Віртуальне велич. Тіллерсон взяв Путіна на переляк
Велич Росії виявилося віртуальним товаром широкого вжитку. Наркотиком, що викликає отупіння і звикання тільки у тих нещасних, кому його впарюють в кінських дозах. Тому що велика держава не стане приймати у себе міністра країни, демонстративно уязвляющей великодержавні інтереси і безцеремонно що втручається у внутрішні справи режиму, якому вона велика держава благоволить. Тим більше, коли мова йде не просто про втручання, а про показову прочуханку. А вже якщо цей міністр привселюдно заявляє: "Іду на ви і везу ультиматум..."
Але держсекретаря Рекса Тіллерсона, покрасовавшись та поламавшись для дотримання мінімальних пристойності, в Москві прийняли. Причому цілком по чину. І мало того, російський колега, глава Мзс РФ Сергій Лавров, ще й знайшов доречним продискутувати з ним п'ять годин поспіль. На публіку-то, звичайно, і він, і прес-секретар відомства Марія Захарова повправлялися в красномовстві. Причому Захарова примудрилася перемогти норми власної мови, заявивши, що Сирія "продовжує атакувати з боку терористів і до цього додалася збройна агресія з боку США". Але чого не наболтаешь, накачиваясь праведним гнівом? І взагалі, їй можна: російські журналісти проколів і куди крутіше привчені не помічати. Це вам не розгнуздані американські писаки, кричали "містер Лавров!" в ветшающем зважаючи на дефіцит держбюджету історичному особняку російського зовнішньополітичного відомства.
Втім, це дрібниці. Головне ось що: після всіх цих годин психологічних катувань Лавров може вийти до публіки і заявити, що все, мовляв, гаразд, проблеми є, але вирішуються. І, згадавши всує прокляте спадщина Обами, наплести чогось про створення двосторонньої комісії з аудиту накопичених труднощів. Сирія? Та що там Сирія, подумаєш, Сирія — я вас благаю, все з Сирією нормально, ми всі згодні, що треба в ній все розрулити. І укручується в цей трьоп — як велике досягнення і неймовірну послугу — намір відновити Меморандум про запобігання інцидентів і забезпечення безпеки польотів авіації в ході операції в Сирії, скасований (страшно подумати!) у відповідь на обстріл "Томагавками" авіабази Шайрат всього лише кілька днів тому. Навіть нужда, яка видається за доброчесність, виглядає не так погано, як боягузтво, видається за доблесть. А це не що інше, як страх. Тому що про діалог в російській традиції — що культурної, політичної, прийнято згадувати, коли справа швах і тобі загрожує темна. Тоді і звучить: "Ну-ну, мужики, все-все, я все зрозумів. Мож, домовимося як, а?"
Але як про це своїм пацанам щось розповідати? І ось в хід йде заготівля про важливість ядерного роззброєння (хоча у випадку Росії воно і без договорів відбувається природним шляхом). І пригадуються якісь вороги, які хочуть посварити двох крутих хлопців, причому настільки могутні, що краще обійтися без конкретики. Але у них, мовляв, нічого не вийде. І для більшої переконливості — не, ну прикиньте, правда! Трамп Рекс адже навіть не погрожував поставити на лічильник. Ну, в сенсі новими санкціями так і не лякав! Благодать, словом. Пронесло.
Після такого з Рексом не соромно зустрітися і Володимиру. Зрештою, Путін вже досить показав, наскільки крут: "Томагавків" не зачепив, хоча міг. Бачитися з Тиллерсоном роздумав, хоча збирався. Той натяки зрозумів і усвідомив, так чому б не уважити? Та й чисто по-людськи незручно якось — давній знайомець все-таки, особисто нагороджений навіть. Але за всіма цими витийствованиями криється елементарне прагнення загнаною в кут щура з нього мерщій забратися. А при такому розкладі про велич Росії думати ніколи. Втім, публіці розкажуть щось зовсім інше. Про дружбу і спільних інтересах — всупереч усім злостивцям. Відмінний позитивно-оптимістичний сюжет. І саме він буде по всіх каналах, щоб сказане за закритими дверима там і залишилося. Публіка — дура. Вона схаває. І навіть не помітить, що вся зовнішньополітична активність Кремля тепер розраховується на внутрішнього споживача. І краще по-тихому прогнутися перед изменщиком Трампом, ніж голосно зганьбитися перед Машею з "Уралмашу" і Світланою з Іваново. До виборів менше року.