Ахілл, черепаха і безвиз. Краще європейський дім післязавтра, ніж "російський світ" сьогодні
#Безвизнаш. З чим всіх і вітаю, звичайно. Не буду розписувати, що сьогодні фактично стартувала президентська виборча кампанія - це, здається, очевидно. Але досягнення залишаються в минулому, а з новими горизонтами на європейському напрямі у нас, загалом, не дуже. Та й продати їх публіці буде складно. Проте спочивати на безвізові лаврах не можна, тому що їх ненароком можна і втратити. Роботи тут непочатий край - деякі теми гарячі, деякі зараз виглядають теоретичними і абстрактними, але це все ж не привід про них забувати: обставини змінюються швидко, і сьогоднішнє "неможливе" завтра може виявитися "неминучим".
Одним з ключових умов візової лібералізації з Шенгенською зоною є дотримання фундаментальних прав людини. Це безумовно політичне умова не має нічого спільного з технічною стороною справи, але так чи інакше робота угоди про безвизе залежить від його виконання. А що у нас за календарем? Сьогодні підписано угоду, вчора - спірний (може, і правильний по суті, але викликає чимало запитань) указ про блокування російських соцмереж. А завтра Рада може проголосувати законопроекти 4128 і 4511, які ставлять під сумнів закріплену в Конституції світськість української держави і відкривають можливості для відбирання власності релігійних громад. Пояснення "у нас війна, і інакше ніяк" мало кого задовольнить в Брюсселі і тим більше в Страсбурзі. Тим більше, що бажаючих накинути Україні штрафних балів в ЄС вистачає. І можливість у вигляді механізму екстреного припинення безвиза у них вже є.
Інша справа, ЄС доведеться проявити надзвичайну політичну волю, щоб ним скористатися саме з цієї причини - що буде рівнозначно капітуляції. Але формальний привід - ймовірний брак правової відповідальності приїжджають в ЄС українців - все ж таки можливий. Те, що цей аргумент обожнюють тролі, на жаль, не робить його недійсним: "туристи", які бажають підробити або заробити, напевно будуть. Головне, щоб їх кількість не перевищила якоїсь бар'єрної величини.
І тут ми підходимо до наступного: ініціативи Києва в області безпеки, пов'язаної з транскордонним рухом, у Брюсселі будуть сприйняті як мінімум з прихильною увагою. Питання управління міграційними потоками, реадмісії і введення візового режиму з Росією, Білоруссю і, ймовірно, центральноазіатськими пострадянськими країнами будуть ставати все гостріше. І вносити їх до порядку денного краще за власним бажанням, ніж під тиском обставин.
У той же час Києву так чи інакше доведеться зайнятися проблемою відтоку робочої сили: хоча безвиз не дає права легального працевлаштування, він з усією очевидністю підвищує шанси на отримання такого права.
Зараз всі "клапани" в руках центральноєвропейських сусідів України, компенсуючих таким чином власний дефіцит, що утворився за такий же міграції на захід. Назвіть це хоч черговим "великим переселенням", хоч "пилососом", перешкодити йому ми не в змозі, і не виключено, що власні втрати Україні доведеться компенсувати за рахунок східних сусідів. І тут теж виникає чимало питань - включаючи інтеграцію іммігрантів і роботу з закордонними співвітчизниками. Втім, все це може знадобитися лише в тому випадку, якщо наша економіка почне демонструвати більш-менш стабільне зростання і створювати робочі місця. Але за рахунок чого робити цей ріст - теж питання.
Варто згадати ще одну тему, над якою варто щонайменше задуматися. Якою б недолугою не була чистка української економіки від російського впливу, впоратися з західним диктатом в перспективі може виявитися куди важче. Центральна Європа практично втратила контроль над своєю економікою, і багато з того, що відбувається нині в Польщі, Угорщині, на Балканах, частково в Чехії, включаючи сплеск "націонал-популізму", обумовлене як раз цим. Але інтереси країн Центральної Європи захищені принаймні їх представництвом на загальносоюзному рівні. Україна цього захисту не має і в осяжному майбутньому не буде.
Про те, як не застрягти в статусі ресурсного придатку до ЄС, потрібно було думати вчора. І ще потрібніше зараз. Так що питання подальшого розвитку ЗВТ, корекції ряду його положень, перегляду квот, енергетичної безпеки, відкритого неба повинні займати українське керівництво чим далі - тим більше. Те ж стосується і роботи над подальшою синхронізацією українського законодавства з європейською. Не так заради "зеленого світла" євроінтеграції (про що трохи нижче), як заради створення зрозумілих правил гри і мінімізації витрат - як іноземних інвесторів, так і українського бізнесу. До речі, цілком практичне питання - розширення регіонального співробітництва, зокрема в питаннях місцевого самоврядування, а також впровадження успішних ноу-хау, особливо в області управаления капіталом. Як показує досвід "вітринного" Львова, з цим великі проблеми.
Потрібно віддавати собі звіт: наша євроінтеграція зараз виглядає як навчальний посібник з теорії меж або варіація на тему зеноновой апории про Ахілла і Черепаху. Розмови про перспективи вступу до ЄС не перейдуть в конкретну площину ще дуже довго. Заради чого вони ведуться - не секрет: краще європейський дім - завтра, ніж російський світ - сьогодні. У цьому сенсі проглядається паралель між Україною та Сербією (з поправкою на те, що їх "завтра" виглядає дещо більш відчутним, ніж наше). Але таке становище відкриває чимало можливостей. Не зменшуючи "європейської і євроатлантичної риторики, Київ наново відкриває поняття багатовекторності: тепер, на відміну від часів Леоніда Кучми, вона трактується дуже прагматично: ми дружимо з усіма, хто дає гроші. Крім Росії, зрозуміло - хоча це як і раніше, більшою мірою декларація, ніж факт.
В цьому контексті була б зовсім не зайвою перекомпонування нашого суспільно-політичного дискурсу, в якому продовжує превалювати ідеологічний дискурс. Коль скоро більшість громадян зацікавлене в існуванні та успіх держави, то цей консенсус потрібно переводити в практичну площину. Сучасний світ - це світ технократів, а не ідеологів. Патріотизм в еру інформаційних технологій і вільних переміщень - це не тільки жертовність і готовність терпіти тяготи і позбавлення в ім'я батьківщини. Це також і саме що ні на є практичне розуміння того факту, що добробут батьківщини є наслідок добробуту окремого громадянина.
