Порвали контекст. Що спільного між Сурковим і Арахамией
В'ячеслав Сурков, нещодавно офіційно замінений на позиції "наглядача" за українським напрямком кремлівської політики Дмитром Козаком, дав перше після відставки інтерв'ю. Ряд моментів у цій розмові заслуговує уваги.
Насамперед, роздута зарозумілість і чи не болючий нарцисизм. Почуття власної величі проходить червоною ниткою по інтерв'ю - причому йому супроводжує цілий набір цікавих літературно-психологічних кліше. Ось, наприклад, г-н Сурков говорить, що місяць віддавався медитації за методом безмыслия: "Навіщо ми затримуємо подих? Не для пізнання істини і не для релаксу і детокс. А для того, щоб вижити у середовищі, в якій можна дихати, наприклад, у воді. Затримка мислення точно так само потрібна, якщо ви опинилися в ситуації, коли мислити шкідливо або неможливо". Загалом, типово грибоєдовське "горе від розуму". Правда, з цього пасажу не цілком зрозуміло, в якийсь момент мислячій людині стало некомфортно мислити - ще в ході перебування на государевої службі (з ким доводиться працювати!) або вже після (як страшно жити!)
Якщо перше - то сам винен, що він почасти й визнає: "Я, звичайно, створював цю систему, але ніколи не був її частиною. Це не проблема системи, це моя проблема". Загалом, відставний, з дозволу сказати, деміург. Сам-то він цього слова не каже, але божественне проглядає в цій фразі: "Мені цікаво працювати в жанрі контрреализма. Тобто, коли треба діяти проти реальності, змінювати її, переробляти". І, як кожному вищому суті, Суркову, зрозуміло, притаманний дар бачити майбутнє - адже він, виявляється, ще в 2013 році, " просто відчув, вірніше, відчув - буде велика справа. Здогадався вже тоді, коли нічого ще не почало відбуватися, що буде справжня боротьба з Заходом". Дарма що до "повної тодішньої тиші" сталися вже і Тузла, і Майдан-2004, і Мюнхенська промова, і війна 08.08.08. Швидше тут мимовільне визнання того, що Москва готувалася до віджиму українських територій. І готувалася настільки повним ходом, що, маючи певний рівень допуску до інформації, цього неможливо було не знати.
Сурков "пишається, що був учасником цих злочинів, хоча вони для неюного Вертера обернулися стражданнями, і замутити щось нове складно: "адже Я з моїм набором санкцій та політичної токсичністю зовсім не на розхват. Швидше, навпаки - потенційні бізнес-партнери при моїй появі розбігаються хто куди". Втім, враховуючи, що з політики він не піде, цілком можна уявити, що під наближаються парламентські вибори він очолить одну з нішевих партій, які штампуються під наглядом Кремля, щоб зібрати маргінальний електорат, якому не дає спокою ідея пацифікації України - на зразок того, як це робить Прилепін, тільки для більш вимогливої аудиторії.
І ось ще один кумедний парафраз: виявляється, Суркову, як і Арахамии, порвали контекст. В іншому, зрозуміло, сенсі: просто його підхід до українських справ був визнаний таким, що втратив актуальність: "Я адже Донбасом і Україною займався в основному. Контекст змінився, скажімо так. Тобто, у підсумку я повинен був продовжувати займатися ними. Але змінився контекст..." Фактично Сурков підтвердив, що пішов, оскільки не побажав миритися з перспективою зміни пропорцій грубого і м'якого сил у підході до України. І цей момент варто відзначити особливо. Нехай Сурков, на відміну Кадирова (обидва чеченці, обидва будують нову російську націю, обидва слуги государеві), не називає себе "піхотинцем Путіна", фактично він говорить те ж саме: "За політичними переконаннями я росіянин. За політичними уподобаннями путинист". Так що, навіть відставлений, він продовжує грати в кремлівську гру. Просту, в сутності: ми, мовляв, змінили гнів на милість, яструба прибрали, голуба поставили, давайте тепер і ви в Києві пошевеливайтесь - особливий статус у конституції, примирення, прямий діалог з представниками ЛНР і ДНР, які ви раніше неправильно йменуєте ОРДЛО. А що стріляють - так це тому що Київ не чує.
Втім, поступливість Києва, схоже, нічого не змінить, повернення ОРДЛО до складу України, якщо вірити Суркову, не передбачається: "У мене недостатньо сильне уяву, щоб таке уявити". І потім, наскільки б не декларувала Москва прагнення до завершення війни, це нічого не змінює: "Примус силою до братських відносин - єдиний метод, історично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший", - заявляє Сурков. Залишається, щоправда, відкритим питання, як можна примушувати до яких би то ні було відносин тих, кого, в твоєму розумінні, не існує. Сурков повторює, хоч і на свій "єретичний лад" путінську мантру про одному народі: "України немає. Є українство. Тобто, специфічний розлад розуму. Дивним чином доведене до крайніх ступенів захоплення етнографією. Таке криваве краєзнавство. Сумбур замість держави. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає. Брошура "Самостійна Україна" є, а України немає. Питання тільки в тому, України вже немає, або поки ще немає?" Немає її, виявляється, поки. Але буде: "Хохли хлопці вперті, вони зроблять. Однак, яка саме це буде Україна, в яких межах вона буде існувати і навіть, може бути, скільки буде Україн - питання відкриті. І у вирішенні цих питань Росії так чи інакше доведеться брати участь".
Що ж, дякую за відвертість. Команді Зеленського, який "не лох" і якого "в Парижі взяли за президента", навряд хтось більш відверто, ніж імперіаліст у відставці скаже, що капітуляція - теж свого роду миротворчість, і імперіалісти, залишаються на службі, чекають саме її.
