Сінгапурський саміт. Переконав Трамп Кіма розкрити ядерні секрети Путіна і Асада

Незважаючи на вкрай скандальний глобальний антураж самої зустрічі Кіма і Трампа та її характеру, краще трохи почекати з оцінками далекосяжними
Фото: EPA/UPG

До результатів саміту в Сінгапурі можна підходити двояко, причому ці оцінки не будуть, насправді, полярними. В даному випадку це прикметно, оскільки інформаційна атмосфера - як у самих США, так і в світі - у всьому, що стосується політики Дональда Трампа, є вкрай нездоровою. Справа в тому, що якісь більш серйозні домовленості з КНДР, ніж ті, що були оголошені в меморандумі за підсумками сінгапурської зустрічі, досягалися американцями тільки майже чверть століття тому, в 1994 р. при Біллі Клінтоні. Тоді США перебували на швидкісному шляху до світової гегемонії, колишній СРСР лежав в уламках, що продуваються вітрами гіперінфляції, Китай був слухняним учнем економістів-ринковиків, Європа тільки перетворювалася на справжній союз, а сама Північна Корея нещодавно пережила черговий великий голод. У 1994-му вдалося зумовити гуманітарну допомогу країні чучхэ складними умовами, що дозволили на вісім років загальмувати її поступ до володіння ядерною бомбою.

Шістнадцять наступних років - з багатьох причин - зробили північнокорейську тему периферійної для США: ну гниє собі там щось, і нехай собі гниє, єдиний серйозний скандал вибухнув, коли з'ясувалося, що пакистанські вчені передавали Пхеньяну технології, пов'язані з будівництвом заводу по збагаченню урану. Та й то - справа закінчилася вибаченнями. Нещодавнє ж загострення - якщо вважати пройшла зустріч його завершенням - почалося з двох причин.

По-перше, очевидно, що з допомогою РФ Пхеньян отримав можливість виробляти засоби доставки, що створюють реальну можливість нанесення ударів по південному сусідові, по Японії, по американських базах в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і, можливо, навіть перетинати Тихий океан.

По-друге, Північна Корея явно здалася Трампу щодо легкої зовнішньополітичною метою, якщо порівнювати з Сирією і Росією. Такої, яка задовольнила б яструбів в його власній партії та вашингтонському політичному класі, принаймні, на час.

Відвести порядку денного питання російсько-української війни і близькосхідного врегулювання, звичайно, не вдалося, але кілька місяців Трамп небезуспішно тролив корисних ідіотів пацифістського профілю з ліберальних аналітичних центрів та ЗМІ, разговорившихся на цей раз вже на тему "ядерної війни" між США та Північною Кореєю.

Це якраз прояв нездорової інформаційної атмосфери - партійна риторика завадила демократам адекватно відреагувати на ситуацію, причому точно так само, як і зараз. На початку кризи з КНДР вони критикували його за агресивність, притому, що самі в минуле президентство не робили нічого, щоб зупинити Кіма, тепер же критикують за те, що він "здав". За іронією долі Демпартія ще з часів Картера дотримувалася саме лінії "залучення" КНДР, так що безглуздо лаяти нинішнього президента за те, що і він їй теж пішов.

Трамп і правда видав Киму два, мабуть, не надто виправданих авансу. З одного боку, він поставив його на одну дошку з собою - вже дуже йому хотілося, схоже, продемонструвати певний зовнішньополітичний успіх, адже поки що сорок п'ятого президентові дуже важко такими похвалитися. З іншого боку, виходить, що Трамп пообіцяв то чи припинити, то призупинити проходять на постійній основі в регіоні військові навчання з союзниками - Південною Кореєю і Японією. У Сеулі на це відповіли, що їм ще належить розібратися в словах американського лідера.

Разом з тим тут явно присутній елемент троллінгу Вашингтоном свого південнокорейського союзника - чинний президент Мун Джэин є рідкісним пацифістом, він виступає проти військових дій у відношенні північного сусіда і чи не першим поліз брататися з Кім Чен Ином. Воно, звичайно, зрозуміло, що у Seoul свої міркування: по-перше, це все-таки родичі, по-друге, куди-куди, але по Південній Кореї Кім вдарити встигне. До речі кажучи, Республіка Корея і раніше не раз виступала проти посилення санкцій проти півночі. Така поведінка було неформально розцінено Трампом, як сумнівне - зрештою, кому в першу чергу потрібно умиротворення Пхеньяну?

Крім того, згадаємо, що спочатку не планувалося підписувати взагалі жодних документів, і нехай сам меморандум за підсумками зустрічі в Сінгапурі теж "ніякий" - в ньому немає ні гарантій виконання обіцянок Пхеньяном, ні нових тез, які були відсутні б в американо-корейському діалозі раніше - він все ж з'явився. Але перш ніж трактувати сінгапурський саміт як однозначну перемогу Кім Чен Ина (багато в чому так і є насправді), слід згадати про три речі.

Це сюжет того процесу переговорів, який мав місце раніше, це іранські та сирійські зв'язку КНДР і це зразки, яким свідомо чи несвідомо слід Дональд Трамп у своєму проходження курсу молодого дипломата, оскільки в них міститься певний потенціал.

У 1994 р. процеси підготовки Сполучених Штатів до військової акції проти КНДР були "спущені на гальмах" візитом колишнього президента США Джиммі Картера до лідера КНДР Кім Ір Сену в Пхеньяні, в ході якого було вперше досягнуто угоду про припинення північнокорейської ядерної програми. Ця подія стала переломним моментом, перевели криза в переговорну площину і забезпечив його дипломатичне вирішення. У жовтні 1994-го, після тривалих консультацій, КНДР підписала з США рамкову угоду, за якою Північна Корея взяла на себе певні зобов'язання. Наприклад: припинення будівництва та використання реакторів і підприємств по збагаченню урану; відмова від вилучення плутонію з паливних збірок реакторів; висновок ВЯП за межі країни; вжиття заходів до демонтажу всіх об'єктів, чиє призначення тим чи іншим способом говорить про нерозповсюдження ядерної зброї.

У свою чергу, влада США взяли на себе зобов'язання: здійснювати поставки паливного мазуту; натомість зупиненого реактора в Йонбені потужністю 5 МВт побудувати два набагато більш сучасних реактора на легкій воді потужністю по 1000 МВт кожний, які до того ж не можна було б використовувати для напрацювання збройового плутонію. Однак прихід до влади в 2001 р. в США нового президента Буша-молодшого призвів до загострення відносин між двома країнами. Реактори на легкій воді так і не були побудовані, що не заважало США висувати на адресу КНДР все нові і нові вимоги. Буш включив Північну Корею до "країни-ізгої", а в жовтні 2002-го заступник держсекретаря США Джеймс Келлі заявив, що КНДР веде збагачення урану. Через якийсь час США припинили постачання палива для північнокорейських електростанцій, а КНДР 12 грудня 2002 р. офіційно оголосила про відновлення ядерної програми і видворення інспекторів МАГАТЕ. До кінця 2002-го в КНДР, за даними ЦРУ, було накопичено від 7 до 24 кг збройового плутонію.

10 січня 2003 р. КНДР офіційно вийшла з ДНЯЗ. Тільки через 15 (!) років, 5 лютого 2018 р., в Сеулі відбулися переговори з питань ракетно-ядерної програми КНДР між спецпредставником Республіки Корея Лі Ду Хуном і представником США з денуклеаризації Корейського півострова Джозефом Юному, в ході яких сторони відзначили високий рівень взаємодії та співпраці між США і Республікою Корея.

У той же час південнокорейський телеканал "Ютиэн" з посиланням на дані аналізу комерційних супутникових знімків (датованих 17 і 25 лютого 2018 р.), які 6 березня 2018 р. представив Американо-корейський інститут Джона Хопкінса "38 Норс", повідомив про ймовірне приведення КНДР в робочий режим свого експериментального легководного реактора в ядерному центрі Йонбен в провінції Пхенан-Пукто.

Іншими словами, тільки зараз почалися якісь зрушення в порівнянні з початком 2000-х. Пхеньян хотів, щоб з ним розмовляли як з ядерною гравцем, і домігся цього заперечувати це важко, та питання, що далі

Що обговорювали Кім і Трамп за закритими дверима, тим більше що Джон Болтон був проти зустрічі в такому форматі - не має замирення з КНДР більш далекосяжних цілей в американській зовнішній політиці?

І тут можна звернути увагу на те, що зовсім нещодавно американські ЗМІ з посиланням на неопублікований звіт групи експертів ООН 28 лютого 2018 р. звинуватили КНДР постачання компонентів для створення балістичних ракет і хімічної зброї уряду Сирії.

А буквально 7 червня в авторитетному американському профільному виданні The National Interest вийшла стаття аналітика Джеймса Роббінса, де розкривалася зовсім інша сторона потенційного нового американо-корейської діалогу, зокрема, пов'язана з так званим "лівійським варіантом" Джона Болтона - однак мова йде в даному випадку про плани повалення Кім Чен Ина.

"Лівійський варіант" відноситься до 2003 року, коли Болтон обіймав посаду помічника держсекретаря США з контролю за озброєннями. У грудні 2003-го Каддафі погодився відмовитися від своєї ядерної програми і передав США тонни обладнання та документів. Діставши документи, розвідслужби США розкрили механізм ядерного розповсюдження. Як виявилося, програми озброєння Лівії, Північної Кореї та Ірану були активізовані пакистанським ученим-ядерником Абдул Кадір Ханом. Руйнування мережі розповсюдження ядерної зброї, створеної Ханом, стало більш важливим завданням, ніж ліквідація слаборозвиненою ядерної програми Каддафі.

Однак навіть втративши підтримку з боку мережі Хана, КНДР змогла продовжити розвиток ядерної програми. Таким чином, в рамках можливого ядерного угоди між КНДР і США Північна Корея повинна надати американським аналітикам доступ до всієї секретної інформації, пов'язаної з її ядерною програмою. Пхеньян повинен розкрити всі свої секрети, включаючи інформацію про те, як КНДР вдавалося ухилятися від санкцій, з ким Пхеньян співпрацював, щоб отримати ядерні компоненти. Оскільки Сирія входила в мережу нелегального розповсюдження ядерних технологій, не дивно, що президент Сирії Башар Асад кинувся організовувати саміт з Кім Чен Ином.

У вересні 2007 р. ізраїльські військові літаки знищили плутонієвий реактор в Аль-Кібарі, розташований в провінції Дейр-ез-Зор, у ході так званої операції "Поза рамками", також відомої як операція "Фруктовий сад". Реактор в Аль-Кібарі був спроектований і побудований північнокорейськими фахівцями, десять з яких були вбиті в результаті нальоту ізраїльських ВПС. Асад може відправитися в Пхеньян, щоб попросити Кім Чен Ина зберегти в таємниці деталі ядерних відносин між двома країнами. США, на думку Роббінса, повинні наполягати на розкритті цих подробиць. Істинний масштаб незаконних відносин між Північною Кореєю та Іраном прихований покривом таємниці, але це можна легко виправити за допомогою Пхеньяну.

Нарешті, згадаємо, що від зустрічі Рейгана і Горбачова в Рейк'явіку теж мало хто чекав, більше того, президент США був підданий будинку жорстокої критики - адже жодних документів підписано не було і жодних гарантій, принаймні, офіційно СРСР теж не надав. А адже Трамп відверто успадковує Рейгана (або так його позиціонують радники і піарники), правда, у версії постмодерну, оскільки гра Рональда, на відміну від гри Дональда, - мала берега.

Трамп, зрозуміло, вирішив привернути до себе Кіма подібно до того, як це роблять американські ріелтори, забудовники і автодилери, показуючи йому можливий курортну зону вздовж берегів КНДР, але спроба не тортури, адже так? Стан безпеки самих США після цього саміту (на відміну від зустрічі "Великої сімки" в Шарлевуа) точно не погіршився, на цьому і буде робити акцент Білий дім. Пхеньян, у свою чергу, стане напирати на тезу (обіцянка?) припинити військові навчання. Експрес-візит Лаврова, мабуть, був пов'язаний саме з питанням ризику передачі американцям інформації про технології, а зовсім не з політичними інструкціями Киму, той, швидше за все, не взяв би - в Пхеньяні політику Кремля вважають лицемірною і лукавих.

Китайське ж вплив на атмосферу американо-корейських відносин відчувається скрізь - Трамп зустрічався з Кімом як би на території західного світу, але, по суті, "світу китайського", тієї його частини, яка першою показала, що може вирватися в світ перший, адже Ден Сяо Пін вважав Лі Куан Ю своїм наставником. Незважаючи на вкрай скандальний глобальний антураж самої зустрічі Кіма і Трампа та її характеру, краще трохи почекати з далекосяжними оцінками.

Провал Вашингтона буде логічно констатувати тільки в тому випадку, якщо Пхеньян найближчим часом знову "включить дурку". Що, звичайно, не скасовує того обставини, що глобальний режим нерозповсюдження сьогодні розсипається в чому з вини самих США, які виявилися нездатними підтвердити такий режим силою, і це має змусити замислитися керівництва багатьох країн, в тому числі і українське. Україна є головним постраждалим від проявів західної імпотенції у сфері наповнення реальним змістом гарантій країн, які добровільно відмовилися від ядерної зброї, і, схоже, такі країни, як КНДР і Іран, як раніше Індія і Пакистан (а також Ізраїль), зробили з цієї історії свої висновки.