Оттоманська Республіка. У квітні 2017-го Туреччина проголосує за султанат
Навряд чи сьогодні у когось є сумніви в тому, хто зараз тримає у своїх руках основні нитки управління Турецькою Республікою. При цьому формально, за чинною конституції, у президента Реджепа Тайіпа Ердогана повноважень навіть менше, ніж у Петра Порошенка. Тим не менш контроль над парламентською більшістю, керований чоловік на чолі уряду, лояльність судів — все це дає чолі турецької держави переваги, за які б'ються і в Києві.
Але головне, що у Ердогана є те, про що зараз може тільки мріяти український президент — підтримка більшості громадян. Вона була і раніше, після десяти років упевненого економічного зростання, від якого виграла в першу чергу малообразованная і консервативна глибинка, давно скучавшая за "мудрому і справедливому" султану. А після невдалої спроби військового перевороту 16 липня і масових репресій проти реальних і уявних опонентів ця підтримка приблизно 60-65% турків була значно зміцнена.
І ось тепер Ердоган отримав шанс формалізувати свою одноосібну владу. Правляча Партія справедливості і розвитку (ПСР) підготувала проект нової конституції, який закріплює президентську форму правління. Як повідомив прем'єр-міністр Біналі Йилдирим, найближчим часом документ буде внесений на розгляд парламенту. Серед іншого проект передбачає надання главі держави права одноосібно формувати уряд. Як показав недавній конфлікт Ердогана з його давнім соратником і прем'єром Ахметом Давутоглу, навіть необхідність погоджувати курс з лідерами ПСР обтяжує президента. Зокрема, Давутоглу виступав різко проти відновлення війни з курдськими сепаратистами на південно-сході країни, а також критикував переслідування опозиційних журналістів. Йилдирим набагато лояльніше Ердогана, а головне, не має особливого авторитету у суспільстві. Але президент хоче застрахуватися від будь-яких сюрпризів.
До військового перевороту у Ердогана було мало шансів перекроїти конституцію під себе. Хоча саме заради цього він пішов з поста прем'єра і в 2014-му став першим всенародно обраним президентом. Тоді, щоб відібрати у парламенту право обирати главу держави, влади довелося погодитися на обмеження його повноважень. Але план був — дограти цю двоходову до кінця.
Однак у минулому році турецька економіка почала буксувати. Сварка з Росією позбавила курорти значної частини доходів, а авантюрне втручання в справи арабського світу принесли Анкарі ряд хворобливих політико-дипломатичних поразок. В Єгипті орієнтованих на Туреччину ісламістів скинули військові, Лівія загрузла у громадянській війні, а повалення режиму сирійського президента Башара Асада не відбулося через втручання Москви. У всіх трьох випадках сподівається на відновлення турецького впливу на просторах колишньої Османської імперії Ердоган ставив на інший результат.
Але тут заздалегідь дізналися про підготовлювані проти них репресії частина військових середньої та вищої ланки спробувала захопити владу в країні. Путчисти діяли настільки непрофесійно, що багато запідозрили самого Ердогана в організації заколоту. Як вбивство Кірова в 1934 р. розв'язало руки Сталіну для Великого терору, так і турецький президент за заздалегідь підготовленими списками провів через силові структури арешт понад 35 тис. прихильників ісламського проповідника Фетхуллаха Гюлена. На початку 2000-х Гюлен чимало допоміг ПСР прийти до влади та повернути світська держава на рейки з'єднання помірного ісламізму з ліберальною економікою. Але у певний момент він став заважати Ердогану, для якого будь-яка ідеологія вторинна порівняно з владою як такою. Так була розгромлена опозиція ліворуч.
З правою опозицією в особі прихильників світської держави і військової еліти Ердоган впорався ще раніше. І в цьому йому короткозоро допоміг Євросоюз. У 2010 р., коли в Туреччині ще вірили в можливість вступу в ЄС, з подачі Брюсселя були внесені зміни в конституцію, які обмежили права військових. Цю редакцію Основного Закону брали в 1982 р. після успішного військового перевороту двома роками раніше. І в текст був включений імунітет для путчистів. На вимогу ЄС його скасували, щоб не заохочувати нові перевороти. У результаті В липні 2016 р. більшість генералів побоялися підтримати заколот, що не врятувало їх від подальших арештів.
А заодно в 2010-му зламали і кастовість в судах, чим зробили їх більш залежними від обраних політиків (читай — Ердогана). Європейці в черговий раз не врахували, що в патріархальних і небагатих товариства демократія зазвичай призводить не до побудови ліберальної системи з опорою на просунутих жителів великих міст, а до успіху демагогів, що спираються на село і дрібні містечка. Так, більшості простих турків близькі і ісламізація, і заміна партійної метушні передбачуваним і жорстким правлінням однієї особи. Розуміючи це, засновник сучасної Турецької Республіки Мустафа Кемаль і поставив вестернизированную армію сторожовим псом модернізації, проведеної через еліту. Євросоюз допоміг ісламістам цього пса пристрелити.
Стамбул, Ізмір, Адана, Анталья і деякі інші великі міста і зараз залишаються оплотом світськості, мультикультуралізму і ліберальних ідей. Але вони не можуть протистояти консервативної глибинці, на яку спирається влада Ердогана. Вчорашні селяни, які стали за останні десять років дрібними крамарями, торговцями, власниками невеликих швейних фабрик, готові за свого президента лягати під танки — що, власне, і продемонстрували в ніч на 16 липня.
Але це аж ніяк не заважає їм одягати своїх дружин в хіджаби, розширювати вплив законів шаріату в суспільстві і вітати репресії проти університетських професорів, журналістів, адвокатів, офіцерського стану. Точно так само широкі маси в Росії в 1917-му легко включилися в оголошену більшовиками війну з буржуазією, а по суті — з освіченими верствами населення. Тому Ердоган впевнений, що на референдумі, запланованому на квітень наступного року, перехід до президентського правління буде схвалений. Парламентська опозиція намагається чинити опір, але щоб винести нову конституцію на голосування, ПСР достатньо заручитися підтримкою фракції націоналістів. А тим як кістки кинута безкомпромісна боротьба з курдськими сепаратистами.
Так Туреччина в черговий раз показує, наскільки суперечливо всенародне правління приживається в відносно відсталих суспільствах, чужих західному індивідуалізму і лібералізму. А Ердоган незабаром стане першим обраним султаном. Нехай і в статусі президента.
