• USD 28.2
  • EUR 33.2
  • GBP 36.2
Спецпроєкти

Український інтерес. Як нам бути з Білоруссю

Чи є не чужа Путіну "контора" гравцем у цій партії? Мабуть, так. Чи завершиться вона умовним "Пашіняном-2.0" за вірменськими мотивами? Можливо. Чи виграють від неї білоруси? Ймовірно. Але Москва безперечно виграє у будь-якому випадку

Протести в Білорусі/Getty Images
Протести в Білорусі/Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Те, що відбувається в Білорусі надихає. Нація, нарешті, прокидається від летаргічного сну, скидаючи кайдани диктатури і повертаючись в лоно європейської цивілізації. Нехай цей процес не в повній мірі усвідомлюють його учасники, заперечуючи очевидну з боку схожість з тим, що відбувалося в Центрально-Східній Європі в цілому і в Україні зокрема. Загалом, білоруський "немайдан" за деякими параметрами є заявкою на типову кольорову революцію. Мирний характер і масовість протестів, самоорганізація, мінімальний набір початкових вимог, обумовлений запитом на справедливість.

У той же час білоруський кейс має всі шанси стати другим після вірменського випадком, коли настільки ненависна Кремлю ротація влади в безпосередній близькості від російських кордонів шляхом "антиконституційного перевороту" йому як мінімум не зашкодить. Більше того, з чималою часткою ймовірності Москва від того, що відбувається, тільки виграє. Звідси резонне питання: чи готовий Київ зробити що-небудь, щоб цей виграш не виявився повним?

Очевидне прагнення взяти паузу і почекати, наскільки можливо, в цілому зрозуміле. Чи не зрозумілі при цьому "відтінки сірого", що проступають в заявах Володимира Зеленського, Офісу президента і МЗС. Не те щоб вони прямо суперечили один одному, але по них позиція України скоріше вгадується, ніж читається. Ми чи то засуджуємо режим Лукашенка, чи то ні. Чи то визнаємо його президентом, чи то ні. Чи то вимагаємо перевиборів, чи то ні. Якщо говорити в ціннісних категоріях, ця обережність не просто недопустима, а й гідна осуду, особливо на тлі нашого ж постійного обурення європейськими "глибокими стурбованостями" російською агресією. У категоріях же Realpolitik ця димова завіса не може бути самодостатньою річчю в собі. Вона повинна прикривати активну комплексну роботу ОП, РНБО, МЗС і, звичайно ж, Міноборони.

Тим більше що події, як мені видається, розвиваються за кепським для України сценарієм. Суб'єктність Лукашенка стрімко падає — на це вказують два дні телефонних консультацій з Путіним. Вони ж, до речі, можуть вказувати і на те, що російський імператор не рветься надавати білоруському колезі силову допомогу. Непрямим свідченням цього є посилання кремлівської прес-служби на статутні документи Союзної Держави і ОДКБ: нинішній сценарій явно не передбачає військового втручання. До слова, у 2009-му ОДКБ вже траплялося відмовити тодішньому президенту Киргризстану Курманбеку Бакієву в підтримці — не без участі самого Лукашенка.

Крім того, примітивних постановок в стилі "візитки Яроша" — портмоне з емблемою СБУ і портрета Степана Бандери, нібито знайдених у заарештованих протестантів, а також безглуздих натяків на "український слід", безумовно, недостатньо. Не тільки для прийняття рішення про вторгнення, але і для його обгрунтування "для мас". Утім, інформаційна підготовка ще може продовжитися. Іншими словами, опція інтервенції залишається, але розглядається як ultima ratio regum. І тут дуже до речі припали "КамАЗи" Росгвардіі, що прямують в бік білоруського кордону. Хоча ці переміщення, ймовірно, пояснюються стартом планових навчань Західного військового округу РФ, картинку вони створюють правильну. А враховуючи, що ЗС РБ в цей же час проводять навчання у литовського кордону, легендувати переміщення російських військ по білоруській території на випадок непередбаченого коригування сценарію не складе труднощів.

З огляду на те, що в Росії повним ходом іде підготовка до навчань "Кавказ-2020" (перша фаза логістичних тренувань яких пройшла 10-14 серпня), а також історичний досвід, побоювання, що Кремль готується до подальшого "збирання земель", виглядають логічно. Але навіть якщо на білоруському напрямку війська збираються на випадок "непередбачених ускладнень", Україні вже в найближчому майбутньому доведеться вирішувати проблему зміцнення оборони Волині та Полісся. Саме час наповнити реальним змістом і "Люблінський трикутник", і перевести експеримент з Литовсько-польсько-українською бригадою в практичну оборонну площину. Тим більше що країнам — членам НАТО не забороняється вступати в союзницькі відносини з дружніми державами. Іншими словами, Києву необхідна системна, не "символічна", а нудна, яка погано продається виборцям і копітка робота на вільнюському і варшавському напрямках.

Причому незалежно від того, втримає Лукашенко владу чи ні. Якщо так, то нинішні події ставлять хрест на його політиці "дискретної" багатовекторності. Москва отримує все, чого не могла отримати два з гаком десятки років: жорсткий нашийник і короткий повідок для "Бацьки". Якщо ні, то хто б його не змінив і як би не розвивалися подальші події, поки на порядку денному білоруського суспільства наратив "Прэч ад Масквы!" не стане мейнстрімом, у Кремля залишиться достатньо важелів для контролю ситуації, а Білорусь залишиться буферною зоною Росії. Але поки білоруси вважають за краще боротися за демократію, виносячи за дужки захист суверенітету, сценарій розколу — з "Вітебською народною республікою" і гродненською "Вейшнорією" — залишається в якості страховки.

Реклама на dsnews.ua

До слова, звертає на себе увагу синхронність заяв Світлани Тихановської й Олександра Лукашенка. Перша, незважаючи на страх за дітей і те, що чоловік продовжує залишатися в катівнях мінського КДБ, раптом погодилася "прийняти на себе відповідальність і виступити в якості національного лідера" (оцініть лексику а-ля Сурков — Володін — Пєсков) на перехідний період. Другий заявив про готовність передати повноваження після редагування конституції. А до того ж недопущений до виборів Валерій Цепкало в "Твітері" заявив про готовність опозиції "розглянути варіант з недоторканністю Лукашенка і членів його сім'ї в разі мирної і добровільної передачі влади".

Цього слід було очікувати: в історії жоден народ не приймав капітуляцію (так само і не капітулював) — це робили конкретні люди. І, не зважаючи на заяви про відсутність у протестувальників будь-яких лідерів, конкретні люди зайнялися конкретним пошуком компромісів. При ймовірному або вже справжньому посередництві Москви. Тут ось що цікаво: протестувальники, як зазначив Андрій Капустін, донезмоги обурені звірствами міліції, але не мають претензій до білоруського КДБ. Не викликає у них інтересу і будівля на проспекті Незалежності, 17, хоча саме в гебешних СІЗО нудяться і Сергій Тихановський, і ще один знятий з дистанції кандидат в президенти Віктор Бабаріко. Чи є не чужа Путіну "контора" гравцем у цій партії? Мабуть, так. Чи завершиться вона умовним "Пашіняном-2.0" за вірменськими мотивами? Можливо. Чи виграють від неї білоруси? Ймовірно. Але Москва безперечно виграє в будь-якому випадку: вона зможе диктувати умови і приборканому Лукашенку, і його за визначенням менш норовистому наступнику. Наслідком цього цілком може стати "гібридна анексія", в ході якої зовнішні атрибути незалежності, можливо, не тільки не постраждають, а навіть зміцняться, якщо до таких відносити, наприклад, мову і БЧБ стяг. Але на рівні економічних реформ і приватизації держпідприємств усе може виявитися значно менш радісним, особливо якщо врахувати, що на Білорусь припадає близько 15% виробництва російського ВПК.

Чи варто намагатися зірвати цю гру? У нас, на жаль, немає таких можливостей. Але намагатися працювати з представниками білоруської опозиції, можливо, у зв'язці з тими ж Литвою і Польщею, безумовно, потрібно. І варіанти такої взаємодії треба готувати вже зараз. Вже зараз потрібно думати і над державними програмами допомоги тамтешньому громадянському суспільству, і над культурною дипломатією. І якщо вже на те пішло, білорусам потрібна допомога в "дезомбіфікаціі", тобто зламі наративів, які формуються під впливом російських інформаційних каналів (і білоруських, які їх ретранслюють). Можливо, це дозволить створити фундамент для наступного етапу білоруського національного будівництва — нехай і з відстрочкою ще в десяток років.

Утім, щось мені підказує, що на Банковій вважатимуть за краще почекати, поки все так чи інакше не закінчиться, і змиритися з результатом. Однак осіння поїздка Володимира Зеленського на Форум регіонів в Білорусь і спілкування з де-факто президентом Лукашенко поки, можливо, з розкладу Банкової не викреслена.

    Реклама на dsnews.ua