Помстилися на Азові собі за Сирію. Чому Путін з ностальгією згадає Обаму
Пряма агресія Росії проти України у формі піратського нападу на українські кораблі в Азовському морі - багато в чому є актом відчаю. Тому що загальна зовнішньо - і внутрішньополітична диспозиція для РФ виглядає відверто безрадісною.
Так, уже кілька місяців, як Москва була змушена змиритися з фактичною поразкою в Сирії, який став результатом солідарності США, їх західних союзників, Туреччини та Ізраїлю на близькосхідному театрі військових дій та їх готовності застосовувати зброю. Менш ніж за добу до російської атаки на Азові ізраїльська авіація знову завдала ударів по іранських гарнізонах в умовно контрольованої Асадом частині країни - в прямій досяжності переданих "сирійцям" систем С-300. Ніякої реакції з боку росіян прогнозовано не було. Більше того, стало ясно, що вся історія з С-400 потрібна турецькому лідеру Ердогану виключно для торгу з американцями, а російським газом він має намір торгувати на власний розсуд.
У той же час головний союзник Росії - Іран - тепер явно програє війну в Ємені, яка відволікала частина військових ресурсів США і його арабських союзників. Днями упав ключовий для іранських проксі в Ємені, хуситов, порт Ходейда. Як відомо, в Ємені на стороні проиранских сполук воюють і російські найманці, а поставлену їм з Ірану зброю (зокрема, ракети, якими повстанці стріляють по Саудівській Аравії та ОАЕ) підозріло нагадує радянські або російські аналоги.
Болючими є і удари, які наносяться в Європі, а також Сполученими Штатами в рамках неухильного розширення санкционных списків для юридичних та фізичних осіб. Поруч судових рішень багато в чому паралізована діяльність компаній, що відають "Північним потоком" і "Північним потоком-2", а загроза США ввести санкції проти європейських учасників цієї авантюри продовжує висіти в повітрі. Тим більше, що американці вже відреагували санкціями на нелегальну торгівлю нафтою між Іраном і Росією. У чому точно також діють США - при співучасті Китаю - проти Росії на північнокорейському напрямку. Розтин шпигунських мереж РФ в Європі - відповідь на танці з австрійським міністром закордонних справ. А фактична ізоляція Путіна на столітті завершення Першої світової, де з ним спілкувався лише лідер наполовину визнаного Косово, надзвичайно нагадала саміт в Брісбені.
Підходять до екватора і численні розслідування багатомільярдного відмивання Кремлем грошей в європейських банках, а також інших злочинів путінської кримінального угруповання в іноземних державах протягом чи не останніх десяти років. Сумними виглядають і перспективи російських політичних клієнтів у різних країнах, в першу чергу в пострадянських державах.
У внутрішній політиці РФ - і це, мабуть, головний мотив чергового нападу Москви на Україну - Кремль виглядає все більш блідо, отторгнув від свого господаря симпатії порівняльного більшості людожерськими "реформами" і придбали гаргантюанские масштаби казнокрадством при повному провалі соціальної політики. Черговий "висотою" цього курсу став податок на ковбасу і спровокована його обговоренням облога м'ясних відділів. Військова істерія, спрацювала у 2014 р. на припинення падіння рейтингу Путіна, викликаного почався в 2012 р., застоєм - метод випробуваний. Режим, мабуть, впевнений, що він спрацює і зараз, коли інтерес населення до зовнішньої політики знову різко впав, і куратори телеканалів вимагають сотні мільйонів доларів бюджетних грошей для підвищення градуса дезінформації та розпалювання ненависті споживача до навколишнього світу. Так що мотиви Путіна досить прозорі.
Розрахунок - хоча сам по собі інцидент на Азові міг статися в будь-який момент (а не там і не цей-так інший і в будь-якому іншому місці - адже по своїй дикості російський режим нічим не поступається північнокорейського, а останнім часом дає Пхеньяну чимало очок вперед) - зроблений на мляву реакцію Заходу. А також - на склочництва українського політичного класу, частина з якого неприкрито працює на ворожі інтереси (і давно повинна бути в тій чи іншій формі "інтернована"). Боротьба Білого дому з проривами нелегальних іммігрантів, перезмінка в Конгресі, наростаюча інтрига у зв'язку з підготовкою виступом спеціального прокурора Мюллера, а в Європі - продовження драми Брексита і паризькі бензинові погроми, все це повинно відвернути Захід від швидкої і змістовної реакції на нове загострення на сході України. В Росії вірять у власні пропагандистські конструкції - на Заході нібито втомилися від України, і на черговий виток агресії то подивляться крізь пальці, то чи обмежаться пустопорожньої риторики.
Між тим перші заяви американських офіційних осіб були зроблені досить оперативно, на відміну від 2014 р., коли Вашингтон, схоже, не раз впадав у ступор. Скликання Ради безпеки ООН в подібній ситуації, до речі кажучи - автоматичне вимога будапештського документа - був оголошений одразу ж. Зрозуміло, що нарада зведеться до вислуховуванню російської брехні, як і всі роки війни поспіль, та докорів з боку західних держав. ООН в її нинішньому вигляді - ремейк Ліги Націй, тим не менш, на фоні своїх внутрішніх викликів і США, і Франція з Німеччиною зможуть скористатися цією трибуною для оновлення міжнародного порядку денного, яка заражена гібридними темами не без подачі Росії. Тому більш цікаво, що буде далі - в кінці кінців, набір третьорядних персонажів і практично підставних контор, проти яких постійно вводяться обмеження заради демонстрації рішучості, вже закінчився.
З одного боку, президент Трамп, в силу особливостей характеру і нюансів виборчої кампанії 2016 р., як відомо, не дуже горить бажанням наносити болючі удари саме по Володимиру Путіну. Але з іншого - напередодні ймовірного "вибуху каналізації" від Мюллера (вважається, що хоча підстав для кримінального переслідування і немає, але скандал очікується гучний), Білому Дому буде вигідно проявити твердість. По-перше, введення основного пакету хімічних санкцій непристойно затягнулася - адже днями в Сирії знову було застосовано хімічну зброю, якого, за запевненнями Росії, там немає. По-друге, у адміністрації є можливість проявити надпартійну солідарність з демократами, які через кілька тижнів починають контролювати нижню палату. По-третє, Трампу тепер варто ще рішуче відмежуватися від свого гельсінської рандеву. І перші сигнали - обурення - від представників американського істеблішменту - свідчать про те, що є розуміння подібних вигод.Тим більше що США практично ні в чому не залежать від РФ і давно почали курс на розрив базових домовленостей. Але є два питання.
Перший полягає в тому, що таких санкцій сьогодні вже може бути недостатньо - схоже, розлючення Кремля досягла точки, в якій режим готовий жертвувати економічними інтересами більшості і частини еліти і, можливо, ще глибше замазати населення у своїх злочинах. Крім санкцій за типом іранських потрібна і демонстрація готовності протистояти російській агресії точно так само, як це було показано в сирійській провінції Дейр-ез-Зор в лютому цього року. Нехай і без безпосереднього офіційного участі. Тим більше що РФ більше не ховається за "гібридними" військами - по суті, як і в Сирії, де успішна атака проти російських інтервентів була офіційно визнана американським військовим керівництвом.
Важливими представляються і кроки, які зробить Великобританія, яку тепер не пов'язує колективний механізм ЄС. Зрозуміло, що і в Вашингтоні, і в Лондоні чиновники і особливості правозастосування політичних рішень можуть затягнути реакцію на агресивні дії Росії. Але важливо, щоб такі рішення були, принаймні, прийняті - Канада фактично першою зробила офіційну заяву, але її санкційний потенціал за ці роки знизився, Оттава і Москва де-факто перебувають в стані заморожених дипломатичних відносин.
Друге питання - до трансатлантичної солідарності. У Німеччині, наприклад, нарешті "здогадалися", що ні в якому мирному врегулюванні Росія не зацікавлена. При всьому бажанні заморозити конфлікт і видати це за дипломатичну перемогу європейцям тепер не вдасться - РФ скинула маску і не збирається їм в цьому нічим допомагати. Офіційні заяви членів НАТО і ЄС мають очікуваний характер, без будь-яких ноток про "сторони" та інших російських гібридних инфильтраций в європейську політичну риторику. Разом з тим необхідно нагадати, що ряд санкцій США вже вводили без погодження з європейцями, то просто довелося їм слідувати (як, в основному, і китайцям). Ніякого обхідного механізму співробітництва з Іраном ЄС створити не вдалося - левова частка транзакцій у світовій економіці обслуговується доларом США, ця сфера знаходиться в компетенції американських банків, а все інше - це фантазії. Тому, якщо американці зроблять рішучий хід, вибору у європейців - особливо в їх нинішньому напіврозібраному стані - не залишиться, поступово всі вони приєднаються до нових санкционных пакетів.
Примітно, що в заяві польського МЗС прозвучала фраза про загрозу в тому числі і Європі. При цьому ясно, що оцінка таких загроз у деяких членів блоку, розташованих подалі, або тих, які залучені до відмивання російських грошей, - буде "різнитися". Однак, враховуючи те, що тієї ж Італії незабаром доведеться розраховувати на прихильність в першу чергу американських і британських банків - навряд чи такі країни нададуть серйозний опір подальшому розвитку політики стримування російського агресора.
Тим не менш, досвід минулих років показує, що в першу і головну чергу українцям варто розраховувати на себе. Дипломатична, військово-політична та економічна допомога Заходу не є легкою на підйом, хоча нинішня правова і звичайна територіальна логістика на порядок краще, ніж була майже п'ять років тому. Зрозуміло, що конфлікт на Азові якоюсь мірою дестабілізує і становище на фронті, а також призведе до розконсервовування залишилися шпигунських і диверсійних мереж в Україні і не тільки в Україні. І перше, і друге, як би не повелися в результаті західні держави, є виключно завданням української держави і суспільства, давно звикли, треба сказати, до здійснення найбільш песимістичних сценаріїв у всьому, що пов'язане з Росією. На порядку денному стоїть і припинення будь-яких контактів з РФ, раніше оправдывавшихся питаннями, так би мовити, побуту - крім, зрозуміло, йде в ЄС транзитом газу і поставок ядерного палива (тим більше що система вибудувана так, що і агресору невигідно його складувати). Принаймні до тих пір, поки українські АЕС повністю не позбавлені від цієї залежності. Так чи інакше, Україна повинна зробити досить дій такого характеру, щоб будь-яка можлива критика з боку західних держав щодо тих заходів, на які повинні будуть піти вони самі, - виглядала необґрунтованою.
Спокійно слід сприймати і нескінченні російські вербальні погрози - їх реальний потенціал давно вичерпано, а хисамский інцидент в Сирії і миттєве падіння рубля після точкових санкцій проти металургів - продемонстрували справжній рівень стійкості кремлівської системи. Крім того, піратство, опустившее РФ у практиці проведення зовнішньої політики на рівень Сомалі, навіть з формальної точки зору сприймається більшістю країн світу цілком однозначно й не потребує змін в основоположні документи міжнародного права. Так що тепер залишається тільки чекати, який рівень відповіді буде обраний США і західними союзниками, проводячи штатні заходи, підготовка до яких йшла вже давно.
