Зради немає. Що насправді сказав Курт Волкер

Інтерв'ю, які днями спецпредставник США Курт Волкер дав телеканалу "Прямий" і британській газеті The Financial Times, очікувано наробили багато галасу. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що їх сенсаційність дещо перебільшена. Це, тим не менш, не зупинило ні зрадофилов, ні перемогоманов - як, втім, ніколи не зупиняло. Між тим, і перші, і другі лише грають відповідні ролі з бородатого анекдоту про склянку, до половини наповненому водою.

Почнемо наш аналіз з інтерв'ю "Прямим". І тут перше питання, яким варто задатися - не "що" сказав Волкер, а "де" він це сказав. Чому його прес-служба, посунувши усіх важковаговиків, взагалі схвалила ексклюзивне інтерв'ю каналу почало мовлення лише 24 серпня? "Прямий", до речі, створений на базі "Тонісу", належить екс-регіоналу і колишньому главі КМДА Володимира Макеєнка, який рівняється на Банкову. Так що, думається, це інтерв'ю відбулося не без тамтешнього посередництва. Американці ж, навмисно чи ні, отримали зручну комунікативний майданчик: по-перше, завдяки "ефекту самвидаву" - багато в чому успадкувавши радянське ставлення до мас-медіа, українська публіка зазвичай з деяким скепсисом ставиться до сказаного в мейнстрімових ЗМІ; по-друге, завдяки короткому ланцюжку між керівництвом каналу і головним чиновником країни інтерв'ю можна вважати публічним зверненням, свого роду "відкритим листом" до президента.

На жаль, англомовна доріжка інтерв'ю недоступна, і ряд стилістичних огріхів у закадровому тексті дозволяє припустити наявність в перекладі деяких неточностей (наприклад, часті проблеми синхроністів - використання близьких за значенням до синонімів замість точного еквівалента і адекватний переклад складносурядних речень). На це варто робити поправку, оскільки аудиторії, таким чином, вже доводиться мати справу з інтерпретацією. Втім, у нас немає причин підозрювати колектив каналу в зловмисних спотвореннях, ні в некомпетентності, так що приймемо за даність, що переклад максимально близький до оригіналу. Що отримуємо? Тези, які неодноразово озвучував і колективний Захід в цілому, і Сполучені Штати зокрема.
Отже:

1. Україна - незалежна держава, яка сама має визначати свої пріоритети. Це мають зрозуміти всі. Зрозуміло, сказане Волкером тут адресована, насамперед, російському керівництву. А невимовне, але считываемое з контексту - українському.
2. Хочете в НАТО - реформуйтеся, причому важливо не зусилля, а результат. Допомагають тільки тим, хто робить. Зараз Україна не готова до вступу, а Альянс не готовий до її прийняття. Цей пасаж чомусь "підірвав мережу". Але це лише констатація. Причому нинішнього стану процесу, а не положення. Конкретні ж строків інтеграції України не містить жоден документ. До речі, синхронізація ВСУ зі стандартами НАТО повинна завершитися до 2020 року. Єдиний, мабуть, натяк на "зраду" - в нерозвиненому тезі про те, що Хорватія, Албанія, Чорногорія, Угорщина, перш ніж вступити в Альянс, налагодили стосунки з сусідами: його можна трактувати як "після війни буде видно". У той же час, всередині НАТО цілком склалася коаліція допомогу в Україні - її представники брали участь у параді на Хрещатику. Більш того, якось не дуже укладаються в зрадофильскую версію слова Волкера про те, що у зв'язку з навчаннями "Захід-2017" НАТО має бути "готовий на випадок військової агресії" і що "ми повинні разом працювати над розвитком системи безпеки.
3. Те, що міністр оборони США Джеймс Мэттис привіз "певне оборонне обладнання" для української армії, слід трактувати, по меншою мірою, як ознака подальшого розширення співробітництва. Навіть якщо мова не про "джавелинах", присутність глави Пентагону в Києві навряд чи було настільки вже необхідно для передачі чергової партії, скажімо, бронежилетів або сухпайків. Йдеться радше про початок виконання або укладення нових угод, спрямованих на підвищення рівня обороноздатності України. Але чомусь коментатори цього моменту приділяють значно менше уваги, ніж туманних перспектив вступу в НАТО. Напевно, тому, що Волкер дипломатично "забув" відповісти на пряме запитання про передачу зброї. У повній відповідності з принципом "Не хочеш брехати - мовчи".
4. Теза про необхідність боротьби з корупцією зовсім не оригінальний. Мабуть, тому він, на жаль, не викликав належного резонансу. Між тим, вона з усією очевидністю є тією перешкодою, яка заважає і підвищення обороноздатності і розвитку економіки, і державного будівництва. До речі, слова Волкера про необхідність створення сприятливого інвестиційного клімату цілком можна трактувати як чергову репліку в діалозі з українською владою: не все можна списати на війну.
5. Дискусії про відновлення ядерного статусу України не тільки позбавлені сенсу, але і контрпродуктивні. Ключ до відновлення територіальної цілісності лежить в іншій площині. Знову-таки, Волкер - далеко не перший, хто про це говорить. Спроби розвитку ядерної програми чреваті не тільки величезними економічними витратами, але і серйозними санкціями. Де тут "зрада", теж незрозуміло.
6. Від Росії очікують повернення до Будапештського меморандуму. Можна, втім, слідом за Москвою вважати його "просто папірцем", але меседж Волкера ясний: Pacta sunt servanda. Договори повинні виконуватися. Це, до речі, одна з причин, чому Росії не варто сподіватися на легалізацію "чесно віджатих" територій.

Загалом, в цьому інтерв'ю лише в черговий раз повторив те, що і так було відомо: США продовжують надавати підтримку Україні, темпи реформ залишають бажати кращого, компроміси з РФ видаються неможливими.

Інтерв'ю для FT, взяте канадським українцем Романом Олеарчиком, який довгий час працював в Kyiv Post, несе, по суті, ту ж смислове навантаження - з поправкою на те, що цільова аудиторія видання знаходиться за межами України. Тут варто відзначити наступні тези:

1. Україна пішла з перших смуг і адміністрація Трампа разом з Німеччиною і Францією повертає світову увагу до проблеми, оскільки ситуація стає гіршою. Таким чином, бажаючі вести з Москвою business as usual, явно поспішили.
2. Питання про надання Україні летального зброї залишається на порядку денному у Вашингтоні. Це здорово нагадує гру "Вірю-не вірю", але в нинішніх обставинах Кремлю з'ясовувати серйозність намірів американців не з руки. Таким чином уже саме по собі обговорення цієї теми є хоч і нелетальних, але все ж зброєю: якщо росіяни ризикнуть скуштувати, питання вирішиться в лічені години.
3. Росія створює видимість готовності підтримувати конфлікт на Донбасі, але її рішучість, мабуть, не безмежна - можливо, це продемонструвала недавня зустріч з Владиславом Сурковим.
4. Ціна витрат від конфлікту на Донбасі для Росії буде лише зростати - зважаючи як політичних, так і економічних санкцій, і в якийсь момент її можуть вважати занадто високою. Особливо якщо дійде до виключення з дипломатичних і економічних відносин. Глава думського комітету з міжнародних відносин Олексій Пушков відповів на цей пасаж бравою эскападой - мовляв, у Обами не вийшло, і у Трампа не вийде. Але, враховуючи останню хвилю санкцій, виходить якраз у нинішнього Конгресу. Крім того, в адміністрації нинішнього президента досить великий сумарний вага генеральського тріо (міністр оборони Джим Мэттис, радник з національної безпеки Герберт Макмастер і нещодавно очолив апарат Білого дому, але вже влаштував там велику чистку Джон Келлі), прекрасно представляє, яку небезпеку представляє тяга Кремля до історичних реконструкцій.
5. Примус Москви до виконання Мінських угод продовжиться. Причому Волкер в черговий раз підкреслює: на сході України є російські війська, і Кремль повинен їх вивести.

Загалом, нічого не змінилося: ні про які договорняки і розміни мова не йде. На жаль, не змінився і той факт, що український інформпростір залишається дуже вразливою для запоребриковых вкидань і маніпуляцій. І ситуацію полегшив би хоча б відмова від російських "медіаторів" в роботі з іноземними джерелами.