Пограти в солдатиків. Навіщо Макрон покликав Трампа в Париж
Візит Дональда Трампа до Франції так чи інакше виглядає експромтом - всі поїздки 45-го президента США в Європу, крім, мабуть, відвідування Польщі, виявилися не тільки двозначними, але і виснажливими. Однак особистий мотив паризького вояжу читається досить легко: політична атмосфера у Вашингтоні продовжує деградувати, а Франція завжди була для американців світлою плямою на європейській карті - адже антиамериканізм там розвинувся лише у 60-ті роки стараннями радянських агентів впливу. Та й не одному лише опозиційному Голлівуду віть там гніздо. Замучений господар Білого дому теж хоче трохи любові.
Святкування сторіччя висадки американських військ на континенті - вишуканий привід, придуманий виявляє все більше талантів Еммануелем Макроном, чиє міцне, стискивающее рукостискання Дональд Трамп так і не зміг забути. З публічної точки зору, свято вдалося - пафосний парад на День взяття Бастилії не міг не підняти настрій заокеанського гостя, нерівно дихає до військових і коли ледь не став офіцером.
Але, зрозуміло, Макрон запрошував Трампа не просто пограти в солдатиків.
Сам по собі процес повернення Франції до ролі європейського та глобального лідера почався ще за Франсуа Олланда (і тут як не можна до речі" припала російсько-українська війна). Але Олланд врешті потонув у внутрішніх проблемах. У Макрона цієї проблеми немає - ліві шоковані своїм падінням і занадто мляво опонують напористому президенту, що забезпечив більшість для своєї партії і уряду.
В особистому плані Макрон і Трамп схожі хіба що в тому, що в особистому житті ігнорують соціальні стереотипи і вважаються тими, хто зневажає традиційних еліт (хоч і з абсолютно різних причин). В іншому ж - це повні протилежності.
Так, француз молодше американця майже на півтора демографічних циклу. Макрон - відвертий глобалізм, а Трамп - не менш відвертий націонал-популіст. Макрон стриманий і прохолодний, Трамп - демагогічний і емоційний. І так далі.
Але ж не про кліматичну угоду вони говорили, хоча Трамп знову видав щось про готовність переглянути свою позицію. Цього не буде, адже Трампу доводиться піклуватися про залишки свого електорату, а його рейтинг за півроку сверзился нижче рейтингу Джеральда Форда!
Говорячи прагматично, Макрон вибудовує свої горизонталі в максимально зручний для цього момент: відносини Трампа та Ангели Меркель зіпсовані з самого початку, Тереза Мей виглядає сьогодні збитої на зльоті, а роман Трампа з Путіним перетворився в хворобливий витвір Едгара По, в якому російський правитель виглядає "фатальною жінкою". Що стосується Сі Цзіньпіна, то він скоро потрапить в "обманщики". Інших Трамп небезпідставно сприймає як лідерів другого порядку, яким щось потрібно від Америки (і він дуже смутно розуміє, що саме), а від них - навряд чи, принаймні, якщо мова йде не про гроші.
Тому залишається тільки Еммануель Макрон.
Тим більше що вихід Великобританії з ЄС (причому відверто "в нікуди") перетворює Франції в домінуючого на території Європи військово-політичного гравця (уточнимо - РФ себе офіційно за межі Європи вивела). Між іншим, Макрон вже двічі зустрічався з Путіним і цілком міг розповісти Трампу, що ж насправді думає про своє мимовільному протеже московський маніпулятор. М'яко і непомітно, і, схоже, не без впливу Франції США "вплыли" в нормандський формат, призначивши Курта Волкера спеціальним представником з очевидно більш широкими повноваженнями, ніж ті, якими володіла при Бараку Обамі Вікторія Нуланд. Здавалося б, від Трампа слід було очікувати іншого.
Таким чином, що б там далі не трапилося з президентством Дональда Трампа, а доброзичливе, спокійне і рівне ставлення до себе у Парижі він запам'ятає. Він навіть зміг утриматися від будь-яких диких заяв. Експеримент виявився вдалим в тому сенсі, що емоційно управляти Дональдом виявився здатний не тільки Путін, використав підступні прийоми, а й Макрон, який, схоже, зміг обійтися без них.
Важливо, що до цієї милої зустрічі президент Франції визначив свої "червоні лінії" і по Сирії, де пролонгація контролю Асадом певній території сприймається як даність, і по Україні, для якої Макрон запропонував свій короткий і в цілому нормальний (шкода, що поки що нездійсненний) мирний план. А кліматичного угоди він теж висловився чітко - це, мовляв, не "буржуазна примха", а ідеологія нової економіки. Розкриті двері у Францію і для стартапів, яким стало незатишно в Америці, і взагалі для людей з ідеями і мізками. Причому це не випадок Німеччини, яку Трамп підозрює в демпінгу, а чесна конкуренція - тут Трампу пред'явити Макрону нічого...
Ефект цього візиту для європейців (поки включаючи і англійців) буде передбачуваний - вони почнуть спілкуватися з нинішнім Білим домом через Макрона. Хоча б тому, що так спокійніше, безпечніше, без ризику наразитися на яку-небудь "на рівному місці" стервозність. А значить, Макрон втілює свій план по новому внутрішньому і зовнішньому позиціонуванню Європи. Кінцева мета поки неясна, але початок цієї партії вже цікаво.
Для француза в його політичному медовому місяці цей експромт є безпрограшним. У бідолахи Трампа, обвешанного звинуваченнями, підозрами і наслідками власних ляпів і переоцінок, медового місяця не було взагалі. Тому про успіхи Парижа на атлантичному напрямку ми обов'язково дізнаємося, але, швидше за все, пізніше і кружними шляхами.
Так, все яскравіше проявляється небажання як Вашингтону, так і Парижа здавати позиції в Сирії, нехай цей вектор все ще зашитий в дипломатичні мережива. Далі, кому-то в Європі треба коригувати баланс в хаотичній зовнішній політиці США, і раз вже Німеччина не змогла виступити в цій ролі, то новий французький президент, зазначимо, не входив в "глобальну коаліцію Клінтонів", так чому б як раз Франції і не виступити таким балансировщиком? Та й історично прагнення Франції послабити Британію зробило можливою саму американську незалежність, у той час як зазначений президентами столітній ювілей нагадує про статус Франції як головної переможниці у Першій світовій війні, що навряд чи могло статися без американського плеча.
А адже натяки на сумний для Росії підсумок Кримської війни світ уже бачив під час прийому Макроном Путіна у Версалі - як видно, французький президент не чужий таких вистав. Можливо, він навчить поважає історію американського президента парі-трійці подібних трюків.
Нарешті, подібна структура лідерства на Заході ні в кого ззовні не викликає подразнення (крім Москви, якій так важко догодити). Але не можна виключати, в плані європейської солідарності, що якось пояснити свій маневр Еммануелю Макрону все-таки доведеться... Ангелі Меркель.
