• USD 27.8
  • EUR 33.6
  • GBP 38.9
Спецпроєкти

Персько-російська війна. Чим закінчиться сварка Москви і Тегерана в Сирії

Єдина цінність Росії в форматі переговорів навколо Ірану — це її місце в Радбезі ООН. Але Тегерану на це плювати

Винищувач ВКС Росії
Винищувач ВКС Росії нібито помилково завдав серію повітряних ударів по групі іранських військовослужбовців/cont.ws
Реклама на dsnews.ua

Відставши від США трохи більше, ніж на десяток років, Росія зіткнулася з проблемою імперської перенапруги (imperial overstretch). Тільки якщо Америка за період президентства Барака Обами і Дональда Трампа здійснила перехід на новий технологічний рівень і продовжувала розширювати свій вплив іншими методами, то Росія викинула всі козирі, виявилася в режимі санкцій і пожертвувала військово-промисловим процесом на догоду пропаганді. Останні події як на території Сирії, так і в Вірменії, Україні і навіть в космосі свідчать саме про це.

Дружня бійка

У першу чергу, вкрай невчасно — адже Вашингтон робить кроки до відродження атомної угоди з Тегераном — ускладнилися відносини між двома окупантами Сирії, РФ і Іраном (Туреччина грає швидше стабілізуючу роль у цій зруйнованій країні).

19 лютого, згідно з даними сирійського інформаційного агентства "Зайтун", винищувач ВКС Росії нібито помилково завдав серію повітряних ударів по групі іранських військовослужбовців і проіранських ополченців на схід від міста Ракка (колишньої столиці ІГІЛ), у результаті чого загинули кілька солдатів, а ще близько десятка отримали серйозні поранення.

У помилку повірити важко: подібні зіткнення траплялися і раніше, Тегеран не довіряє Москві, яка ховає в Ізраїлі гроші і використовує "боротьбу з антисемітизмом" для маскування своїх непривабливих справ. Більш того, Іран підозрює росіян у зливі даних ізраїльтянам.

Іншими словами, ефективного військового союзу між двома диктатурами не вийшло, тим більше що Асада в Тегерані вважають родичем, а Москві, на думку персів, пора збирати манатки з Сирії. Зокрема, цим (крім величезної азербайджанської меншини в самому Ірані) мотивувалася і реакція Тегерана на недавню деокупацію Азербайджаном Карабаху.

Загалом, у відповідь на удар "союзників" іранські сили атакували групу російських військових. Свої втрати внаслідок цього Москва засекретила (для подібних випадків і приймався свого часу спеціальний закон) і ніяких офіційних коментарів про те, що сталося не дає. Тим більше що в конфлікті на території Сирії широко використовуються найманці, яких нікому не шкода. Також, згідно з місцевими джерелами, в околицях міста Маадан Атік на схід від Ракка відбулися зіткнення між підтримуваними Росією бойовиками з так званої "Національної оборони" і загонами іранського КВІР.

Реклама на dsnews.ua

Сайт "Аль-Хабур", у свою чергу повідомив, що сутичкам передував штурмовийї удар російського літака по табору бойовиків шиїтського формування "Фатіміюн" недалеко від іранської бази в пустелі Маадан. Також стверджується, що за першою атакою пішла серія нальотів по об'єктах у пустелі мухафази (провінції) Ракка під приводом атак на бази "Ісламської держави". Раніше в цій пустелі кілька колон режиму Асада піддалися нападам груп нібито ІГ, у результаті яких були вбиті і поранені десятки асадитів. Пізніше, втім, російська сторона заявила, що бомбування іранців і шиїтських формувань було помилкою.

Але їй, ясна річ, ніхто не вірить. На початку лютого Іран і Асад змусили російські війська залишити авіабазу Т4, яка перейшла під контроль іранців — так у Москви залишився тільки Хмеймім. Якщо для Ірану сенс участі в цьому конфлікті полягає в розширенні своєї шиїтської теократичної імперії, а також колонізації території і занятті вигідних позицій для ударів по Ізраїлю, то цілі Росії давно розчинилися в тумані війни. Свого часу вона вторгалася в Сирію, щоб відвернути увагу свого глибинного телевізійного народу від поразки "Новоросії", а також напаскудити США і дати заробити членам ОЗГ Путіна на "нічийних" родовищах і військових, то після втручання Туреччини і нових раундів санкцій ця афера втратила сенс.

Кавказ завжди при чому

Млявий пат у Сирії, в свою чергу, став однією з причин подальшої проєкції Туреччиною сили — причому вже на території, які Росія за звичкою вважала своїми. Зокрема, це Кавказ. Мабуть, справи на вірмено-азербайджанському кордоні йдуть з рук геть погано, оскільки недавно з'ясувалося, що Москва і Єреван ведуть переговори про передислокацію ближче до неї частини російської військової бази з Гюмрі.

Відзначимо — передислокація, та ще тільки частини, а не створення нової бази. Це, на думку вірменської влади, посилить їхні позиції регіоні (раніше ці плани зазнали краху). Причому Москва, власне, йде на поводу у Єревана — там її хвалять: "Російське керівництво вже зараз робить правильні кроки щодо посилення і переозброєння бази в Гюмрі" — заявив міністр оборони Вірменії Вагаршак Арутюнян. Він також додав, що зараз на російських прикордонників покладені додаткові (!) функції з охорони кордону між Вірменією і Азербайджаном.

Не настільки давні кримінальні злочини російських солдатів у Гюмрі показують, що тамтешній контингент і так ледь справляється зі своїми функціями — в країні, де після зміни влади знизу його вперше стали сприймати як фактор ризику.

Примітно, що військова база в Гюмрі (згідно з договором розміщена у Вірменії до 2044 р.), входить в "Об'єднане угруповання військ збройних сил Вірменії та Росії". Іншими словами, це вище рівнем інтеграції, ніж ОДКБ. Мабуть, на сьогоднішній день можна говорити про, власне, російське угруповання, оскільки невідомо, що залишилося від вірменської армії після карабаського розгрому.

Очевидно, що плани передислокувати частину контингенту з Гюмрі на кордон не зустрінуть розуміння в Баку і Анкарі — тим більше що в Азербайджані питання закритим не вважають. У відповідь, наприклад, турецькі спостерігачі можуть переміститися в Нахічевань (вони там все одно знадобляться), комусь потрібно захищати і залізничний проєкт, а з Іраном, де Туреччина теж купує газ, вона зберігає досить рівні стосунки. "Миротворчі" ж зусилля Росії, що є патроном Вірменії, нікого в регіоні не обманюють. Що знову приводить нас до проблеми Ірану, так як поки неясно чи буде відновлений колишній формат атомних переговорів "6+1", адже на цьому шляху існують чималі перешкоди.

Завдяки потуранню двох попередніх адміністрацій США Іран — як в Сирії, так і в Ємені (позиції КВІР підірвані тільки в Іраку), — чекає від Вашингтона капітуляції. Що і підтверджує своїми постійними заявами. У свою чергу, президент Байден, при всій готовності повернутися до переговорів, говорить про необхідність припинити дестабілізуючу діяльність Ірану на Близькому Сході і в першу голову вирішив обговорити це питання із західними союзниками, а не взагалі з усіма — Канадою (так само як і Україна постраждала від іранського мілітаризму), Великобританією і Францією. А вже потім — "іншими", тобто ФРН, Китаєм і Росією.

Голос волаючого в Радбезі

Китай зацікавлений у легалізації торгівлі та інвестицій в Іран, але американцям своєї згоди не подарує. У Німеччині інтерес полягає в рефрені "аби не було війни" і "не будемо ображати фундаменталістів і Росію", але в принципі в цій площині і регіоні від німців нічого і не залежить. У Франції в Ірані свої, суто шкурні інтереси (з політичної точки зору — минула атомна угода підписувалася в попереднє президентство, так що у Макрона руки розв'язані).

З Росією все зрозуміло, міняти іранську угоду вона постарається на пом'якшення санкцій, а також "зону впливу" в Східній Європі і на кавказькому міжмор'ї, тому говорити з нею особливо і нема про що. Навпаки, США готують відповідь на кібератаки і санкції, що відповідають на нові злочини Росії.

Тому швидко і в потрібному напрямку ця гарба не поїде — впрягати в неї нікого. Домовлятися якраз мало б сенс з Туреччиною, незважаючи на характер Реджепа Тайїпа Ердогана і нафтових королів (всупереч їх слабкої здатності воювати).

Питання ж відносин Росії і США на Великому Близькому Сході і на Кавказі взагалі стоїть якщо не осібно, то вимагає сьогодні явного перегляду. Справа в тому, що якщо американці осмислено входили і виходили з Близького Сходу, то у Росії там толком нічого не виходить — "золоті" часи "арабського соціалізму" і інтриг Примакова давно позаду.

Так, РФ підтримувала Саддама Хусейна (до речі, вивозив документацію посол Росії в Іраку Володимир Титоренко сьогодні на тій же посаді в ЦАР, і його ж били десять років тому в Катарі), і де він? У проєкції цього питання — чи багато дала російська підтримка талібам, адже після обрання Байдена справи в Афганістані повернулися приблизно до статус-кво. У Лівії, в союзі з Хафтаром — поразка. У ЦАР — як проєкція Лівії і Судану — чергова важка дестабілізація. Інтриги з тим же Катаром обернулися ізоляцією цієї країни всіма, крім Туреччини (тримає там гарнізон) та все того ж Ірану, і в підсумку Катару довелося здати позиції. У Судані ситуація зависла — Вашингтон явно переграє Москву.

Навіть з Ізраїлем Росія "спілкується" шляхом захоплення заручників, то, змушуючи провести черговий форум по боротьбі з антисемітизмом, то купити свою вакцину. Сирію можна було б вважати єдиним успіхом, якби не примус розділити її з Іраном і Туреччиною, які можуть тепер почати неформальну співпрацю з витіснення росіян (та й Ізраїль з нафтовими королями в стороні не залишиться). Причому у Туреччині, на відміну від Ірану, існують і можливості торгуватися з Америкою з цього приводу.

Виходить, єдина цінність Росії в форматі переговорів навколо Ірану — це її місце в Радбезі ООН, якому вже не повернути динаміку, як би цього не хотіли старі мрійники в американських ліберальних колах. Що стосується самої Росії, то це багатостраждальна вантажівка "Прогрес", що везе латочку для отвору і їжу для космонавтів, що харчуються в американців, але яка не змогла пристикуватися до МКС в автоматичному режимі через численні ушкодження — красномовний доказ деградації всіх систем в країні, яка претендувала на світове та регіональне лідерство.

    Реклама на dsnews.ua