стосунках з Росією. У підсумку американці отримають, або вже отримали можливість вивчити російської системи, поставки винищувачів F-35 Туреччині будуть розморожені, а Кремлю слідом за "відкликанням" туристів доведеться обрізати росіянам доступ до турецьких овочів — нічого більшого не дозволять зробити "Турецькі потоки".

Ще однією перспективною ініціативою Туреччини стало рішення про будівництво паралельного Босфору каналу "Стамбул". Як відомо, рух через Дарданелли і Босфор регулюється конвенцією Монтре 1936 року, згідно з якою для військових кораблів нечорноморських держав діють обмеження по тоннажу (максимум 45 тис. т) і класу. Зрозуміло, що на новозбудований канал обмеження Монтре розповсюджуватись не будуть. Залишаються, правда, Дарданелли, а й там цілком можливо побудувати обхідний канал, перетворивши Галліполійський півострів в острів. Мова про це поки не йдеться — але, ймовірно, це лише питання часу.

При реалізації цього проекту Анкара отримує відразу три бонусу. Розвантаження Дарданелл і Босфору полегшить судноплавство, пожвавить морську торгівлю і принесе додатковий дохід. Пропуск суден, а також військових кораблів по знову відбудованим каналах, або відмова в ньому, можуть бути здійснені на розсуд однієї тільки турецької сторони, без будь-якої оглядки на міжнародні домовленості. Припинивши же рух через Дарданелли і Босфор через будь-якого форс-мажору (згадаємо недавні події в Суецькому каналі), Туреччина отримає можливість якийсь час регулювати прохід в Чорне море і вихід з нього виключно власним рішенням. Недарма ж у Москві, в зв'язку з планами будівництва "Стамбула", неспокійно заворушився.

Небезпечний прецедент

Жоден з перерахованих проектів Анкари, так само як і ті, про які не було згадано, не є сьогодні готовим рішенням. І міцна газова гегемонія на південному крилі ЄС, і організація альтернативного шляху в Чорне море, і посилення позицій Туреччини в Закавказзі, і співпраця з Україною, і нарощування впливу в НАТО, і повномасштабна робота Тюркської ради, офіційно заснованої в 2009 році, яка передбачає об'єднати всі тюркомовні країни регіону, вже вступили в нього Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Азербайджан і сама Туреччина, і поступове перетягування на себе ролі ісламської країни №1, найбільш технічно просунутої та залученої в міжнародну кооперацію, і інші плани Ердогана знаходяться сьогодні в стадії реалізації. Але Анкара послідовна і наполеглива. Ердоган, при всіх його диктаторських методах, може увійти в історію Туреччини як "другий Ататюрк", а світ — отримати в Чорноморському регіоні нову силу, здатну урізати російські амбіції.

Для України така перспектива, в цілому, сприятлива, вже з тієї причини, що Анкара здатна вибудовувати з сусідами нормальні відносини, не претендуючи на "братство" і на "одіннарод", і не роздаючи турецькі паспорти кримінальним елементам, як це любить робити Москва. Інше питання, що посилення Туреччини до рівня, достатнього для реваншу за чотири століття поразок, — процес довгий, і вигоди від цього ми відчуємо не скоро. Крім того, українські інтереси Анкари анітрохи не хвилюють — у неї є свої.

У цьому плані нам варто уважніше придивитися до заяви Чавушоглу про резолюції Ради безпеки ООН, які довели свою неефективність. Адже якщо Анкара наполягатиме на відновленні переговорів щодо Кіпру "з чистого аркуша", посилаючись на неефективність рішень Радбезу ООН (не кажучи вже про успіх в цій справі), Москва може скористатися цим прецедентом щодо переговорів по Донбасу — принаймні, якщо ситуація там не зміниться радикально. Втім, навіть сама по собі ця концепція "обнулення" грає на подальше розхитування міжнародного права — що так чи інакше зближує позиції Туреччини і Росії. А це становить очевидну загрозу інтересам України. Так що, незважаючи на нарощування партнерства — в тому числі оборонного, — між Києвом і Анкарою, цілком покладатися на добру волю турецької сторони нам не варто.

    Реклама на dsnews.ua