Путін зайвий. Як Китай Росію аутсайдером зробив

Візит російського правителя Володимира Путіна в Пекін на саміт учасників - але учасників, підкреслимо, в тій чи іншій мірі - глобальної китайської ініціативи "Один пояс, один шлях" не тільки виявився беззмістовним в практичному плані, але і запам'ятався лише очної склокой з Білоруссю та заочною - з Україною.

Чужий чоловік в Пекіні

Досить сказати, що замість того, щоб обговорювати свою роль у китайському проекті світового домінування, Путін коментував паспортну провокацію на окупованих територіях, вплутавшись в завідомо програшний обмін "тролінгом" з обраним президентом України Володимиром Зеленським, в той час як Олександр Лукашенко змусив господаря Кремля відкликати з Мінська скандального посла Михайла Бабича.

При цьому російський диктатор прошипів на адресу Білорусі загрозу - мовляв, у неї є рік на те, щоб визначитися з "союзним державою". Але в суперечці з Мінськом Москва несподівано опинилася в слабкій позиції, буквально "поклавши" магістральний нафтопровід "Дружба" своєї забрудненої хлорэтаном нафтою. Тому розмова про поточну ліквідації на території партнера по Євразес і союзника по ОДКБ так званого "нафтового офшору" раптово виявився не до місця.

Паралельно Лукашенко дозволив КДБ заарештувати на хабарі (?!) власного начальника охорони, заступника держсекретаря Ради Безпеки республіки, Андрія Втюрина, який служив президенту з 1995 р., що може розглядатися як вихід на поверхню чисток недостатньо лояльних до Олександру Григоровичу людей. Ці події в очах українського (і не тільки) споживача новин якось затулили і сам другий саміт "Одного поясу, одного шляху", і нинішню природу китайсько-російських відносин, які набули досить дивний характер.

Однак в умовах перетікання глобального світового порядку, як мінімум, до сіно-американської біполярності необхідно звернути увагу саме на ці два тематичних блоки: власне, Китай і сюжетна лінія його відносин з РФ. Важливо відзначити: Пекін буквально щотижня, якщо не щодня, нагадує про себе і про своє глобальному проекті, а це свідчить про певної інформаційної політики.

Сам по собі саміт став, швидше, святковою вечіркою після недавніх дипломатичних перемог - угод з Італією і Перу. У процесі ж учасники заходу уклали 283 угоди на загальну суму понад $64 млрд. За словами голови Сі Цзіньпіна, Пекін буде і далі відстоювати принцип досягнення загального зростання шляхом діалогу і співпраці, використовуючи консультації та розділяючи відповідальність для досягнення взаємної вигоди.

"Ми вітаємо всі країни зацікавлені в участі в ініціативі "Один пояс - один шлях". Китай підтримував і буде підтримувати відкритість, чесність і розвиток екологічних технологій. Ми виступаємо проти протекціонізму (шпилька у бік США) і будемо робити все можливе для побудови в майбутньому відкритого, екологічного (це явно сказано для європейців) і успішного Шовкового шляху", - заявив Сі. При цьому китайський уряд, за його словами, буде активно підтримувати ініціативу "Один пояс - один шлях" з участю інших країн шляхом видачі кредитів, надання коштів з цільових фондів та випуску боргових зобов'язань.

Також було зазначено, що Китай не прагне навмисно до торгового профіциту. Країна готова імпортувати більше іноземної сільськогосподарської продукції та послуг для більш збалансованої торгівлі. Це очевидні сигнали про готовність йти на компроміс в питанні фундаментальної угоди з Америкою (одним з найбільших імпортерів аграрної продукції і послуг в КНР). Крім того, важливо, що макроекономічні побоювання, пов'язані з Китаєм, останнім часом знижуються на тлі позитивної статистики, яка, ймовірно, пояснюється тим, що стимулюють зусилля влади виявилися ефективними.

Не обійшлося і без ложки дьогтю. Як відомо, Індія відмовилася від участі в пекінському форумі "Один пояс, один шлях". Причина - спірна територія. Один з китайських транспортних коридорів в рамках проекту Шовкового шляху проходить через Кашмір. Цей проект Делі розцінює як удар по суверенітету Індії, тому що вона вважає Кашмір своєю територією, а Пакистан - своєю. Втім, все перераховане вище - порядок денний важкоатлетів, в той час як РФ на саміті справляла враження аутсайдера, адже з Росії китайські гроші біжать.

Тандем не вийшов

Частину спільних проектів заморожено, частина проходить перегляд у бік обмеження. Справа, мабуть, в тому, що Китай близький до остаточного формулювання своїх відносин з північним сусідом, який втратив титул "великого". Чи не вперше в ході минулого заходи Москва голосно поскаржилася на Пекін, який, на думку російської влади, неформально приєднався до режиму санкцій. Виникає враження, що конфлікт, який раніше лакировался пропагандою Кремля, нарешті, вирвався назовні.

Тому важливо зважити на ретроспективу радянсько-китайських і російсько-китайських відносин, якій у своїй недавній фундаментальної статті "Росія-Китай: горизонти співпраці" (приуроченої до другого саміту "Одного поясу, одного шляху") торкнувся колишній заступник міністра закордонних справ РФ за Андрія Козыреве (1991-93), а потім посол Росії в Республіці Корея (1993-1997) Георгій Кунадзе.

В кінці 60-х років СРСР, нагадує Кунадзе, під приводом запобігання авантюр з боку "безвідповідальних ядерних держав", намагався заручитися "розумінням" США на випадок превентивного удару по КНР. Ця пропозиція США відкинули, прийшовши до висновку про доцільність зближення з Китаєм. Подібний маневр генерував лавиноподібний процес визнання КНР усіма країнами світу. Геополітичне становище СРСР через те, що з об'єктивних демографічних й інших причин Китай зовсім не побоювався ядерного конфлікту, таким чином, погіршився.

Тридцять років тому, у травні 1989 року в Пекіні відбулися китайсько-радянські переговори на вищому рівні, підсумок яких зберігає визначальне значення і до цього дня. Михайло Горбачов і Ден Сяо Пін у важкий для обох країн час змогли домогтися революційних рішень у двосторонніх відносинах. Вже в травні 1991 р. СРСР і піддався масштабній критиці Заходу після придушення студентських заворушень Китай змогли підписати історична угода про радянсько-китайському кордоні.

Але зазначимо, що в 90-х вже нові, російські влади далекосхідних регіонів майже відкрито намагалися саботувати процес демаркації. Як ні парадоксально, але тільки при "сильному" Путіна, в липні 2001 року Росія і Китай підписали договір про добросусідство, дружбу і співробітництво, а в жовтні 2004 р. - важливе доповнення до угоди про кордон, яке поставило крапку в прикордонне розмежування двох країн. Росія визнала законні права Китаю на острова Великий Уссурійський і Тарабаров в районі Хабаровська і на острів Великий в Читинській області, а Китай в якості жесту доброї волі погодилася на розділ островів Великий Уссурійський і Великий у співвідношенні приблизно 50 на 50.

Однак і в 2000-х, незважаючи на поступовий дрейф РФ від західних цінностей, тандем Москви з Пекіном ніяк не бажав формуватися. Це говорить про тонкої політичної інтуїції останнього. Адже у Росії 2010-х років, які скоро перейдуть в 20-е, майже немає друзів і зовсім немає союзників. На думку "ліберала" Кунадзе, вплив РФ у сучасному світі об'єктивно невисоко (сумнівні клієнти-ізгої не в рахунок) і не видно, за рахунок чого вона може підвищитися. Тому ті ж китайці не поспішають вплутуватися в гонку ракетно-ядерних озброєнь і, зберігаючи значний оборонний потенціал, краще конкурувати з іншими країнами у невійськових галузях. Політичного впливу Пекіну вистачає на те, що реально необхідно сьогодні Китаю і буде потрібно в майбутньому. На Москву в Пекіні дивляться з іронією, чудово зчитуючи всі тональності і дрібну політичну моторику.

Потенційно для Росії Китай - єдиний і незамінний партнер, без тісної співпраці з яким у всіх мислимих і немислимих формах її нинішня ізоляція від зовнішнього світу стане близька до абсолютної. Навпаки, для Китаю Росія - партнер порівняно важливий, але не єдиний і далеко не головний. Китай цілком влаштовує діючий договір про добросусідство, дружбу і співробітництво.

Реальність "жовтої загрози"

І справа не тільки в самоізоляції і углубляющемся відставанні агресивного режиму в Москві, мало чим відрізняється від клептократії у Венесуелі, але перш за все в економіці і демографії.

За даними російської митної статистики за 2018 р., близько 87% в російському експорті в Китай припадало на мінеральне паливо, ліс і пиломатеріали, рибу і морепродукти, руду, шлак і золу. Російський експорт машин та обладнання склав близько 3%, а секретної продукції - не більше 2%.

Навпаки, у російському імпорті з Китаю близько 80% припало на "котли, механізми і промислове обладнання, електричні машини і прилади промислового і побутового призначення, автомобілі, чорні метали і вироби з них, оптику та вимірювальні прилади, одяг, взуття та іграшки". У 2018 р. товарообіг досяг рекордних $100 млрд, але... структура же російсько-китайського товарообігу, по суті, мало відрізняється від структури товарообігу Росії і ЄС.

Іншими словами, РФ перетворилася на сировинний придаток як ЄС, так і Китаю, а подальше погіршення відносин із Заходом неминуче перетворить Росію на якусь подібність невизнаної держави під протекторатом Пекіна (і то, якщо Кремль добре попросить), причому без жодних свідомих зусиль Піднебесної. Вже сьогодні, як недавно було красномовно продемонстровано, Росія випала навіть з процесу врегулювання північнокорейської проблем, фактично довіривши представляти свої інтереси Китаю, якому боїться суперечити навіть у дрібницях.

Нарешті, за офіційними російськими даними, кількість громадян Китаю, в кожен конкретний момент легально перебувають в Росії не в туристичних цілях, тобто трудових мігрантів, не перевищує півмільйона осіб. Неофіційні ж оцінки дають інші цифри: 2,5 млн легальних трудових мігрантів і близько 2 млн нелегальних. Така велика розбіжність, можливо, вказує на те, що російська влада не дуже переймаються питаннями китайської трудової міграції.

При цьому китайські трудові мігранти в основному концентруються на російському Далекому Сході, населення якого не перевищує шести мільйонів чоловік. Китайці мало контактують з місцевими господарюючими суб'єктами, вважаючи за краще засновувати власні фірми. А їх діяльність, як кажуть, контролюється владою прикордонних китайських провінцій.

Будучи в основному вихідцями саме з цих провінцій, де, нагадує колишній посол РФ в Сеулі, проживає не менше 100 млн осіб, китайські трудові мігранти рідко залишаються в Росії надовго: одні приїжджають, інші виїжджають. Така модель китайської трудової міграції може змінитися, якщо в майбутньому до неї підключаться мешканці депресивних західних провінцій Китаю, більше схильні до осідання на нових землях. Так що міркувати про "жовтої загрози" вже пізно. Можливо, критичний поріг вже перейдено.

Хто платить, той і замовляє

Проблематичним виглядає сьогодні і гігантський контракт на постачання російського газу в Китай, укладений "Газпромом" з Китайською нафтогазовою корпорацією ще в травні 2014 р. (як і інші контракти російських монополій з китайцями). Згідно з цим контрактом "Газпром" повинен щорічно постачати в Китай 38 млрд кубометрів газу. (Приблизно стільки ж "Газпром" реалізує на ринках усієї Європи.) Російський газ у Китай буде надходити з нового Чаяндинского родовища в Ленський районі Якутії на будові з 2016 р. газопроводу потужністю в ті ж самі 38 млрд кубометрів і протяжністю в 2158 км. Кінцева точка маршруту газопроводу - місто Благовєщенськ Амурської області, звідки газ буде доставлятися в прикордонний китайського міста Хейхе по трубі, прокладеній в тунелі під дном Амура. Термін дії контракту - 30 років, сума контракту - $400 млрд. Запланований початок постачань - 2019 р. Неважко зрозуміти, що Китай стане монопольним покупцем газу, що надходить по новому газопроводу.

Витісняється з сировинних ринків інших країн Росія рада продати будь-який свій сировину Китаю, а той, маючи по більшості позицій альтернативні джерела його отримання, цілком здатний жорстко диктувати їй свої умови угод.

Тому в Пекіні у вкрай невдало потроллившего Україну і Білорусь Володимира Путіна не знайшлося ніяких новин - ні для китайців, ні для росіян. Один пояс обертає планету повз Росії, а один шлях пролягає як в європі, так і в Латинську Америку, обходячи незаселені простору на півночі, куди неспішно рухається працьовитий китайський колоніст.