Стерв'ятник для Єревана. Що чекає на Вірменію під російським протекторатом після Карабаху

Пояснення з приводу вірмено-карабаської ситуації, якими раптово вирішив поділитися із засобами масової інформації Володимир Путін (що для нього не властиве), явно вказують на спроби Кремля спрогнозувати подальший розвиток подій в регіоні — з тієї точки зору, чим все-таки там ще можна поживитися.

Курсом до failed state

Схоже, у ігор в реконструкцію імперії, розпочатих ближче до середини цього десятиліття, є і зворотна сторона. Москва, що підбирає крихти з османського столу, — видовище досить забавне, серед інших прикладів знову натякає на те, що при Путіні Росія відступила до кордонів ранніх Романових...

Так чи інакше, несподіваний приплив ніжності у Путіна до Нікола Пашиняна, якого він спробував відмити від звинувачень у причетності до військової поразки, — це спроба зберегти Вірменію в зоні впливу РФ, а може, і зміцнити її залежність. Адже очевидна (загалом ситуація не така однозначна, але в репутаційному плані — безумовно) поразка в Молдові, сум'яття в Білорусі та Киргизстані, малоприємна для Кремля перемога Байдена в США — все це вимагає від російського лідера генерації якихось переможних імпульсів.

Слід, утім, усвідомлювати, що ситуацію в Карабасі — як за фактом, так і в рамках капітуляції Вірменії під виглядом перемир'я — контролюють Азербайджан і Туреччина, а роль росіян буде глибоко третьорядною: щось на зразок патрулювання Степанакерта-Ханкенді, пом'якшення наслідків для вірменського населення і спостереження за будівництвом та функціонуванням майбутньої магістралі з Туреччини на Каспій.

Причому це приниження відбувається на тлі не менш сумної для РФ події в догораючому від чергової війни регіоні. Так, 17 листопада компанія-оператор Трансадріатичного трубопроводу (TAP), прокладеного від кордону Туреччини через Грецію, Албанію і Адріатичне море до Італії, після чотирьох з половиною років будівництва оголосила про початок комерційних поставок азербайджанського газу в ЄС. Тим самим став до ладу так званий Південний газовий коридор, що йде в обхід РФ з Азербайджану через Грузію і по всій території Туреччини, де в 2019 р. було завершено будівництво Трансанатолійського трубопроводу TANAP.

У свою чергу, Вірменія, яка зазнала воєнної поразки (а з нею і Росія, яка змирилася з тріумфальним поверненням на Південний Кавказ Туреччини), швидко рухається до положення failed state. Так може не здаватися розпаленим подіями вірменам, які кинулися скидати уряд "капітулянтів" — з наскоку, однак, не вийшло, — але з боку ситуація виглядає так. Тому сьогодні йдеться вже не про втрачений для Вірменії регіон (навряд чи при всій неприязні до Реджепа Тайїпа Ердогана в цю справу буде втручатися Джо Байден — та й що могли б тепер зробити американці?), а... про саму Вірменію.

Доля цієї держави — при всій її найдавнішій історії, в нинішньому форматі створеній Володимиром Леніним в рамках угоди з Кемалем Ататюрком на руїнах республіки дашнаків, — тепер залежить від ряду акторів, серед яких Єреван присутній лише потенційно.

Починаючи з кінця — чому потенційно?

Тому що армії у нього не залишилося, а з закликом добровольців щось не склалося. Але його політична еліта не готова публічно відмовитися від претензій на Карабах і наслідувати приклад, скажімо, Кіпру після 1983 р., і все це разом швидко риє котлован безглуздого громадянського конфлікту, на якому погріють руки всі сусіди, близькі й далекі...

Ювілейний біль

Найочевидніший сценарій вже озвучив "внутрішній голос" Путіна — Володимир Жириновський, який запропонував Вірменії просто повернутися до складу Росії. Втім, Вірменія не має спільних кордонів з Росією та виходу до моря. Тому, не кажучи вже про різного роду міжнародно-правові аспекти (хоча вони переборні) і сентиментальні моменти, які можуть привести до боротьби окремих груп вірмен за збереження або відновлення незалежності від Росії, це вкрай неощадливий варіант. Але зовсім не нереалістичний, в логіці багаторічного образу Путіна як збирача земель.

Проблема не тільки в тому, що Ердоган теж претендує на цей статус і явно з більшими підставами, як показує результат на табло. Проти повноцінного приєднання Вірменії виступлять і російські (руські) ультраправі кола, які набирають вагу і вважають, що РФ і без того керують кавказькі еліти, і насамперед вірмени. Путіна ж швидше приваблює перетворення Вірменії в гібридну колонію на кшталт ОРДЛО, Абхазії, Південної Осетії чи ПМР, що має цінність володіння суверенітетом. А це дозволяє діяти на міжнародній арені вірменськими руками, а також, як бонус, відмивати гроші через бездоганно, принаймні попервах, легальний офшор. З території Вірменії також можна турбувати Грузію, смикати за вуса Ердогана і Алієва, а за бороду — іранських аятол. Загалом, майже безперешкодно гадити, з чого і складається російська зовнішня політика вже мало не десятиліття. Ймовірно, у цього сценарію є підтримка і в самій Вірменії — в тих колах і стратах, в яких сильна радянська закваска, а життя без Росії розцінюється як небезпечна фантазія.

Найгірший для вірмен сценарій — це, зрозуміло, банальне захоплення власне Вірменії (території колишньої Вірменської РСР) турецько-азербайджанським альянсом з вигнанням місцевого населення в інші країни. Таке вже бувало в історії регіону, а з огляду на недавню риторику Баку і уявлення про майбутнє в Анкарі — мало що. Чи вважають в цих двох столицях війну закінченою?

Тим більше що 2 грудня — століття Олександропольского договору, а 13 жовтня наступного року — 100-річчя Карсського договору, за яким Москва забезпечила передачу Туреччині древньої столиці вірменського царства місто Карс і гору Арарат, а також населений до того грузинами, вірменами і греками округ Ардаган.

Ердоган не забуде відзначити цю справу чимось гучним, оскільки він харизмат і мислить символічно. Може, звичайно, обмежитися грізною заявою — мовляв, весь Кавказ в майбутньому повинен об'єднатися під єдиним управлінням. Але в епоху розпаду міжнародного права необхідно думати і про інші ризики. Поки, мабуть, Анкарі вистачить освоєння нових можливостей прориву в Центральну Азію, за яким в Москві можуть тільки спостерігати. А якщо Росія вирішить діяти активніше, то в нинішніх обставинах, швидше за все, лише погіршить своє становище — навряд чи ті ж німці довірять їй роль захисниці від турків, скоріше в цій ролі в Берліні бачать Вашингтон або Париж.

Гібридний васалітет

Залишаються, таким чином, сусідня Грузія, Іран і хто-небудь потенційно третій, кого доля Вірменії з тих чи інших причин може зацікавити. Якби нинішня Україна прагнула до ролі лідера на заході колишнього пострадянського простору, то, незважаючи на свої проблеми, могла б узяти участь в кавказькому процесі (як мінімум з урахуванням настроїв в армії і положення ветеранів, яких примушують змиритися з дивним і тупиковим "миром " на сході). Але, звичайно, від Києва сьогодні, крім кудкудакання, чекати нічого.

Вплив Туреччини і Азербайджану в Німеччині виключає і Берлін, залишаючи той самий Париж. Сама по собі Франція, де проживає впливова вірменська діаспора, зрозуміло, ні повернути Карабах вірменам, ні окоротити Туреччину не зможе, та й не планує. Але форсувати модернізацію Вірменії (та що там форсувати — почати), віднісши її до того кола країн, до яких на набережній Орсе відносять, скажімо, Ліван, здатний навіть Макрон.

Що стосується Грузії, яка не страждає експансіонізмом, вона являє собою сестру по нещастю і набагато більш розвинену країну, глибоко інтегровану в західні структури — для неї відкриті двері в НАТО, вона асоціюється з ЄС, тоді як Вірменія продовжує заболочуватися в безглуздій ОДКБ і паралізованому ЄАЕС. Є над чим замислитися в тому разі, якщо в Єревані вирішить запакувати всі свої проблеми в залишену на дорозі карабаську валізу, несподівано змінивши карту Південного Кавказу шляхом нових експериментів в державному і міждержавному будівництві...

Нарешті, Іран Вірменія, судячи з усього, не хвилює. Крім жалюгідної економічної ситуації і наслідків обезголовлювання КВІР, Тегеран непокоїться про наступні десять тижнів, в які Дональд Трамп може захотіти поставити жирну крапку на своєму президентстві, завдавши удару по потужностях, здатних виробляти ядерну зброю. Про це останнім часом багато "гомонять", а диму без вогню, як відомо, не буває. Аятолли, у той же час, не вважають себе спадкоємцями Перської імперії, тому відновлювати її не збираються — як мінімум на північно-західному напрямку. А головне — це величезна азербайджанська меншість в Ірані, яка буде не в захваті від будь-яких зусиль щодо поліпшення становища Вірменії, навіть шляхом її інкорпорації.

Зі сказаного вище випливає, що найімовірнішими є два сценарії — перетворення Вірменії в гібридний васалітет Росії і продовження її занепаду або ж підтримувана Заходом реконструкція в обмін на відмову від територіальних претензій і вихід з контрольованих Росією військово-політичних і економічних структур. Причому приймати якісь рішення вірменам доведеться швидко, адже за майже 30 років не робилося практично нічого, щоб вийти з глухого кута. Який тупик в результаті прорвали азербайджанські війська і проєкція впливу Туреччини.