• USD 27.6
  • EUR 32.7
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

Швейцарський варіант. Чи допоможе Зеленському президент Конфедерації ухилитися від Мінська

Ймовірно, найближчим часом Банкова розбурхуватиме інформпростір новими мирними ініціативами, посилаючись на те, що до розробки нового формату, здатного замінити мінські домовленості, підключилися деякі впливові зовнішні гравці. Яких готові слухати і в Москві

Реклама на dsnews.ua

У січні на полях Давоського форуму Володимир Зеленський привітав зі вступом на посаду новообраного федерального президента Швейцарії Симонетту Соммаругу і запросив відвідати Україну. Пропозицію було прийнято, візит планувався на березень, але втрутився коронавірус, і його довелося перенести. Тому Соммаруга прибуде в Україну наступного вівторка. Відповідно, вирази типу "пунктом свого першого з початку пандемії візиту швейцарський президент обрала Україну" слід вважати не чим іншим, як не надто витонченим піаром команди Зеленського.

З тієї ж серії – спекуляції навколо статусів. У сенсі повноважень "швейцарський президент" Швейцарії – не рівня українському президенту. Президент Конфедерації – це, по суті, і не президент, а голова Федеральної ради, що складається з семи глав департаментів (які з певною натяжкою можна вважати аналогами звичних нам міністерств). Його щорічно обирає Федеральна асамблея – парламент, зазвичай за ротації в порядку старшинства. І оскільки главою держави є колективний орган, тобто власне Федеральна рада, закордонні турне президентів Конфедерації не підпадають під класифікацію державних: їх представницькі повноваження за кордоном обмежені статусом глави департаменту, тобто, грубо кажучи, рівнем міністра.

Проте нехтувати візитами швейцарських премʼєрів, іменованих президентами, не варто. Вони ніколи не приїжджають просто так. Ось, приміром, у грудні 2013 р. Улі (Ульріх) Маурер кинувся рятувати від бойкоту Сочинську Олімпіаду, оголосивши, що неодмінно її відвідає, і навіть стримав слово, благо до лютого 2014-го його каденція благополучно завершилася. Зрозуміло, тоді крісло поруч з Володимиром Путіним цікавило його куди більше, ніж бобслей, а обговорити віч-на-віч потрібно було багато – від ризиків деанонімізації Берном банківських рахунків під тиском Вашингтона і Берліна до, скажімо, зарубіжних активів "Газпрому" і "Роснафти", захованих від антимонопольних розслідувань ЄС під швейцарською юрисдикцією.

Загалом, "скажи мені, чарівник, улюбленець богів…" і Маурер – не виняток. Роль неформального парламентеря-посередника під прикриттям формального статусу для президентів Конфедерації – справа звична. Ось, приміром, наступник Маурера Дідьє Буркхальтер у травні 2014-го також зʼїздив поспілкуватися з Путіним, щоправда, в ролі голови ОБСЄ і вже до Москви. І той, як стверджував минулого березня Ігор Гіркін-"Стрєлков", сильно передумав щодо сценарію так званої "російської весни", закликавши "народні республіки" перенести призначені на 11 травня "референдуми" про відокремлення від України. "Референдуми" все одно відбулися, але ентузіазму в Кремлі не викликали, а потім Москва і зовсім пішла від кримського сценарію з демонстративним відділенням і "воззʼєднанням", згадуючи про нього або для тролінгу Києва, або в контексті боротьби кремлівських веж. Чому? Пояснення Гіркіна – при очевидній одіозності персонажа – варте цитування: "Політичне завдання я бачив тільки одне – забезпечити проведення референдуму. І, власне кажучи, завдання і ставилося, і повинно було бути проведене. Після цього передбачалося, що повториться в тому чи іншому сенсі кримський варіант. Ось у цьому я впевнений. Але ще за два тижні до проведення референдуму, у квітні, ситуація почала змінюватися, а після приїзду Дідьє Буркхальтера, який Володимирові Володимировичу напевно предʼявив рахунки в швейцарських банках, вона змінилася на…"

Відзначимо це для себе і трохи заглибимося в хронологію швейцарських президентств. Після Маурера і Буркхальтера цей пост вперше 1 січня 2015 р. посіла Симонетта Соммаруга. Вдруге її черга підійшла вже після Маурера 1 січня нинішнього року – Буркхальтер покинув уряд у 2017-му. Але про що, власне, мова: у силу політичного устрою Швейцарії всі троє не просто знайомі – положення зобовʼязує (у випадку з Буркхальтером) їх спілкуватися досить тісно. Додамо до цього той факт, що швейцарське суспільство, як і будь-яке інше, пронизане масою неформальних, але від цього не менш значних звʼязків, які впливають на політику. На зразок того, що на зборах резервістів умовний глава департаменту опиняється в одному відділенні з банкіром…

У Симонетти Соммаруги розклади вельми цікаві. Вона рідня з Корнеліо Соммаругою, який у 1987-1999 рр. був президентом Міжнародного комітету Червоного Хреста, а нині очолює Женевський міжнародний центр цивільного розмінування (назва вичерпно окреслює профіль НДО, цілком успішно співпрацює з урядом). Її чоловік, Лукас Хартманн, не тільки відомий в німецькомовному світі романіст і дитячий письменник, але й громадський активіст. Бабуся Хартманна була з "контрактних дітей" (у Швейцарії аж до 1960-х батьки небажаних і нежданих дітей могли фактично продавати їх усиновителям, які часто використовували тих як домашню прислугу), і в 2014-му він доклав чимало зусиль для запуску громадської ініціативи, яка вилилася в закон про державні виплати жертвам цієї практики.

Сама Симонетта Соммаруга має відношення до двох із семи департаментів (тобто міністерств) швейцарського уряду, причому до тих, кооперація з якими дуже корисна для Києва. Раніше вона очолювала Федеральний департамент юстиції і поліції, тепер – Департамент навколишнього середовища, транспорту, енергії і комунікацій (Uvek). Відзначимо і це.

Реклама на dsnews.ua

А тепер повернемося в січень і згадаємо, що на полях Давоського форуму Володимир Зеленський не тільки познайомився з Симонеттою Соммаругою і привітав її зі вступом на нову стару посаду. Персональна презентація програми "інвестиційних нянь" теж була, але куди цікавіше те, що, як зазначено на сайті президента, паралельно обговорювалися питання, повʼязані з поверненням українських заручників, зменшенням числа обстрілів і "прогрес у просуванні до миру на сході України" в цілому, а також піднімалося питання розширення мандату місії ОБСЄ.

Ось ми і дісталися до майбутнього візиту. Який, нагадаю, буде надзвичайно довгим для таких заходів: виділити три дні для закордонної поїздки у робочому графіку першої (нехай навіть серед рівних) особи – це непросто.

У присвяченому поїздці повідомленні Офісу президента читаємо: "Програмою візиту передбачені переговори глав держав у форматі віч-на-віч та у складі делегацій. Планується обговорення широкого спектра питань двосторонніх українсько-швейцарських відносин, а також взаємодії сторін на міжнародній арені".

Швейцарська сторона – прес-служба Uvek – пише наступне: заплановані переговори з міністрами і представниками громадянського суспільства України. Ці дискусії повинні також показати, в яких областях можливо налагодити більш тісну співпрацю. В останній день поїздки федеральний президент (як видно, у компанії українського. – "ДС") відправиться на схід України. Там, крім іншого, заплановані переговори з місцевою владою, а також з експертами з гуманітарних питань та розвитку щодо поточної ситуації. І ось ще одна цитата з того ж джерела: "Мирне врегулювання конфлікту на сході України знаходиться в центрі швейцарської політики миру". Швейцарія "є пʼятою за важливістю державою-донором, які надають гуманітарну допомогу Україні, а також бере участь у мирному процесі з ОБСЄ".

Спробуємо зібрати пазл. Почнемо з того, що вже понад рік усі провідні парламентері з команди Зеленського висловлюються про Мінські угоди вельми негативно, регулярно вкидаючи в інформаційне поле тези про необхідність пошуку нових форматів, і Москва незмінно ведеться на ці провокації. З найсвіжішого можна згадати "статейную дуель" між українським віце-премʼєром Олексієм Рєзніковим і кремлівським "куратором українського питання" Дмитром Козаком. Її суть дуже влучно сформулював Олександр Демченко: вперше з 2014 р. Україна впритул підійшла до необхідності вибору між поверненням Донбасу ціною зливу суверенітету, або збереження його ціною втрати Донбасу, причому на вибір у команди Зеленського залишилось кілька місяців. І вона, природно, прагне вискочити з цього цугцвангу, намагаючись винайти якийсь новий формат. Одним із ключових факторів у цьому процесі може виявитися президент Конфедерації.

По-перше, вона може виступати фіксером, тобто людиною, що забезпечує, причому без зайвого розголосу, підбір вух для меседжів Києва. Тут на руку ОП грає той факт, що переговорні процеси, повʼязані з ОРДЛО, переважно виведені з компетенції МЗС і вирішуються в дусі єрмаковської кулуарної дипломатії.

По-друге, в силу досвіду і звʼязків вона є представником гуманітарних (розмінування, захист дітей, медична допомога, турбота про полонених, налагодження поліцейського функціоналу, діяльність місії ОБСЄ тощо), а потенційно – і комерційних (відновлення інфраструктури) спонсорів.

По-третє, зважаючи як на дипломатичні традиції, так і на звичаї російського істеблішменту, звиклого до активів з швейцарською пропискою і хабарів на рахунках у швейцарських банках, вона може бути не просто посередником, але й ще однією стороною в комунікаціях з Москвою. Причому стороною, відносно незалежною і від Вашингтона, і від франко-німецького тандему, але, однак, такою, що має досить серйозні важелі впливу (до речі, обиватель, можливо, і забув, скільки головного болю доставила російській владі фірма Noga, але в Кремлі, напевно, памʼятають). І воєнний злочин бойовиків – обстріл евакуаційної групи, що спричинив загибель медика якраз напередодні візиту швейцарської гості, – команді Зеленського, як би цинічно це не звучало, необхідно використовувати з максимальною вигодою. Тим більше що і початок минулої – 2015 р. – каденції Соммаруги ознаменувало загострення на Донбасі.

Загалом же, можна припустити, що найближчим часом Банкова розбурхуватиме інформпростір – насамперед український – новими мирними ініціативами, посилаючись на нововиявлені перспективи і на те, що до розробки нового формату, здатного замінити мінські домовленості, підключилися деякі впливові зовнішні гравці. Яких – так-так! – готові слухати і в Москві.

Але проблема в тому, що становище прохача явно вразливе, а зацікавити інвесторів, які б, захищаючи свої гроші, відстоювали інтереси України, інвестиційні няні, навіть з дуже модельними даними, можуть значно гірше, ніж стабільна економіка і суди, що працюють без хребетного права. А найголовніше – це ніяк не змінить фундаментальної позиції Кремля, якому, як і раніше, потрібен не розорений Донбас, а сервільна Україна і гарантії незмінності статусу Криму при знятих санкціях. Це означає, що Москва прийме будь-який договір, якщо це буде договір про нашу капітуляцію. І враховуючи різницю у можливостях, протиставити цьому можна лише одне: збільшити для Росії ціну агресії і супутні витрати до неприйнятного рівня.

    Реклама на dsnews.ua