Україна та китайський інтерес: 2025-2035

Чому Китай, і чому це важливо

Старий світовий порядок, що склався після Другої світової війни, фактично перестав існувати. Серед безлічі причин можна виділити дві ключові:

• Трансформація світової економіки і те, що називають четвертою індустріальною революцією, або переходом до економіки знань (технологій). У сучасному світі різко зросла ціна освіти, наукових розробок, технологічного рівня промисловості. Традиційне сприйняття світової системи у вигляді "ядра", "напівпериферії" і "периферії" істотно трансформується. Ще 20 років тому наявність потужної технологічної промислової бази гарантувала місце в центрі системи. Сьогодні для входження в "ядро" необхідна наявність потужного наукового потенціалу, центрів розробки та впровадження і, відповідно, технологічної переваги. "Напівпериферія" — це країни з потужним технологічним промисловим потенціалом і власним, але обмеженим технологічним запасом. Доля "периферії" — бути постачальником ресурсів і споживачем технологій та технологічних виробів.
• Зміна балансу сил у світі: як політичних, військових, так і економічних. За останні 20 років сформувалися нові "супердержави" на регіональному та глобальному рівні. Водночас частина звичних "лідерів" перестала бути такими або повністю (розмір економіки, технологічний устрій, військова міць, політичний (цивілізаційний) вплив), або частково.

За великим рахунком, російсько-українська війна є нічим іншим, як спробою Кремля зберегти за собою статус глобальної супердержави. При тому, що ані економічно, ані технологічно РФ такою вже давно не є. А за результатами війни (якщо РФ не отримає явної "картину перемоги", яку можна надати власному населенню і зовнішнім партнерам), ще й втратить шанси повернути статус глобальної "суперсили" у військово-політичному полі. Якщо ж Росія уникне нищівної поразки, то збереже за собою статус регіонального центру сили — одного з десятків, що існують у світі.

Наочним прикладом цього процесу є трансформація обговорення майбутнього світоустрою. Якщо до 2022 року так чи інакше типовими були міркування про трикутник РФ-США-КНР, то сьогодні йдеться про два полюси — Вашингтон та Пекін. Кожен з них має власну економічну, технологічну базу. Вони формують свої зони партнерства і вступають у жорстку конкуренцію між собою.

При цьому політика США — залишитися "ядром" системи за рахунок концентрації технологій і наукового потенціалу. І лише після цього (це сьогодні проявляється в політиці Трампа) — відтворення промисловості на новому технологічному рівні. Це рахунок цього буде збережено статус "світового лідера". Приклад того, як це працює — актуальна для українців тема поставок зброї. Навіть частину виготовлених в ЄС зразків озброєнь неможливо продати без згоди США, які володіють технологіями, застосованими при виготовленні.

Для КНР, яка зробила ривок з "периферії" світової системи в 70-х за рахунок вражаючого нарощування промислового потенціалу, ключовим завданням сьогодні є створення і розвиток власного наукового і технологічного фундаменту. На рівні, який забезпечить гарантоване перебування в "ядрі" світової системи протягом наступних десятиліть. А, можливо, і світове лідерство.

Можна проводити паралелі з періодом "холодної війни" і, ґрунтуючись на цьому, робити висновки про можливі рамки майбутньої зовнішньої політики для України. Тим більше, що в українській Конституції зафіксовано курс на євроатлантичну інтеграцію. У реальності ситуація далеко не лінійна. З одного боку, це додаткові виклики, а з іншого — величезні можливості. Серед ключових факторів можна виокремити наступні:

1. Рівень взаємозалежності економік США і КНР. Ці дві держави є найбільшими торговельними партнерами одна одної. Тому триває політична конкуренція, конкуренція технологій, однак у сфері взаємної торгівлі Сполучені Штати і Китайська Народна Республіка продовжують розвивати співпрацю.
2. Протистояння КНР і США не означає протистояння ЄС-США. Ряд ключових європейських держав прагне розвивати відносини з Китаєм. Зокрема, такі партнери України, як Польща, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія, Нідерланди, Румунія. Одні — як партнери у торгівлі та спільному виробництві, інші — як країни, зацікавлені у китайському транзиті. До того ж, на відміну від США, ЄС (на даному етапі) не має політики, спрямованої на геополітичну конкуренцію з КНР. В Європейському союзі є лише одна держава, яка зайняла різку антикитайську позицію і вступила в політичний конфлікт з КНР, — це Литовська Республіка.
3. Політика розвитку зони партнерства КНР шляхом розширення взаємодії в рамках ШОС+ та політики "Один пояс, один шлях" охоплює найближчих сусідів та важливих партнерів України. У тому числі, завдяки спільними з КНР інфраструктурним та економіко-політичним проєктам. До таких країн можна віднести Туреччину, Польщу, Румунію, Угорщину, Білорусь, Єгипет, Індію, Азербайджан, Пакистан. При цьому у більшості випадків США "з розумінням" ставляться до розвитку відносин згаданих країн з Китаєм.
4. І, нарешті, Китай є одним з найбільших зовнішньоекономічних партнерів України. У 2021 році обсяги експорту перевищували $8 млрд, а імпорту — $10,5 млрд. У 2024 році КНР поступилася статусом найбільшого торговельного партнера Польщі. Минулого року на Китай припадало 20% українського імпорту і 5,7% українського експорту. Водночас Польща (11% експорту в 2024 році) у частині товарних груп є, радше, посередником у торгівлі.

Наведене вище переконує в необхідності формування контурів довгострокової політики України на китайському напрямку. Де варто шукати не тільки миттєву вигоду в збільшенні торгового обороту, а намагатися знайти спільні інтереси двох держав. І дещо ширше — намагатися знайти свій інтерес не тільки в прямій співпраці з КНР, але й у реалізації глобальних проєктів, що їх реалізують партнери України спільно з китайською стороною. Окрім того, наявність оформленого у спільні проєкти інтересу є додатковою гарантією безпеки України в майбутньому.

Чому 2030 рік і що робити до цього

Часові рамки для даної доповіді обрані не випадково. Говорити про реалізацію великих довгострокових проєктів і оцінювати перші результати можна буде не раніше 2029-2030 року. З декількох причин:

1. Поки триває російсько-українська війна, практична реалізація великих інфраструктурних та економічних проєктів малоймовірна. Та це не виключає формування політик розвитку торговельних відносин, створення спільних підприємств, обговорення можливостей участі КНР у відновленні України.
2. Формат завершення (або замороження) війни безпосередньо впливатиме на поле можливостей для сторін, від політичних рамок співпраці до географії — які регіони країни будуть доступні та безпечні для великих капіталовкладень;
3. Одним з ключових чинників стане швидкість відновлення економічної інфраструктури України. Або ж створення нової моделі економічних відносин з урахуванням реалій після війни та ситуації в галузі демографії, безпеки.
4. Конфігурація балансу сил у регіоні безпосередньо залежить від сценаріїв завершення війни. Різке посилення РФ (при негативному для України сценарному виборі) унеможливлює або ускладнює реалізацію низки проєктів за участі Туреччини та Румунії, змінює баланс сил на Кавказі. І, навпаки, відсутність у Кремля можливості дестабілізації пострадянського простору відкриває можливості для енергетичних та економічних проєктів з країнами Кавказу, Каспійського басейну.
5. Фактор відносин США-КНР, ЄС-КНР і РФ-КНР. Ці три лінії політичного діалогу суттєво впливають на межі можливого для України та держав Східної Європи.

Тож, навіть якщо війна закінчується (заморожується) у 2026 році, 2027-2029 роки стають періодом формування регіонального балансу сил. І вже в його рамках можна буде говорити про результативність політики пошуку взаємних інтересів між КНР і Україною.

Та це не означає, що до 2030 року нічого робити не варто. За цей період необхідно як мінімум:

• Вийти з потенційно конфліктних зон. Починаючи від старих проблемних кредитних ліній Ексімбанку КНР і закінчуючи створенням нормальної системи взаємодії в інформаційному та політичному полі;
• Сформувати та розпочати реалізацію стратегій розвитку торговельних відносин, розрахованих хоча б на 5-7 років;
• Визначитися зі сферами взаємних інтересів. Простіше кажучи, з напрямками, де Україні необхідна участь як партнера саме Китаю, а Китаю — саме України;
• Провести консультації та переговори з партнерами України з питань реалізації глобальних інфраструктурних та економічних проєктів (з китайською участю). Визначити сфери українських інтересів та напрямки, за якими участь України може принести найбільшу вигоду сторонам.

Говорити про розвиток українсько-китайських відносин без аналізу сценаріїв реалізації глобальних інфраструктурних, економічних та економіко-політичних проєктів, в яких є інтерес КНР і можливий інтерес України, було б нерозумно і нераціонально. Тому логічним є зупинитися на короткій характеристиці основних.

Формат ШОС+

Саміт ШОС 2025 року продемонстрував, що для КНР саме ця організація, точніше, формат ШОС+, стає одним із ключових інструментів у розбудові своєї зони партнерства. На відміну від БРІКС (також вкрай важливого для Пекіна об'єднання) ШОС є більш синоцентричним. Це визначає політику розширення числа учасників, створення майданчиків для діалогу з державами, які формально не входять до Шанхайської організації співробітництва. Присутність у Тяньцзіні Туреччини, Індії, Єгипту, Малайзії та Індонезії свідчить про спроби КНР залучити до партнерства держави, які можна називати "регіональними супердержавами". Примітно, що, як мінімум, три згадані країни (Єгипет, Індія і Туреччина) є вкрай важливими партнерами для розвитку української економіки. Якщо ж взяти до уваги членів ШОС і країни-партнери (раніше спостерігачі, кандидати), то список зони українських інтересів можна розширити за рахунок Азербайджану, Вірменії, держав Центральної Азії та Білорусі.

З 2023 року почалася трансформація політики ШОС. Так, у пріоритетах тем, винесених на саміти 2024 і 2025 років, вийшли питання політики та економіки. Істотно розширилося поле співпраці в галузі науки та освіти, в гуманітарній сфері. Безпека залишилася в пріоритетах, але вже не на першому місці. Можна стверджувати, що ШОС остаточно перетворюється на політичну конструкцію, де важливою складовою буде механізм партнерства з регіональними супердержавами.

Примітно також і те, що за рахунок ШОС КНР починає розмивати контури російськоцентричних структур. Так, третій розділ тяньцзіньської декларації починається з тези про зближення політик ЄАЕС і проєкту "Пояс і Шлях", а повноваження створюваного "Універсального центру з безпеки" багато в чому заходять на сферу діяльності ОДКБ. При цьому секретаріат УЦ знаходиться не в Росії, а в Узбекистані.

Південний напрямок проєкту "Пояс і Шлях"

У 2019-23 роках Китай і Туреччина активізували роботу над створенням нового південного логістичного маршруту сухопутного коридору "Поясу і Шляху". Йдеться про сполучення Китаю, держав Центральної Азії, Ірану і Туреччини з країнами Південної Європи за допомогою регулярних залізничних перевезень. Для КНР така гілка необхідна з двох причин:

• вихід на Балкани і до Південно-Східної Європи, що сьогодні складно зробити, використовуючи маршрут північної гілки через РФ-Білорусь-Польщу-Німеччину.
• підстраховка північної гілки, яка в 2021 році була близькою до вичерпання пропускної здатності.

Створення такого маршруту, безумовно, спричинить додаткові відгалуження. Зокрема, з використанням портів Чорного моря і, можливо, Дунаю. У 2025 році потенційна географія проєкту розширюється на держави Кавказу за рахунок Вірменії, Азербайджану і навіть Грузії. Так, наприклад, китайські компанії увійшли в проєкт будівництва глибоководного порту в Анаклії.

Другий напрямок, який можливий лише після завершення (а не заморожування) війни в Україні, — з'єднання північної та південної гілок. Це можливо за трьома напрямками:

1. Територією Румунії-Угорщини-Словаччини (Дунай+залізниця) та Польщі;
2. Через територію України до прикордонних переходів з Польщею і Словаччиною;
3. Через територію України, Білорусі до країн Балтії і Польщі.

Але у цього проєкту є досить потужні політичні опоненти. Для РФ невигідні будь-які ініціативи, що позбавляють її "монопольного" статусу у відносинах з іншими державами. У випадку з проєктом "Пояс і Шлях" це функціонал ключового транзитера товарів залізницями через так звану "північну гілку". Для США це загроза посилення китайського впливу. Для Індії проєкт може стати конкурентом її проєкту "Північ-Південь", однак у разі розвитку індо-китайських відносин може стати і доповненням до індійських проєктів. Тож його реалізація відбуватиметься у рамках ШОС+ як спільний інфраструктурний проєкт.

Southern Gas Corridor (SGC)

Південний газовий коридор — турецько-азербайджанський проєкт зі збільшення поставок природного газу на європейський ринок. Його суть полягає в розширенні пропускної здатності ГТС двох держав, будівництві трубопровідної мережі в Південно-Східній Європі. А також залученні третіх країн до поставок газу на європейський ринок. Таким учасником з 2023 року став Туркменістан. На даному етапі використовується сухопутний маршрут побудованими раніше газопроводами на території Ірану. Перші законтрактовані обсяги невеликі — близько 5 млрд кубометрів на рік. Більший обсяг неможливий, оскільки пропускна здатність газопроводів — 20 млрд кубометрів — значною мірою законтрактована для поставок туркменського газу іранським споживачам. Однак реконструкція іракської ГТС може до 2027 року подвоїти пропускну здатність, що дасть додаткові 20-25 млрд кубометрів на рік для транспортування через територію Туреччини європейським споживачам.

Ключовий документ щодо створення системи SGC був підписаний представниками азербайджанської SOCAR і турецької BOTAŞ у червні 2024 року. Він, серед іншого, передбачає і опрацювання можливостей розпочати будівництво газопроводу дном Каспійського моря. Це дозволить створити ще один маршрут поставок туркменського газу вже через територію Азербайджану до Туреччини та ЄС.

Для України це має величезне значення, оскільки дає можливості в майбутньому укладати контракти на поставки газу системою трубопроводів: як з Туреччини балканською трасою через Румунію і Молдову (що вже реалізовано), так і після закінчення (заморожування) війни транзитом через РФ з входом в українську ГТС на східних кордонах.

Iraq Development Road

У травні 2023 року Туреччина та Ірак анонсували реалізацію масштабного проєкту — міжнародного транспортного коридору IDR (Iraq Development Road). А вже у 2024 році було підписано відповідний договір, в якому, крім згаданих двох держав, фігурували Катар та Об'єднані Арабські Емірати. Суть проєкту — реконструкція іракських і сирійських залізниць із створенням безперервного стабільного залізничного маршруту довжиною 1200 км від портів Іраку, ОАЕ і Катару (останні два — через Йорданію) та Сирії до турецького кордону. Вартість проєкту (першого етапу) оцінювалася в $17 млрд. У 2025 році на реалізацію цього проєкту на території Іраку було виділено $390 млн від Світового банку.

Однак реалізація сирійського напрямку затягнулась через позицію режиму Асада — з Дамаска не було відмови, але й не було і згоди на приєднання до ініціативи. А маршрут з єдиною гілкою через Іракський Курдистан був занадто ризикованим для Анкари з огляду на турецько-курдські відносини.

Проблему було частково вирішено після зміни влади в Сирії за участі протурецьких формувань. Можна стверджувати, що сьогодні, з огляду на вплив Анкари на офіційний Дамаск, питання реалізації проєкту ID знайде підтримку сирійської влади. Затримка повинна закінчитися після проведення "парламентських виборів", що заплановані на осінь 2025 року. Крім того, на тлі зняття санкцій і бажання держав ЄС та США продемонструвати свою підтримку "демократизації" Сирійської держави, можна очікувати на американські і європейські інвестиції у роботи, пов'язані з реалізацією проєкту.

Туреччина таким чином зміцнює свої позиції на Близькому Сході, розширює вплив на Ірак і Йорданію. А також претендує на роль одного з ключових транзитерів товарів з Близького Сходу до країн Європи. При цьому турецька ініціатива поєднується з уже реалізованим проєктом створення південної сухопутної гілки "Поясу і Шляху" та проєктом каналу "Стамбул". Тобто у ній зацікавлений і Китай.

Канал "Стамбул"

Канал "Стамбул" — ідея президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана збудувати канал, що з'єднає Мармурове і Чорне моря. Спершу передбачалося, що будівництво триватиме з 2013 по 2020 рік. Однак проєкт розпочався лише в 2021-му, коли президент Ердоган урочисто "дав старт" будівництву. Попередні терміни завершення — 2027 рік.

У разі успішного завершення будівництва Туреччина отримає можливість істотно збільшити інтенсивність трафіку між Середземним і Чорним морями. А також матиме водну артерію, робота якої не регулюється конвенцією Монтре: на відміну від проток, Анкара не матиме зобов'язань пропускати всі цивільні судна цим каналом. А у випадку військових дій може навіть вийти за обмеження конвенції, оскільки заборонено пропуск певних типів суден "через протоки", однак аж ніяк не через канал. Та запуск каналу "Стамбул" не означатиме миттєвого виходу Туреччини з Конвенції Монтре —питання вирішуватиметься з огляду на поточні інтереси турецької держави.

З погляду економіки та політики запуск каналу кардинально змінює баланс сил у Чорному морі та створює передумови для різкого посилення впливу Туреччини в чорноморському регіоні. Крім того, це призводить до трансформації звичних торговельних шляхів у чорноморському регіоні. Зокрема за рахунок залучення вантажопотоків від інших реалізованих глобальних проєктів. В рамках трьох інших глобальних логістичних проєктів — індійського "Північ-Південь", китайського "Пояс і шлях" та турецького каналу "Стамбул" — можуть з'явитися (і розроблятися) маршрути доставки вантажів по річці Дунай до країн Центральної Європи. Україна може використовувати цю можливість для розвитку власної транспортної інфраструктури — запропонувати маршрути від чорноморських портів на Північ і Північний Захід.

Заради справедливості варто зазначити, що в самій Туреччині ідея спорудження каналу зустріла різку критику з боку опозиції, яка наголошує на можливій шкоді для екології. В 2025 році від влади продовжують надходити суперечливі заяви. Так, міністр охорони навколишнього середовища заявляє, що роботи над каналом призупинені, опозиція стверджує протилежне.

IMEEC (India-Middle East-Europe economic corridor)

Індійський проєкт, що покликаний з'єднати залізничним сполученням порти Перської затоки з портами Ізраїлю та Лівану (можливо, Сирії) і далі морським шляхом доставляти вантажі до портів держав ЄС у Середземному морі. Базова угода була підписана в 2023 році, до реалізації проєкту висловили бажання приєднатися ОАЕ, Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, Італія та Греція. Формат проєкту багато у чому нагадує "Пояс і Шлях": йдеться не просто про логістику, а про створення промислових майданчиків, інфраструктури обміну знаннями, технологіями, товарами. Фактично це перший масштабний "цивілізаційний" індійський проєкт ("Північ і Шлях" на даному етапі сфокусований виключно на логістиці). У зв'язку з планами створення такого коридору важливим є процес підготовки договору про зону вільної торгівлі між Індією та ЄС. У разі підписання договору він стане наймасштабнішим у світі.

Спершу напрямок IMEEC Середземним морем виглядатиме як маршрути Ізраїль-Греція та Ізраїль-Італія-Франція. У разі подальшої участі Індії у форматі ШОС+ проєкт може бути доповнений напрямком на Туреччину, де відбудеться сполучення з китайсько-турецьким проєктом південної гілки "Поясу і Шляху", проєктом Iraq Development Road та каналом "Стамбул". У такому разі Індія отримує можливість створення додаткового маршруту "Північ-Південь" в обхід території Російської Федерації через порти України і далі залізницями або до Польщі, або через території України та Білорусі до країн Балтії.

Проблемна історія, яку необхідно пам'ятати

Крім глобальних проєктів, де Україна може бути лише частиною більшої системи, є сфери двостороннього інтересу — поле для реалізації українсько-китайських проєктів. Частина з них фіксувалася в міжурядових документах, частина, на жаль, стала предметом суперечок між державами чи була зірвана з різних причин. Наприклад, реалізація проєкту будівництва глибоководних портів у Криму чи продовольча угода сьогодні ускладнені. У сфері поставок продовольства, до речі, є довгий негативний слід кредитної лінії від Ексімбанку КНР на $3 млрд. Кредит був узгоджений у 2012 році, але умови постачання було зірвано українською стороною. Частина у розмірі $1,5 млрд, що залишилася непогашеною, була реструктуризована у 2022 році.

Окремим рядком проходить угода з продажу "Мотор Січ", яка так і не відбулась. І позов до України на $5 млрд від потенційних інвесторів. При цьому саме підприємство та ДП "Івченко Прогрес" ще в 2013 році підписали договір про стратегічне партнерство з китайською AVIC International Holding Corporation, в рамках якого був модернізований двигун АІ-322, що поставлявся на AVIC. Останній контракт на поставку датований 2021 роком. На даний момент, судячи з усього, інтерес КНР до розробок МС істотно знизився через появу власної наукової та виробничої бази.

Взаємний інтерес, що стає сильнішим

Попри складні етапи взаємних відносин, Україна і КНР мають спільні інтереси, що можуть бути реалізовані в глобальних проєктах. Частина з них була узгоджена в 2017 році урядами двох країн у вигляді "плану дій щодо спільного будівництва економічного поясу шовкового шляху". У документі перераховані спільні сфери інтересів, серед яких:

• Продовольча сфера. Китай, як і раніше, залишається одним з найбільших імпортерів продовольства. Україна традиційно поставляла до КНР зерно і рослинну олію. Однак за останні 5 років китайський ринок змінився: істотно зріс попит на м'ясо (як м'ясо птиці, так і великої рогатої худоби), молочні продукти (частина державної політики щодо розширення асортименту продуктів харчування, що споживає населення). Таким чином, Україна може істотно наростити експорт, в тому числі продукції тваринницьких і птахівничих компаній. Китай зі свого боку зацікавлений в інвестиціях в українське сільське господарство.
• В проєкті окремим рядком проходить тема відновлюваних джерел енергії. КНР зацікавлена в дослідженнях в області вирощування та використання "енергетичних рослин". До речі, в цій сфері Академія аграрних наук НАНУ має досить великий досвід і успішні практичні кейси.
• Китай зацікавлений у розвитку логістичних можливостей для поставок сільськогосподарської продукції і підтверджує готовність обговорювати інвестиції у розвиток портових терміналів, елеваторів, сховищ замороженої продукції.
• Транспортна інфраструктура. Якщо Україна претендуватиме на участь у глобальних інфраструктурних проєктах, що реалізуються КНР та її партнерами по ШОС, то логічним є інтерес Китаю до інвестицій у розвиток портового господарства, залізниць, мультимодальних терміналів, сухих портів на кордонах з державами ЄС.
• Окремо варто згадати ідею будівництва "євроколії" від західних кордонів України до її центральних районів. У західних областях таке будівництво частково фінансується Європейським Союзом. Можливий китайський інтерес — будівництво такого полотна від кордонів з ЄС до портів Одеської області. Що, з одного боку, істотно полегшить транзит китайських товарів до ЄС, а з іншого надасть конкурентні переваги Україні в роботі з транзитними потоками за іншими глобальними проєктами (Туреччина, Індія тощо).
• Також окремим треком варто обговорювати можливості залучення китайських інвестицій у розвиток портового господарства. Це може бути здійснено як в рамках діючих в Україні механізмів концесії, так і окремо — будівництво глибоководного порту та відповідної інфраструктури "з нуля". Крім того, з огляду на розвиток міжнародних проєктів (зазначених вище) істотно зростає роль судноплавства по Дунаю. А це означає зростання інтересу і важливості реконструкції українських портів на річці та створення додаткової транспортної інфраструктури.
• Автомобільна промисловість. Український автопром як галузь в цілому більше 10 років перебуває в стані глибокої кризи. За цей час не було представлено жодної нової моделі автомобіля, конкурентоспроможної на зовнішніх ринках і комерційно успішної всередині країни. З іншого боку, китайська автомобільна промисловість розвивається досить динамічно. Інтерес КНР, природно, полягає в реалізації своєї продукції, в тому числі і на українському ринку. А також у створенні складальних потужностей в Україні. Можливий інтерес України — у створенні спільних підприємств з великим ступенем локалізації та майбутнім виходом на створення і виведення на ринок власних моделей як легкового, так і вантажного та пасажирського транспорту. Логічним продовженням такої співпраці може стати створення в Україні виробництв двигунів і трансмісій.
• Машинобудування. КНР веде активну політику з пропозиції на зовнішні ринки машин і обладнання власної розробки. В Україні є достатній науковий і виробничий потенціал, щоб бути привабливим партнером для локалізації подібних виробництв. Якщо ж говорити про важке машинобудування, то тут може йтися про рівноправне партнерство, оскільки Україна (станом на 2021 рік) зберегла (розвинула) і технологічну, і виробничу базу.
• Авіабудування. Ситуація порівняна з галуззю важкого машинобудування. На даний момент країна має наукові та інженерні напрацювання, виробничу базу, але не має можливості вийти на ринок з масовим літаком. КНР може бути зацікавлена у співпраці в даній сфері, враховуючи розвиток авіабудування Китаю.
• Енергетика. Китай активно пропонує свої рішення для створення та/або реконструкції системи передачі енергії. Веде розробку технологій її зберігання. Україна стоїть перед необхідністю, фактично, відтворення або створення нової енергетичної системи країни. Крім того, КНР є однією з держав-лідерів з виробництва компонентів для т. зв. "зеленої енергетики". Що, з огляду на розвиток даного сектора в Україні, може бути предметом взаємного інтересу. А також аргументом на користь створення спільних підприємств з виробництва відповідних компонентів та обладнання. Як для потреб українського ринку, так і з розрахунком на експорт.
• Співпраця у фінансовій та банківській сфері. Для розвитку торгівлі необхідна відповідна фінансова інфраструктура. Ідеальний варіант — прихід в Україну одного з великих банків КНР, що автоматично полегшить як процеси розрахунків за експортно-імпортні операції, так і роботу над інвестиційними та іншими проєктами.
• Окремою сферою інтересів (у тому числі зазначеною у згаданій вище двосторонній угоді) є атомна енергетика. КНР може поставити собі в заслугу те, що змогла побудувати на своїй території практично всі типи реакторів, що використовуються сьогодні. І, відповідно, має компетенції (і технології) з їхнього обслуговування. Інтерес Китаю полягає у співпраці у галузі проєктування, спорудження, експлуатації та обслуговування атомних електростанцій, а також у створенні (спільному) та виробництві супутнього обладнання. Це може бути сферою інтересів України, оскільки знижує залежність від російських технологій та може вирішити проблему необхідності будівництва нових АЕС замість тих, які за термінами повинні бути виведені з експлуатації в найближчі роки.
• Китай зацікавлений і в доступі до уранових родовищ України з метою їхньої розробки. Однак ймовірність реалізації цього інтересу вкрай мала через зобов'язання, взяті на себе Україною в рамках угоди з США 2025 року. Винятком може бути ситуація, коли контури мирного процесу по Україні (з погляду залученості зовнішніх гравців) будуть сформовані внаслідок переговорів США-КНР.
• Хімічна промисловість і особливо хімія та фізика нових матеріалів. Китай активно проводить дослідження в цій галузі і вкрай зацікавлений у співпраці як на науково-технічному, так і на виробничому рівнях. Відповідно, Україна має можливості як для залучення інвестицій, так і для створення спільних наукових центрів і виробничих майданчиків.
• Фармакологія — ще одна з пріоритетних сфер інтересів Китайської Народної Республіки. Україна має досить потужну фармакологічну промисловість, наукову школу. Відповідно, є поле для рівноправної співпраці, зокрема для створення нових лікарських препаратів та виведення їх на світовий ринок.
• Інфраструктурні об'єкти — дороги, складські термінали, системи контролю та управління. Цей напрямок співпраці можна назвати традиційним для китайської політики останніх 30 років. Водночас для України ця тема є вкрай актуальною в світлі необхідності відновлення країни після війни.

Серед інших напрямків можна виділити гуманітарну та наукову сфери. А саме:

• розвиток співпраці університетів через створення спільних програм, обмін студентами та підготовку кадрів для економіки двох держав;
• створення та розвиток мережі спільних науково-дослідних центрів та центрів розробки в галузі хімії, фізики, електронного обладнання, енергетики, нових матеріалів;
• створення мережі технопарків і парків нових технологій — спеціальних зон, де концентруються насамперед компанії-розробники. Втім, у китайському розумінні "технопарк" — це не просто локація, а спеціальний митний і податковий режим, що в поточній ситуації малоймовірно. Чого не можна сказати про перспективу 2030 року, якщо буде відповідне політичне рішення;
• культурна співпраця, яка включає в себе вивчення мов, культурні обміни, туризм, створення "товариств дружби" двох країн.

Варіанти співпраці з КНР або "правильні відповіді"

На початку 2024 року ми з колегами представили доповідь "Чого хоче Китай", виклавши наш погляд на політику КНР щодо розширення своєї зони впливу. Там є розділ, присвячений розвитку співпраці як процесу, де є пропозиції, кожна з яких має безліч відповідей іншої сторони і кожна може задовольнити інтереси КНР. Але не всі "відповіді" ідеальні з погляду країни-партнера. Взаємовигідна співпраця передбачає відповідальність і наявність власного бачення перспектив у кожної зі сторін. Частина країн, що розвиваються, обирає опцію "дешевих кредитних грошей" і простих інвестицій замість реалізації власних планів. І програє в стратегічній перспективі. Це справедливо для будь-якого партнерства, не тільки з КНР, але і з державами ЄС і з США (достатньо подивитися на історію "французької Африки").

Нижче наведено скорочену таблицю з описом різних етапів взаємодії з КНР і "правильними", на наш погляд, відповідями держави-партнера.

Україна починала свою історію співпраці з КНР з простих кредитних ліній та обговорення спільних проєктів. На жаль, кількість "правильних відповідей" протягом 2011-2019 років була вкрай малою. А це означає, що необхідно провести аналіз попередніх рішень і сформувати своє бачення варіантів розвитку відносин, спрямованих на посилення власної політичної суб'єктності та зростання економічного потенціалу.

Завершення війни і китайський інтерес

Розвиток українсько-китайських відносин багато в чому залежатиме від того, як буде закінчено (чи заморожено) російсько-українську війну. Йдеться не стільки про контроль територій, скільки про стан, в якому РФ і Україна вийдуть з конфлікту. Для Китаю, який веде політику розширення зони свого впливу, різке посилення Росії (тобто поразка України) після війни не виглядає вигідним. Адже у такому випадку Кремль спробує повернути свої позиції домінуючого партнера в Центральній Азії, на Близькому Сході і посилить тиск в Африці. А це створить додаткові складнощі для Пекіна в реалізації його політики. Водночас КНР не вигідна і поразка Росії, при якій РФ дестабілізується зсередини. Це вже питання безпеки російсько-китайського кордону і безпеки транзиту китайських товарів до країн ЄС.

Ще одним аспектом, що впливає на розвиток відносин, є залучення "третіх" сил до врегулювання російсько-української війни. Формат, за якого єдиним ефективним посередником є США, не вигідний для КНР, оскільки в такому випадку Сполучені Штати різко посилюють свою присутність у регіоні. І будуть всіляко перешкоджати реалізації китайських ініціатив. Не виключений сценарій, за якого США почнуть інтенсивно розвивати відносини з РФ, намагаючись схилити Росію до початку політики стримування Китаю. Такий підхід можливий за будь-якого зі сценаріїв завершення війни за винятком сценаріїв повної поразки однієї зі сторін. Для США також не вигідний "провал України", оскільки він продемонструє слабкість американської зовнішньої політики. Але не вигідний і "провал Росії", оскільки, на думку ряду американських політиків, це може призвести до різкого посилення ролі Китаю.

Варіант, за якого посередниками у врегулюванні є країни ЄС, є більш прийнятним для КНР, оскільки китайсько-європейські відносини не є надміру конкурентними. На відміну від Сполучених Штатів, Європейський Союз не претендує на роль одного з полюсів двополярного світу і, відповідно, не проводить політику стримування КНР виходячи з цих міркувань. Більш того, участь ЄС у врегулюванні відкриває можливості українсько-китайського співробітництва в рамках реалізації глобальних інфраструктурних проєктів.

Ідеальним для КНР варіантом є сценарій, за якого серед посередників і, можливо, гарантів безпеки України є держави Європи, США, Китай і низка регіональних супердержав. Наприклад, Туреччина, можливо, Індія, держави Перської затоки. У такому випадку є можливість як реалізації масштабних двосторонніх українсько-китайських проєктів, так і взаємодії практично за всіма глобальними логістичними та інфраструктурними ініціативами.

Сценарії завершення війни

У наших документах (Доповідь "Сценарії завершення війни", прогноз на 2025 рік) ми описували можливі сценарії завершення (замороження) російсько-української війни. Нижче наведено загальний опис кожної зі сценарних груп.

• Тактична поразка України. РФ прориває фронт і займає досить великі території. Україна під загрозою повної поразки змушена йти на підписання мирних угод, які передбачають політичні поступки Росії.
• Нескінченне перемир'я. Запеклі бої на фронті, попри значні втрати з обох сторін, не призводять до відчутних результатів. Як Україна, так і Росія відчувають негативний вплив затяжної війни не тільки в економіці, але і в настроях громадян. В результаті сторони домовляються про перемир'я без обговорення питань завершення війни і формату майбутнього співіснування.
• Новий "Мінський процес". Росія не може переломити ситуацію на свою користь, водночас Україна досягає обмежених тактичних успіхів, але не має можливості їх розвинути. Відповідно, немає перспектив завершення війни силовим шляхом. Укладається договір, який теоретично може привести до повернення Україні частини (або всіх) окупованих територій. Однак кожен наступний крок стає можливим після виконання попереднього і чергового раунду переговорів. Тобто створюється якийсь аналог "тристоронньої контактної групи", яка загрузає в нескінченних обговореннях.
• Замороження без повернення територій. В українському інформаційному полі його часто називають "корейським". Але можна назвати, наприклад, "грузинським". Суть сценарію в тому, що Україна визнає неможливість повернення територій в осяжному майбутньому і фіксує ситуацію у договорі з РФ. Це може бути перемир'я, щ передбачає політичні кроки по створенню механізму співіснування держав., а може бути сценарій Фінляндії, яка визнала окупацію Карелії, а пізніше — суверенітет СРСР над цією територією. При цьому Фінляндія, отримавши зовнішню підтримку, сконцентрувалася на власній трансформації.
• Тактична поразка РФ. Суть сценарію в тому, що Україна досягає масштабних успіхів на фронті і подальше продовження війни несе занадто великі ризики для Росії. У такому випадку можливе укладення договору з політичною складовою — дорожньою картою повернення частини (або всіх) окупованих територій. Але, на відміну від Мінського процесу, дорожня карта не передбачає окремих раундів переговорів, а лише тимчасові рамки, коли сторони повинні вжити певних кроків.

Найбільш реальними в найближчій перспективі є "Новий Мінський процес" і "замороження без повернення територій". Сценарій "нескінченного перемир'я" в даному випадку можна розглядати як підваріант сценарію "замороження без повернення територій". Відповідно, є сенс розглянути реальні альтернативи з точки зору можливостей і формату їх реалізації в найближчі два роки.

Сценарій "Новий мінський процес"

Умови настання даного сценарію:

• Провал російських спроб наступати, початок міських боїв у місті з довоєнним населенням понад 30 тис. осіб (сьогодні найбільш ймовірними такими містами є Покровськ або Куп'янськ);
• Нездатність України перехопити ініціативу, але успішна атака в прикордонній зоні, яка призводить до контролю над деякою частиною територій РФ в межах 1991 року.
• Ознаки вичерпання ресурсної бази РФ. Йдеться не про перегляд бюджету, а про брак ресурсів саме на ведення війни.
• Критичний стан ресурсної бази України.
• Важлива і одна з основних опцій — активні переговори за лінією США-КНР і наявність взаєморозуміння щодо можливостей заморожування (або завершення) російсько-української війни.

Характеристики процесу:

• Трансформація лінії фронту, за якої Україна отримує певні території в обмін на контрольовані нею російські;
• Розведення сторін і формування демілітаризованої зони. Можливо, з патрулюванням певною міжнародною організацією або силами декількох держав (не тільки держав НАТО, але й країн китайської зони впливу);
• Наявність постійного переговорного треку з гуманітарних питань і питань майбутньої (у далекій перспективі) належності частини (!!!) окупованих РФ територій. При цьому держави-посередники де-факто стають учасниками треку.

"Новий Мінськ" містить пункти, які можуть (теоретично) привести до деокупації територій, але виконання кожного наступного вимагає чергового раунду переговорів (консультацій) з РФ. Тобто аналог відомого нам Мінського процесу.

Значення для України:

• можливість відносно швидкого (3-5 років) вступу до ЄС (за умови проведення реформ);
• можливість членства у НАТО лише після завершення процесу, що малоймовірно за винятком опції відмови України від частини територій. Альтернатива — швидкі (за 5-7 років) реформи в Україні, які змінюють баланс сил у конфлікті та в регіоні в цілому;
• програми відновлення економіки та інфраструктури, які фінансуються не тільки ЄС, США та їхніми партнерами, але й проєкти з державами, які можна назвати представниками "глобального півдня";
• тиск частини зовнішніх партнерів на відновлення деяких економічних контактів з РФ (не відразу, але після невеликого проміжку часу — до півроку). До таких можна віднести питання енергоресурсів, транзиту товарів, відкриття частини прикордонних переходів для громадян і, за аналогією з Мінськом-2, переходів на лінії розмежування;
• зовнішні партнери будуть працювати на збереження "мирного процесу" за будь-яку ціну. Провал переговорного треку призведе до "боснієзації" внутрішньої і зовнішньої політики з недієздатними органами влади на, як мінімум, два виборчі цикли.

Значення для Росії:

• вихід з-під частини санкцій і розблокування торгівлі з ЄС;
• реалізація частини домовленостей про співпрацю з США;
• можливість відновити механізми впливу на українську політику і робота в цьому напрямку;
• відновлення (часткове) свого впливу в регіоні;
• відновлення потенціалу своїх збройних сил;
• вільна участь у реалізації глобальних інфраструктурних та політико-економічних проєктів;
• можливість "виведення за дужки" питань Криму та "ЛНР/ДНР".

Сценарій нескінченного перемир'я

Коротка характеристика сценарію: патова ситуація на фронті, яка супроводжується небажанням (або неможливістю для сторін) виходу на інші формати домовленостей. Обмеженість зовнішніх гравців у часі на очікування досягнення стабільного результату, наприклад, у разі загострення економічного протистояння США і КНР при прагненні не допустити збройної ескалації між державами.

Умови настання сценарію:

• Наступ РФ має частковий успіх, але без захоплення великих територій;
• Україна не здатна продемонструвати мобілізацію суспільства.

А також один з двох зовнішніх факторів:

• США і КНР перебувають у стані "економічної війни", але прагнуть не допустити збройного протистояння;
• Відносини США і КНР перебувають у поточному стані, але Україна "провалюється" на фронті і заради стабілізації ситуації обидві держави (у першу чергу США) вирішують не допустити "тріумфу РФ".

Результати для України

• Стабілізація лінії фронту з можливим введенням миротворчого контингенту;
• Західна допомога на відновлення, але в обмеженому форматі;
• Обмежена військова допомога на посилення військового потенціалу№
• Відсутність перспектив вступу до НАТО, сумнівні перспективи швидкого вступу до ЄС;
• Можливість обмеженої допомоги на відновлення від інших держав (не від ЄС, США або їхніх партнерів)№
• Необхідність швидкої організації електорального процесу.

Результати для Росії

• Проблема з формуванням "образу перемоги" для своїх громадян і для просування тези про могутність держави за кордоном — обмеженість у можливостях зростання впливу;
• Спроби вирішити питання економічних обмежень через переговорний процес у трикутнику ЄС-США-КНР;
• Можливість періодичного шантажу згаданих вище держав відновленням бойових дій;
• Санкції у більшості не знімаються — вводиться режим призупинення їхньої дії за окремими пакетами. Водночас немає протидії "паралельному імпорту".

Замороження без повернення територій

На наш погляд, найбільш реалістичний сценарій. Точніше, група сценаріїв, де загальною рисою є відмова України від спроб повернути території військовим шляхом і відмова РФ від захоплення нових територій. При цьому більша частина окупованих територій залишається де-факто під російським контролем.

Самі ж підсценарії виглядають наступним чином:

1. "Фінський 1939": відмова України від частини територій і зміна кордонів держав. Наприклад, винесення питання Криму за рамки переговорного процесу і визнання його частиною РФ.
2. Корейський або "грузинський": відмова від спроб повернути території військовим шляхом, де-факто вони залишаються під російським контролем без узгоджених механізмів їхнього повернення під український контроль. Більш того — РФ наполягає, що це вже "нові суб'єкти Федерації".
3. Перехідний сценарій — контроль РФ над окупованими територіями, але допущення можливості обговорити в майбутньому їхню приналежність. Наприклад, через референдум після закінчення великого проміжку часу.

Характеристики сценарної групи:

• У всіх трьох випадках можливе створення демілітаризованої зони вздовж лінії зіткнення. Є можливість навіть створення міжнародної місії з моніторингу ситуації в цій зоні, а також підтримки там правопорядку.
• Держави НАТО з великою ймовірністю розміщують війська на українській території (принаймні, на перші кілька років дії режиму припинення вогню). При цьому Україна не має шансів на вступ до НАТО протягом щонайменше найближчих 10 років.
• З іншого боку, Україна зберігає шанси (і може розраховувати) на швидкий вступ до Європейського Союзу.
• Україна може розраховувати на масштабну фінансову та технічну допомогу на відновлення економіки. Її масштаби залежатимуть від збереження внутрішньополітичної стабільності.
• За рахунок залучення США та КНР до переговорного процесу Україна отримує більш широкі можливості для участі у глобальних інфраструктурних проєктах та розвитку відносин як на "західному", так і на "південно-східному" напрямках.
• Російська Федерація отримує можливість вийти з-під частини санкцій, більшість санкційних пакетів буде призупинено.
• При цьому (за винятком фінського варіанта) РФ залишає за собою можливість висловлювати територіальні претензії до України в майбутньому.

Глобальні проєкти та сценарії завершення війни

Після опису можливих варіантів взаємодії України та КНР, а також участі України у глобальних інфраструктурних проєктах, логічно було б поєднати їх зі сценаріями завершення війни. Нижче подано таблицю можливостей для України внаслідок участі у міжнародних проєктах.

Як видно з таблиці, тісна співпраця України з проєктом ШОС+ малоймовірна. Цілком природним буде розвиток відносин з окремими учасниками (Азербайджан, Вірменія, Єгипет, Індія, Туреччина тощо), однак через європейський вектор української політики тісна співпраця з ШОС як структурою загалом є малоймовірною. Питання розвитку відносин із Білоруссю безпосередньо пов'язане зі ступенем російського впливу на цю країну. Якщо у рамках китайської політики (зокрема механізмів ШОС), офіційний Мінськ збалансує російський тиск, можливе відновлення торгівлі та спільна участь у великих міжнародних проєктах.

Розвиток та розширення південного маршруту ініціативи "Пояс та Шлях", логістичних проєктів Туреччини (канал "Стамбул", IRD) безпосередньо залежить від результатів війни. Будь-який сценарій, у якому РФ посилює свій вплив у Чорноморському регіоні, значно гальмує чи скасовує можливості участі у ньому країн регіону. Створення нових маршрутів міжнародної логістики стає ще більш проблемним: Росія, вийшовши з війни у ​​"сильній позиції", спробує не допустити реалізації масштабних логістичних та економічних проєктів, оскільки вони на початковому етапі посилюватимуть інші держави (зокрема, Туреччину). Виняток — ініціатива "Пояс і Шлях", де РФ спробує створити складнощі в Грузії, однак не піде на масштабний конфлікт, перешкоджаючи реалізації політики КНР.

Південна газова ініціатива вкрай цікава Україні, що потребує постачання вуглеводнів. Тож за будь-якого сценарію опція купівлі газу в Азербайджану та Туреччині буде. За позитивного для РФ сценарію (наприклад, "Новий Мінськ") США та РФ можуть змусити Україну до транзиту російського газу українською ГТС, що стане політичною поразкою як України, так і держав ЄС. За позитивних сценаріїв можлива ситуація, коли держави ЄС, країни ШОС змусять РФ погодитися на транзит не російського газу української ГТС і далі до країн Європейського Союзу.

Українсько-китайська співпраця та сценарії завершення війни

Наступна таблиця — можливості реалізації спільних українсько-китайських проєктів, залежно від сценарію завершення (заморозки) війни.

За сценаріїв, що з великою долею ймовірності допускають відновлення війни чи дозволять посилити позиції Російської Федерації, Кремль активно протидіятиме (як на зовнішньополітичному полі, так і проводячи інформаційні операції в Україні) реалізації будь-яких проєктів, що зміцнюють українські позиції. Йдеться як про залучення України до глобальних логістичних ланцюжків, так і про розвиток галузей промисловості, що перебувають у кризі.

В атомній енергетиці Росія прагнутиме зберегти залежність України від своїх технологій. Дочекавшись моменту виведення з експлуатації низки українських енергоблоків, запропонувати свої послуги як сторони, що здатна побудувати нові. Позиція США буде зумовлена ​​прагненням виведення на український ринок своїх компаній. Винятком можуть бути лише сценарії, за яких США та КНР виступають гарантами збереження миру в Україні та перебувають на прийнятному рівні конкуренції між собою — без торгових воєн і політичної ескалації.

У проєктах, пов'язаних з розвитком транспортної інфраструктури, основним обмеженням також є чинники ризику війни та протидії з боку Росії. З іншого боку, у цих проєктах можлива співпраця відразу кількох великих гравців: ЄС, Туреччини, Індії, КНР.

У питаннях створення технопарків основна складність — можливі умови вступу України до ЄС та складності з надання податкових пільг. Однак ці проблеми вирішуються шляхом переговорів Україна-Євросоюз.

Україна та КНР мають договір про стратегічне партнерство. Крім того, український та китайський уряди підписали договір про співпрацю для розвитку ініціативи "Пояс і Шлях" у 2017 році. КНР (крім 2022 року) є найбільшим торговим партнером України. Все це автоматично визначає потребу приділити підвищену увагу китайському вектору політики української держави.

Коли ми говоримо про відновлення країни, трансформацію економіки, варто враховувати позиції та інтереси наших партнерів у ЄС, а також можливості розвитку відносин з найбільшими торговими партнерами поза Європейським Союзом, де на першому місці стоїть Китай. Більше того, вектор євроатлантичної інтеграції України є додатковим чинником, що працює у плюс розвитку такої співпраці: Україна як партнер ЄС та країн "Глобального Півдня" є привабливою юрисдикцією для китайських інвестицій. Йдеться не лише про транспортну інфраструктуру, а й про локалізацію виробництв — ближче до європейського (і не лише) споживача. Відповідно, маємо додаткові можливості для реалізації амбітних проєктів після війни. Частина з них може буде реалізована у рамках двосторонньої співпраці, частина — у рамках великих міжнародних проєктів за участі країн-регіональних лідерів Азії, КНР та держав Європейського Союзу.

І, нарешті, питання безпеки. Можна навести як приклад реакцію Азербайджану на атаку Росією їхніх активів на території України — маємо трансформацію політичної позиції офіційного Баку. Тепер спробуємо на місце Азербайджану поставити китайські інтереси, наприклад, у портовому господарстві та логістиці на Одещині. Реакція цілком можлива, причому її результати будуть більш чутливими для Кремля, а це дає додаткові гарантії безпеки регіону.

Ця доповідь багато в чому концентрується на періоді "після війни". Але для того, щоб цей період справді став плідним, КНР та Україна вже найближчим часом провести "підготовчу роботу". Зокрема:

1. Ревізія існуючої договірної бази, виділення складних, конфліктних тем, які можуть стати на заваді розвитку співробітництва. Слід напрацювати політику нівелювання таких викликів та виходу з конфліктних ситуацій. У даному випадку ключем до успіху можуть стати раціональність та відкритість — чесна розмова про проблеми, можливості виходу та взаємної вигоди у майбутньому.
2. Ревізія договірної бази з визначенням "точок зростання" — напрямів у співробітництві, про які домовлялися, але за якими так і не було здійснено ефективних кроків. Визначити, що актуально і реально сьогодні, розпочати підготовку до роботи — без гучних розмов про масштаб співпраці. Зрештою, довга дорога складається з багатьох невеликих кроків.
3. Вироблення стратегії розвитку співробітництва. Цей етап неможливий без двох попередніх, коли визначено проблемо, вирішено їх, визначено пріоритети та запущено перші пілотні проєкти. За цими результатами і готуються великі плани. Інакше може вийти "стратегія на папері" — хороша візія майбутнього без практичного фундаменту. Варто бути раціональним.

Дві держави досить давно вирішили вивести співпрацю на стратегічний рівень. Наразі це проявляється лише у масштабах торгівлі і лише для України. Можливо, післявоєнний час буде найкращим періодом, коли слова "стратегічне партнерство" наповняться практичним змістом.