Домовитися з Путіним. Армія ЄС як спроба об'єднати Східну Європу
У 18 вересня вищий військовий орган НАТО — Військовий комітет провів у хорватському Спліті конференцію на рівні начальників штабів країн–членів організації. З усього сказаного в ході цього заходу преса расхватала на цитати заяву голови комітету генерала Петра Павла про те, що Балкан загрожує російський вплив, і його ж інтерв'ю Wall Street Journal, в якому говорилося, що чотирьохтисячна угруповання альянсу в країнах Балтії для стримування російської загрози на цьому напрямку буде розгорнута вже до травня 2017 р.
Такого роду заходи плануються за кілька місяців наперед, але тим більше заслуговує уваги той момент, що ця конференція не просто пройшла через день після неформального саміту ЄС в Братиславі, але і в якійсь мірі стала відповіддю на нього. Адже чи не головною сенсацією зустрічі в столиці Словаччини стали плани створення збройних сил єдиної Європи. Власне, ця тема стала однією з головних віх у європейських дискусіях з тих пір, як на липневому саміті НАТО у Варшаві була піднята міністрами оборони Німеччини і Франції Урсулою фон дер Лейен і Жаном-Ів ле Дрианом.
12 вересня вони виступили спільно розробленим шестисторінковий проектом "оборонної реформи", необхідність якої зумовлена наступним чином: "в контексті погіршення ситуації у сфері безпеки (навколо ЄС) саме час зміцнити солідарність і можливості європейської оборони з метою більш ефективного захисту громадян і кордонів Європи". У проекті — розширення практики створення європейських міждержавних батальонно-тактичних груп швидкого реагування, установа єдиного оборонного бюджету ЄС і постійно діючої штаб-квартири європейських збройних сил. Підставою для цього може стати відсилання до ст. 42 і 46 Лісабонського договору.
Промоакцію цим планом влаштували не тільки Sueddeutsche Zeitung і Le Figaro, що отримали документ, але і глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, послідовно озвучував його тези протягом минулого тижня на різних майданчиках аж до саміту.
Строго кажучи, в цій ідеї немає нічого нового. Дискусії про неї в тій чи іншій формі велися з кінця 90-х, а восени 2002-го, під час відвідування автором брюссельської штаб-квартири НАТО, це було темою номер два після "кольчужного" скандалу. І тоді представники Великобританії опиралися подібних проектів не менш, ніж зараз. Правда, в публічну сферу ці тертя майже не потрапляли в будь — якому випадку до гнівних заяв міністра оборони про те, що Лондон заблокує цю ініціативу, не доходило.
Між тодішньою і нинішньою ситуацією, втім, є дуже цікава паралель. Тоді в Західній Європі (тієї, яку Дональд Рамсфельд згодом назве "старої") була популярна думка, що оскільки Варшавський Пакт розсипався, а за ним розпався і сам СРСР, НАТО себе вичерпав, перетворившись в "парадно-вихідний блок", натужно шукає сенс свого існування в різноманітних місій, що безпосередньо не зачіпають проблем євроатлантичної безпеки. Більше того, нерідко висловлювалася думка, що він зберігається тільки тому, що корисний Вашингтону — і навряд чи комусь ще — як потужного важеля зовнішньополітичного. Створення збройних сил ЄС позбавить його права на такий диктат, тим більше, що загроза пішла в минуле.
В сучасних обставинах, що б не говорилося вголос, розклади рівним рахунком ті ж. Так, російська агресія проти Грузії вдихнула життя в НАТО, а анексія Криму і вторгнення на схід України повернули сенс його існування. Але ні Західна, ні Центральна Європа не бачать російської загрози. Просто тому, що її немає: інтереси путінського режиму лежать не в завоюванні континенту, а в розмежуванні сфер впливу, спільному бізнесі та кооптації європейських еліт. Їх інтереси рівно ті ж. Більш того, багато хто був би не проти позбутися від головного болю, визнавши за Москвою право на протекторат над пострадянськими республіками. І якби не тиск Вашингтона і залізна воля Ангели Меркель, розмови про пом'якшення санкцій проти РФ давно втратили умовний спосіб. Причому така перспектива цілком влаштовує не тільки вчорашніх маргіналів, але і цілком респектабельних політиків, чи то Романо Проді, Франк-Вальтер Штайнмайер, Жан-Марк Роберт Фіцо. За великим рахунком різниця між ними лише в лексиці — другі поки ще соромляться у виразах.
З усієї континентальної Європи власні проблеми з Росією є лише у її безпосередніх сусідів. Для решти навіть сама постановка дилеми "вмирати за Нарву" є наслідком атлантизму. Так чому б не позбутися цього тягаря, тим більше що Вашингтон протягом усього президентства Обами послідовно закликав європейських партнерів до більшої самостійності в оборонних питаннях. І потім, конфронтація останніх двох років зовсім не зробила континент безпечніше. І хоча безпосередньою причиною цього є Москва, дії заокеанських друзів, включаючи нарощування контингентів в ЄС, лише ускладнюють ситуацію. Зрозуміло, про все це говорити вголос не прийнято. Як не прийнято, втім, і згадувати про травму Першої світової війни, яка вилилася в традицію умиротворення агресора.
Тоді, на початку 2000-х, британці торпедували проект створення європейських збройних сил, виступивши фактичним запобіжником для трансатлантичної єдності. Другим запобіжником була економіка: європейські члени альянсу непогано влаштувалися, по суті, переклавши турботу про свій захист на дядечка Сема, — лише одиниці з них витрачали на оборону обумовлені 2% ВВП. Але в осяжній перспективі обидва запобіжника можуть бути відключені.
Брекзит робить Європу географічно більш єдиною, але в той же час знижує роль атлантичного важеля в її справах. Власне, це і дозволяє франко-німецького тандему продавлювати подібні ініціативи. Але якщо у Франції є чіткі військово-стратегічні амбіції (згадати хоча б про що почалися при Саркозі стабілізаційних і не дуже операціях в Африці, Лівії, Малі, ЦАР, Мавританії, Нігерії, Чаді, Кот-Д'івуарі і Буркіна-Фасо), то Німеччина в цьому сенсі дуже апатична, роблячи ставку на активну роботу розвідки і дипломатії. Так що в цілому такий проект посилить і Париж, і Берлін, хоча заплатить за це весь ЄС.
Про платі, втім, варто сказати особливо. В обох столицях лобіюють, а глава Єврокомісії підтримує формування єдиного оборонного бюджету. Це, за словами Юнкера, дозволить заощадити від 20 до 100 млн євро. Сума в рамках ЄС, прямо скажемо, не космічна. У той же час мова тут може йти не стільки про ощадливості, скільки про намір в перспективі структурувати європейський ВПК. Представники Європейського оборонного агентства та експертне співтовариство неодноразово критикували нинішній стан речей в галузі. Умовно кажучи, у Союзі занадто багато виробників стрілецької зброї, надто багато виробників бронетехніки, занадто багато компаній, що виробляють електроніку військового призначення. Поряд із цим історія з доведенням дуже потрібного європейцям військово-транспортного літака А400 перетворилася в свій час на ходіння по муками. Але навряд чи будь національний уряд добровільно піде на перебудову свого ВПК, тим більше зважаючи ризику, що вигоди від цього отримає сусід. Проект єдиної армії в теорії дозволяє вирішити дану проблему.
Хоча це, очевидно, пов'язане з ризиком зростання напруги всередині Союзу. І хоча тільки євродепутат від Британії і екс-голова націоналістичної партії UKIP Найджел Фарадж наважився назвати озвучений Юнкером проект "небезпечної ідеєю", це твердження можуть підтримати і в Північній, і в Східній Європі. Причому справа не тільки в оборонці.
Поки Британія не вийшла з Союзу, структурна конкуренція з боку ВС ЄС Північноатлантичного договору не загрожує. Але надалі проблема дублювання функцій буде стояти все більш гостро, і цілком можна припустити, що "європейський локомотив" буде використовувати цей важіль у відносинах з англомовним світом. У той же час рішучість франко-німецького тандему відстоювати інтереси Євросоюзу, тобто і периферійних його членів у відносинах з тією ж Росією, та сама рішучість "померти за Нарву" викликає сумніви. Причому, маючи перед очима приклад України, не те щоб зовсім необґрунтовані. Цілком ймовірним наслідком цього може стати поглиблення почалася в бутність Рамсфельда главою Пентагону розколу між "новою" Європою, яка продовжує орієнтуватися на трансатлантична єдність, і Європою "старої", що тяжіє до автономизму. Для першої це може в подальшому стати непоганим аргументом на користь реалізації проекту Міжмор'я, який в нинішніх обставинах має дуже невеликі шанси на здійснення.
