Україна в Західній Африці. Від чого відволікло увагу голосування Європарламенту

Макрон і Шольц надалі намагатимуться йти серединним шляхом, імітуючи рішучу, але не надто дражливу для Кремля діяльність

Солдати французького Іноземного легіону під час місії в Малі

Поки вчора Європарламент готувався концептуально підтримати розширення ЄС голосуванням на підтримку прагнення України отримати статус кандидата, Держдума РФ готувалася концептуально заперечити розвал СРСР.

Депутат-єдинорос Євген Фьодоров запропонував скасувати постанову Держради СРСР від 6 вересня 1991 року про визнання незалежності Литви. На думку ініціатора, "постанова державної ради СРСР є незаконною, оскільки прийнята неконституційним органом та з порушенням вимог низки статей конституції".

Фьодоров очолює "Національно-визвольний рух" – російське ультраправе політичне об'єднання, яке, однак, не було оформлено як партію. Рух виступає за територіальну цілісність держави в кордонах 1945 року – фактично ототожнюючи при тому РФ та СРСР. "Визволителі" засвітились як у Антимайдані 2014 року, в окупації Криму й боях на Донбасі, так і в нападах на російських опозиціонерів. При цьому Фьодоров твердить, що рух існує на безоплатній основі. Але за сукупністю дій доцільно припустити наявність чорної каси та непрозорого державного фінансування. Відтак, і до вчорашньої ініціативи не можна ставитись як до "приватної ініціативи". Особливо з огляду на те, що після смерті Владіміра Жириновського місце штатного кремлівського блазня-провісника лишається вакантним. Простіше кажучи, законопроєкт спрямовано не лише на те, щоб здійняти хайп, але й окреслити забаганки офіційної Москви в непрямий спосіб.

Логіка тут проста: це своєрідне "іду на ви", не надто завуальована погроза. Адже в разі відкликання визнання можуть послідувати територіальні претензії та погроза "відновленням конституційного ладу" – тобто агресією – "сепаратистам".

Безпосередньою метою тут може бути примушування Вільнюсу до деблокування Калінінградської області – і злам європейської системи санкційного тиску на РФ. Та подібні дії можуть бути вжиті й щодо Латвії та Естонії. І навіть Фінляндії, яка вже наприкінці червня отримає статус кандидата на вступ до НАТО.

Таким чином, наразі йдеться про натяк на подальше підвищення ставок і шантаж ЄС, НАТО та Заходу в цілому. Фактично це нова ітерація сформульованого Андрієм Піонтковським питання "Навіщо помирати за Нарву?", яким Росія систематично випробувала рішучість Альянсу до оборони країн Балтії ще з 2014 року. Нагадаю, це оновлена версія питання французького політика Марселя Деа "Навіщо помирати за Данциг?", яке стало гаслом європейського пацифізму – і однією з фундаментальних віх у "зливі" Польщі та руху до Другої Світової війни. Згодом це питання пережило ще один апгрейд – хоча ніколи й жодним політиком не було висловлено публічно: "Навіщо помирати за Маріуполь?".

Нинішні "путінферштеєри" дали на нього таку ж однозначну відповідь, як свого часу й "гітлерферштеєри". Щоправда, в останніх лишилось небагато часу й можливостей для висловлювання думок після того, як Третій Рейх захопив Данциг. Перші ж продовжують грати провідні ролі в європейському політикумі навіть після трагедії Маріуполя. Таким чином, питання щодо гіпотетичної Нарви стає дедалі гострішим – особливо з огляду на систематичний ядерний шантаж Європи Москвою. Пояснення причин, які спонукають канцлера Шольца затягувати й обмежувати передачу Україні важких озброєнь, мають анекдотично-принизливий характер. "Україна може стати надто самовпевненою, а Берлін з історичних міркувань не може допустити, щоб німецькі танки знову опинились у Росії" – це, звісно, дуже висока оцінка потенціалу ЗСУ, але водночас чергова демонстрація прагнення хай би ціною ганьби уникнути прямої конфронтації з Москвою. Цілком, зрештою, зрозумілого не лише з огляду на традиційні сировинно-газові ґешефти, але й об'єктивно жалюгідний стан Бундесверу. Водночас, намагання президента Макрона "зберегти лице" Путіну ціною втрати власного – відлуння наївних уявлень про великі компроміси, які дозволяли великим європейським державам відносно успішно співіснувати від Віденського конгресу 1815 року аж до Першої світової війни – поки вистачало не настільки великих держав, які можна було примусити пожертвувати інтересами заради спокою "вищої ліги". Зрештою, Мюнхенська змова теж була таким відлунням.

І навіть учорашня ухвала Європарламенту не перешкоджає цьому тренду. Сама по собі рекомендація Раді ЄС погодитися, що "Версальська декларація визнає європейські прагнення України та її заявку на членство у ЄС, а також надати їй статус кандидата до ЄС, як чіткий політичний сигнал солідарності з народом України" лишає можливості для шулерства. Адже декларація неформального саміту ЄС у Версалі була вкрай обережною у формулюваннях. Вона містила визнання європейських прагнень України та констатацію, що країна належить до європейської родини. А саме інтеграцію до європейської родини – політичної (що б не означало це аморфне формулювання) – Макрон намагався продавити в якості альтернативи повноцінного та безумовного вступу до ЄС.

Та чергове підняття ставок – і законопроект Фьодорова, і підготовка до анексії свіжоокупованих територій України, і загроза продовольчою кризи – неминуче штовхатимуть Берлін і Париж до дилеми: починати ризикувати – чи капітулювати остаточно, змирившись із російським диктатом у Східній та Східно-Центральній Європі. Що, з огляду на позиції держав цього регіону та їх підтримку з боку англомовного світу – насамперед Британії – так само неминуче призведе до континентальної кризи. В Берліну й Парижа просто немає хороших опцій. Тим більше що Москва цілком може продовжити гру в реконструкцію шляхом денонсації низки пізньорадянських документів, від Біловезької угоди й до договору 2+4 щодо об'єднання Німеччини. Чому б ні?

А з огляду на вчорашню спробу Туреччини та РФ розмежувати інтереси щодо власних "військових спецоперацій" кожної в своєму регіоні (відповідно Сирія та Україна) під шумок розгляду питання щодо розблокування морського експорту української пшениці, поле для маневрів ще більше звужується.

Але, схоже, вони й надалі намагатимуться йти серединним шляхом, імітуючи рішучу, але не надто дражливу для Кремля діяльність. Радше навпаки, якщо виходити з того, що відомо про навчання Integrated Resolve, інформацію про які так само було оприлюднено вчора. Вони мають розпочатись 19 вересня і тривати місяць, розвиваючись за дуже примітним сюжетом. ЄС має надати допомогу молодій демократичній державі, що зветься Сеглія, та захищається від нападу автократичного режиму Кронену. На тлі вторгнення Кронен розкручує антизахідну пропаганду та залучає хакерські групи до кібератак проти ЄС. Тим часом союзний Кронену Проксіленд фінансує терористичні групи, що діють проти Сеглії, та скорочує постачання газу до Євросоюзу. Всі ці країни – сусіди Фріланду, який нещодавно приєднався до ЄС, відтак існує загроза дестабілізації цілого регіону. Здавалося б, прототипи гравців очевидні. От тільки йдеться про… Західну Африку.

ЄС планує нові військові місії в Буркіна-Фасо, Нігері та Гвінейській затоці, щоб захистити дружні до ЄС країни. А план навчань передбачає суміш загроз (тероризм, конвенційна, інформаційна та кібернетична війна) просто в силу нинішньої актуальності такого коктейлю. І, очевидно, потенційної можливості його застосування проти інтересів Франції, для якої стабілізація колишніх колоній є куди важливішою, аніж запевнення безпеки країн Балтії. Примітно, що сюжет навчань було опубліковано на тлі планів розвитку "європейської армії", стратегічної автономії ЄС (від НАТО й США) та створення європейських сил швидкого реагування до 2025 року. Париж просував їх на тлі охолодження стосунків з Вашингтоном за Трампа, та, як видно, не відмовився навіть після недавнього переобрання Макрона. Очевидно, економічне становище Франції не дає йому надій на підтримання рейтингу – власного і партії, тож президент зробив те, що за подібних обставин робили всі його попередники, бавлячись у проекцію сили. Тим більше що в Єлісейському палаці, схоже, всерйоз вірять, що боротьба з росіянами у Африці куди безпечніша, ніж у Європі. Берлін, ключовий партнер Парижа по проекту європейської армії, матиме свій очевидний зиск, водночас ухиляючись від американського диктату й отримуючи відносно безпечний тренувальний майданчик для відновлення військової потуги.

Для координації навчань лише протягом липня має пройти близько двох десятків зустрічей військових на високому рівні. Це явно відтягне ресурси й увагу і від України, і від Східної Європи в цілому. Простіше кажучи, Макрон і Шольц надалі говоритимуть з Путіним. І надалі обіцятимуть масштабну військово-технічну підтримку Україні. Колись потім.